Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 квітня 2016 року Справа № 910/23867/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді Ємельянова А.С. (доповідач у справі),

суддів Ковтонюк Л.В.,

Корнілової Ж.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "САВ-ПЛЮС" на рішеннягосподарського суду міста Києва від 03.11.2015 р. (суддя: Отрош І.М.)та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.02.2016 р. (судді: Сулім В.В., Коротун О.М., Гаврилюк О.М.)у справі№910/23867/15 господарського суду міста Києваза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "САВ-ПЛЮС"доФізичної особи-підприємця ОСОБА_2провизнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння за участю представників: від позивача Гаврилюк В.М., довіреність б/н від 10.09.2015 р.від відповідача не з'явились

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю "САВ-ПЛЮС" звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Так, позивач вважає, що у нього виникло право власності на виготовлені ним тимчасові споруди (малі архітектурні форми) на підставі п. 7.6 договору виконання робіт №Б/15/05 від 15.05.2013 р., оскільки відповідач не здійснив оплати вартості виконаних робіт.

Рішенням господарського суду міста Києва від 03.11.2015 р. у справі №910/23867/15, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.02.2016 р., в задоволенні вказаного позову відмовлено.

Місцевий господарський суд, зокрема, прийшов до висновку, що укладений між сторонами договір не є договором будівельного підряду, оскільки виготовлення малих архітектурних форм не полягає у виконанні робіт, які нерозривно пов'язані з місцезнаходженням об'єкта.

Господарський суд першої інстанції також визнав, що власником спірних об'єктів є саме відповідач, як замовник за договором. Так, відповідно до положень договору №Б/15/05 від 15.05.2013 р. право власності на виготовлені об'єкти переходить до замовника з дня підписання сторонами загального акту виконаних робіт, а за висновками місцевого господарського суду сторонами такі акти підписані, хоча й названі проміжними.

Крім того, господарським судом першої інстанції встановлено, що позивач та відповідач перебувають у зобов'язальних (договірних) правовідносинах, що унеможливлює застосування ст.ст. 387, 392 Цивільного кодексу України при вирішенні спору у справі №910/23867/15.

Апеляційний господарський суд не погодився з висновками місцевого господарського суду щодо переходу права власності на спірне майно до відповідача, однак, з огляду на законність та обґрунтованість інших підстав відмови в задоволенні позову, залишив рішення господарського суду міста Києва від 03.11.2015 р. без змін.

Не погоджуючись з прийнятими господарськими судами попередніх інстанцій судовими рішеннями, Товариство з обмеженою відповідальністю "САВ-ПЛЮС" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 03.11.2015 р., постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.02.2016 р. та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Так, на думку скаржника, господарськими судами попередніх інстанцій порушено норми матеріального та процесуального права, зокрема, ст.ст. 387, 627 Цивільного кодексу України.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 29.03.2016 р. касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "САВ-ПЛЮС" прийнято до провадження. Розгляд справи призначено на 11.04.2016 р.

До початку судового розгляду представник відповідача скористався правом, наданим йому ст. 1112 Господарського процесуального кодексу України, та подав відзив на касаційну скаргу.

В судове засідання 11.04.2016 р. з'явився представник позивача.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, однак, надіслав клопотання про відкладення розгляду справи, у зв'язку з неможливістю бути присутнім в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, сторони зобов'язані добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Таким чином, судова колегія приходить до висновку про можливість розгляду касаційної скарги без участі представника відповідача та відмовляє з задоволенні клопотання останнього про відкладення розгляду срави.

Представник позивача в судовому засіданні підтримав доводи викладені в касаційній скарзі.

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, дослідивши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 15.05.2013 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "САВ-ПЛЮС" (підрядник) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (замовник) укладено договір на виконання робіт №Б/15/05, відповідно до умов якого замовник доручає, а підрядник зобов'язується за завданням замовника:

- виготовити та встановити архітектурну частину дворового фасаду нежилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1, що знаходиться у користуванні замовника, а саме мощення від сходів вхідної групи та стінової панелі;

- розробити, виготовити та встановити тимчасові споруди (малі архітектурні форми), що складаються із 10 (десяти) секцій, придатні під торгівлю товарами продовольчої та непродовольчої групи за адресою: АДРЕСА_1.

