Історія справи

Постанова ВГСУ від 05.10.2016 року у справі №904/9/15
Постанова ВГСУ від 09.03.2017 року у справі №904/9/15

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 березня 2017 року Справа № 904/9/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді: Картере В.І. (доповідач),

суддів: Барицької Т.Л.,

Губенко Н.М.

за участю представників:

позивача - Мандика В.А.,

відповідача - Соболєвої М.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрсиббанк"

на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.01.2017

та на ухвалу господарського суду Дніпропетровської області від 28.11.2016

за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю підприємство матеріально-технічного забезпечення "Агро-Комплект"

про розстрочку виконання постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.10.2016

у справі № 904/9/15

за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрсиббанк"

до Товариства з обмеженою відповідальністю підприємство матеріально-технічного забезпечення "Агро-Комплект"

про стягнення 247 891,67 швейцарських франків

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2016 у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 08.06.2016 рішення господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2016 скасовано та прийнято нове. Позовні вимоги задоволено в повному обсязі. Стягнуто з ТОВ Підприємство матеріально-технічного забезпечення "Агро-Комплект" на користь ПАТ "Укрсиббанк" заборгованість за кредитним договором № 115-1013/В-06 від 30.08.2006 по кредиту та процентам в розмірі 247 899,96 швейцарських франків, що за курсом НБУ станом на 01.12.2014 становить 3 656 203,06 грн., пеню в розмірі 183 067,87 грн.

Постановою Вищого господарського суду України від 05.10.2016 постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 08.06.2016 та рішення господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2016 скасовано в частині вирішення позовних вимог щодо стягнення з відповідача 12 607,97 швейцарських франків заборгованості по процентам, 176 891,06 грн. пені за прострочення сплати по кредиту та 8 662,86 грн. пені за прострочення сплати процентів, а справу в цій частині направлено на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області. В іншій частині постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 08.06.2016 залишено без змін. Поновлено виконання постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 08.06.2016 в частині, залишеній без змін.

26.10.2016 господарським судом Дніпропетровської області видано відповідний наказ.

16.11.2016 від відповідача до господарського суду першої інстанції надійшла заява про розстрочку виконання постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.10.2016, в якій відповідач просив суд розстрочити виконання постанови на 7 років згідно з графіком погашення суми боргу 3 733 375,54 грн., починаючи з грудня 2016 року по жовтень 2023 року - в сумі 44 445,00 грн. щомісячно, у листопаді 2023 року - в сумі 44 440,54 грн.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 28.11.2016 (суддя Євстигнеєва Н.М.), залишеною без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.01.2017 (колегія суддів у складі: суддя Подобєд І.М. - головуючий, судді Орєшкіна Е.В., Чимбар Л.О.), частково задоволено заяву Товариства з обмеженою відповідальністю підприємство матеріально-технічного забезпечення "Агро-Комплект" та розстрочено виконання постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.10.2016 строком на 24 місяці починаючи з грудня 2016 року по листопад 2018 року включно зі сплатою заборгованості 3 733 375,54 грн. рівними частками кожного місяця розстрочки по 155 557,31 грн., а в останньому місяці розстрочки (у листопаді 2018 року) - 155 557,41 грн. до 30-го числа кожного місяця розстрочки. В решті вимог відмовлено. Приймаючи рішення, господарські суди виходили з того, що надані відповідачем докази свідчать про можливість виконання судового рішення боржником за умови надання розстрочки його виконання.

У касаційній скарзі ПАТ "Укрсиббанк" просить скасувати ухвалу господарського суду Дніпропетровської області від 28.11.2016 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суд від 10.01.2017 і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви про розстрочку виконання судового рішення. На думку скаржника, господарськими судами порушено вимоги ст.ст. 43, 121 ГПК України, ст.ст. 11, 533 ЦК України. В обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначає, що вартості заставного майна боржника більш ніж достатньо для погашення заборгованості за спірним рішенням, а у сукупності з наявністю іншого майна немає підстав вважати, що виконання рішення буде утруднене. На його думку, в даному випадку має місце виключно небажання боржника ні добровільно, ні примусово виконувати свій обов'язок в натурі. Крім того позивач вважає, що при вирішенні заяви господарськими судом неправомірно визначено розмір заборгованості в сумі 3 733 375,54 грн., в той час як з боржника стягнуто 247 899,96 швейцарських франків, що за курсом НБУ станом на 01.12.2014 становить 3 656 203,06 грн. та судові витрати по сплаті судового збору. Вказує, що предметом розстрочення є сума заборгованості у валюті зобов'язання - швейцарських франках. Отже, на думку скаржника, господарські суди фактично змінили спірні правовідносини. Крім того, погашення гривневого еквіваленту заборгованості у валюті зобов'язання, який розраховано станом на 01.12.2014 не може вважатись повним фактичним виконанням рішення про стягнення заборгованості в іноземній валюті, оскільки це суперечить положенням ч. 2 ст. 533 ЦК України.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню виходячи з такого.