За твердженнями позивача, ним було виконано вказані роботи належним чином та в повному обсязі. Проте, замовником вартість виконаних робіт оплачена не була.

Згідно з п. 5.9 договору на виконання робіт №Б/15/05 від 15.05.2013 р. власником результату робіт до їх передачі замовникові є підрядник. Право власності на виготовлені та встановлені мощення та тимчасові споруди переходить від підрядника до замовника з дня підписання сторонами загального акту виконаних робіт (п. 5.1 договору).

У разі нездійснення замовником у визначені строки оплати повної вартості виконаних робіт, право власності на виготовлені та встановлені мощення та МАФи за цим договором залишається у підрядника. Вказане викладено в п. 7.6 договору.

Таким чином, враховуючи, що замовником не було оплачено виконані роботи, та керуючись наведеними пунктами договору та приписами ст. 331, 382, 392 Цивільного кодексу України, Товариство з обмеженою відповідальністю "САВ-ПЛЮС" звернулось до суду з позовом про визнання права власності на майно - тимчасові споруди (малі архітектурні форми) та витребування вказаного майна у відповідача і повернення його позивачу.

Здійснивши докладний аналіз правовідносин, що склались між сторонами справи, місцевий та апеляційний господарські суди прийшли до висновку, що заявлений у справі №910/23867/15 позов не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

За змістом наведеної норми права позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів.

Передумовою для застосування ст. 392 Цивільного кодексу України є відсутність іншого, окрім зазначеного, шляху для відновлення порушеного права.

Зважаючи на це, задоволення позову про визнання права власності можливе лише за умови, що особи, які не визнають, заперечують та/або оспорюють право власності, не перебувають із власником у зобов'язальних відносинах.

Права, у тому числі право власності осіб, які перебувають у зобов'язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права.

Зазначена правова позиція викладена і в постанові Верховного Суду України від 23.12.2014 р. у справі №5011-74/9393-2012 (3-191гс14).

Отже, з огляду на те, що сторони у справі №910/23867/15 перебувають у зобов'язальних (договірних) правовідносинах і заявлені позивачем вимоги ґрунтуються на положеннях п.п. 5.9, 7.6 договору на виконання робіт №Б/15/05 від 15.05.2013 р., колегія суддів Вищого господарського суду України вважає законною та обґрунтованою відмову господарських судів попередніх інстанцій в задоволенні позову з підстав обрання позивачем способу захисту, який не може бути застосований до даних правовідносин.

При цьому, доводи викладені Товариством з обмеженою відповідальністю "САВ-ПЛЮС" в касаційній скарзі не спростовують правомірності висновків місцевого та апеляційного господарських судів, а посилання скаржника на ст.ст. 626, 627, 629 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України окремо підтверджують договірний характер відносин, що склались між позивачем та відповідачем.

Таким чином, перевіривши у відповідності до ч. 2 ст. 1115 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення судами попередніх інстанцій, судова колегія Вищого господарського суду України прийшла до висновку, що місцевий та апеляційний господарські суди в порядку ст.ст. 47, 43 Господарського процесуального кодексу України повно та всебічно розглянули в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідили подані сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень докази; належним чином оцінили відносини сторін. На підставі встановлених фактичних обставин судами попередніх інстанцій з'ясовано дійсні права і обов'язки сторін, правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, що регулюють спірні правовідносини та мотивовано відмовлено в задоволенні позову.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Враховуючи все вищевикладене, суд касаційної інстанції не вбачає підстав для зміни чи скасування судових рішень, прийнятих місцевим та апеляційним господарськими судами.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з ст. 49 Господарського процесуального кодексу України з позивача підлягає стягненню судовий збір за розгляд касаційної скарги.

Керуючись ст.ст. 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "САВ-ПЛЮС" залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.02.2016 р. та рішення господарського суду міста Києва від 03.11.2015 р. у справі №910/23867/15 залишити без змін.

Головуючий суддя А.С. Ємельянов

Судді Л.В. Ковтонюк

Ж.О. Корнілова