Господарські суди попередніх інстанцій під час розгляду заяви відповідача про розстрочку виконання судового рішення встановили, що боржник звертаючись з відповідною заявою обґрунтовував її тим, що станом на дату подання цієї заяви своєчасне виконання рішення суду з боку відповідача вкрай ускладнене, оскільки надзвичайно нестабільний стан, що склався на території України, сильно вплинув на фінансове становище відповідача. Боржник послався на те, що в такому скрутному становищі, робить все можливе для того, щоб зберегти робочі місця, забезпечити своєчасну оплату праці, сплачувати податки та збори, зберегти складські приміщення, які побудовані з 1996 по 2000 рік і передані у 2006 році в іпотеку ПАТ "УкрСиббанк". Зазначає, що ТОВ ПМТЗ "Агро-Комплект" з 1994 року веде господарську діяльність з продажу запасних частин до автотракторної техніки виробництва країн СНД, валютної виручки підприємство не отримує. Також, боржник зазначив, що в 2006 році підприємство мало 36 філій (зараз лише чотири) по всій Україні і належним чином виконувало свої зобов'язання перед банком, незважаючи на світову фінансову кризу та девальвацію гривні. За цей час курс швейцарських франків збільшився з 4,0 в 2006 році до 15,54 - у 2014. Водночас боржник стверджував, що в умовах війни, коли події знаходяться поза контролем ТОВ ПМТЗ "Агро-Комплект" та мають кваліфікацію форс-мажорних обставин, не має змоги виконати свої зобов'язання у зв'язку з обставинами, за які жодна із сторін не відповідає.

Господарський суд першої інстанції, з висновком якого погодився і господарський суд апеляційної інстанції, виходив з того, що з наданих відповідачем доказів вбачається обставини, які ускладнюють виконання судового рішення саме за рахунок наявних у боржника грошових коштів на момент розгляду судом його заяви. Зокрема, господарські суди попередніх інстанцій зазначили, що відповідач переважно веде господарську діяльність з продажу запасних частин до автотракторної техніки виробництва країн СНД, у нього відсутня валютна виручка, скорочено кількість філій по країні, починаючи з 2014 року збільшився курс швейцарських франків по відношенню до гривні. З метою запобігання блокування роботи підприємства відповідача та можливого його банкрутства, можливості виконання боржником судового рішення боржником за умови надання розстрочки його виконання, господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви відповідача та розстрочення виконання постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.10.2016 на два роки (24 місяці), починаючи з грудня 2016 року по листопад 2018 року зі сплатою заборгованості 3 733 375,54 грн. рівними частками кожного місяця розстрочки по 155 557,31 грн., а в останньому місяці розстрочки 155 557,41 грн.

Переглядаючи в касаційному порядку прийняті господарськими судами попередніх інстанцій судові рішення, Вищий господарський суд України виходить з наступного:

Відповідно до ч. 1 ст. 121 ГПК України при наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони господарський суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з викликом сторін, прокурора чи його заступника і у виняткових випадках, залежно від обставин справи, може відстрочити або розстрочити виконання рішення.

У ч. 1 ст. 33 Закону України "Про виконавче провадження" від 02.06.2016 № 1404-VIII, який діє з 05.10.2016, передбачено, що за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим (хвороба сторони виконавчого провадження, відрядження сторони виконавчого провадження, стихійне лихо тощо), сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання рішення.

Отже, у ГПК України та спеціальному законі, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, не встановлений вичерпний перелік обставин, що ускладнюють або роблять неможливим виконання рішення, і на підставі яких суд може прийняти рішення про надання відстрочки.

Також у законі відсутнє обмеження щодо можливого та допустимого строку відстрочки (розстрочки) виконання остаточного рішення. Відповідно, суд, який приймає рішення, має повноваження щодо підстав та строку для надання відстрочки виконання рішення, і у кожному конкретному випадку за своїм внутрішнім переконанням оцінює наявні у справі докази і вирішує питання про наявність чи відсутність обставин для вчинення таких процесуальних дій.

У той же час, слід зважити на таке:

1) виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п. 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 № 18-рп/2012);

2) невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п. 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 № 11-рп/2012);

3) відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини (надалі - Суд) право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція), було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (див. рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hor№sby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgme№ts a№d Decisio№s 1997-II);

4) за певних обставин затримка з виконанням судового рішення може бути виправданою, але затримка не може бути такою, що спотворює сутність гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції права (див. рішення у справі "Іммобільяре Саффі" проти Італії" , № 22774/93, п. 74, ECHR 1999-V).

Враховуючи викладене, а також беручи до уваги, те, що існування заборгованості, підтверджене обов'язковими та такими, що підлягають виконанню, судовими рішеннями, надає особі, на чию користь воно було винесено, "легітимні сподівання" на те, що заборгованість буде йому сплачено та така заборгованість становить "майно" цієї особи у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі "Пономарьов проти України" від 3 квітня 2008 року, заява № 3236/03, п. 43), з метою недопущення порушення гарантованих Конституцією України та Конвенцією права на справедливий суд та права на повагу до приватної власності суд, який надає відстрочку у виконанні рішення, у кожному конкретному випадку повинен встановити: 1) чи затримка у виконанні рішення зумовлена особливими і непереборними обставинами; 2) чи передбачена домовленістю сторін чи у національному законодавстві компенсація "потерпілій стороні" за затримку виконання рішення, ухваленого на його користь судового рішення, та індексації присудженої суми; 3) чи не є період виконання рішення надмірно тривалим для стягувача як "потерпілої сторони"; 4) чи дотримано справедливий баланс інтересів сторін у спорі.

Тобто, у цьому контексті для визнання поважними причин затримки виконання рішення суду недостатньо лише зазначити про відсутність у боржника коштів. Обов'язково мають враховуватися і інтереси іншої сторони спору, на користь якої прийнято рішення.

У даній справі держава не несе відповідальності за борги Товариства з обмеженою відповідальністю підприємство матеріально-технічного забезпечення "Агро-Комплект", яке є самостійною юридичною особою, і неплатоспроможність приватного підприємства не може тягнути за собою відповідальність держави з огляду на Конвенцію та її Протоколи (див. ухвалу у справі "Шестаков проти Росії" від 18 червня 2002 року, заява № 48757/99). Водночас, оскільки п. 1 ст. 6 Конвенції захищає виконання остаточних судових рішень, вони не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін.

Відповідно, виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (див., наприклад, рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції", Reports 1997-II, п. 40; рішення у справі "Бурдов проти Росії", заява № 59498/00, п. 34, ECHR 2002-III, та рішення від 6 березня 2003 року у справі "Ясюнієне проти Литви", заява № 41510/98, п. 27).

Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (див. рішення від 7 червня 2005 року у справі "Фуклев проти України", заява № 71186/01, п. 84).

Саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у п. 1 ст. 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення у справі "Comi№gersoll S. A." проти Португалії", заява № 35382/97, п. 23, ECHR 2000-IV).

Як вбачається зі змісту оскаржуваних судових рішень, господарські суди, надавши відстрочку виконання рішення на два роки (до 30.11.2018), фактично враховували лише інтереси боржника.

При цьому, господарські суди не обґрунтували дотримання справедливого балансу прав та інтересів сторін у спорі з урахуванням тієї обставини, що розгляд даної справи про стягнення кредиторської заборгованості розпочався у січні 2015 року, а рішення в остаточній редакції набрало чинності 05.10.2016, тобто право позивача на ефективний судовий захист реалізовано через рік і дев'ять місяців. Отже, на момент винесення ухвали від 28.11.2016 відповідач мав можливість виконувати свій обов'язок хоча б частинами, однак господарськими судами не досліджено чи вчинялися боржником будь-які дії щодо виконання своїх зобов'язань.

Для належного вирішення питання щодо надання розстрочки виконання судового рішення, господарським судам необхідно було з'ясувати чи наявні у справі докази, які б підтверджували добросовісну поведінку боржника і вжиття ним належних заходів для виконання рішення, однак цього зроблено не було.

Водночас, господарські суди попередніх інстанцій не перевірили ствердження стягувача про наявність у боржника майна, за рахунок якого можливе задоволення вимог кредитора, хоча відповідно до вимог Закону України "Про виконавче провадження" з метою виконання рішення державний виконавець має право звернути стягнення на інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб.

Також, здійснюючи розстрочку виконання рішення на два роки, господарські суди попередніх інстанцій не надали правової оцінки тому факту, що протягом цього строку стягувач не матиме можливості користуватися своїми грошовими коштами без отримання відповідної компенсації, оскільки відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17.02.2016 у справі № 3-1276гс15, "невиконання грошового зобов'язання за наявності судового рішення про задоволення вимог кредитора з розстроченням або відстроченням не призводить до наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, за період такого розстрочення або відстрочення".

Крім того, Вищий господарський суд України звертає увагу на те, що господарські суди попередніх інстанцій, розстрочивши виконання судового рішення в гривнях не врахували такого:

Згідно з приписами ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник - повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частини 1 та 3 ст. 533 ЦК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 198 ГК України грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Отже, законодавство України дозволяє як видавати кредити в іноземній валюті так і приймати відповідні рішення щодо стягнення грошової суми в іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні валютних операцій.

Пленум Верховного Суду України в абзаці третьому пункту 14 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" роз'яснив, що суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 192, ч. 3 ст. 533 ЦК України, Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.1993 № 15-93).

Крім того, згідно з позицією Верховного Суду України, викладеною в Узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин від 07.10.2010, не суперечить чинному законодавству України стягнення заборгованості за кредитним договором чи договором банківського вкладу в іноземній валюті, якщо саме вона надавалась за договором і позивач просить стягнути суму у валюті.

Водночас у разі пред'явлення позову про стягнення грошової суми в іноземній валюті суду слід у мотивувальній частині рішення навести розрахунки з переведенням іноземної валюти в українську за курсом, встановленим Національним банком України на день ухвалення рішення (абз. 2 п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009).

Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, рішенням господарського суду у даній справі з відповідача стягнуто заборгованість за кредитним договором у валюті, в якій надавалися кредитні кошти (швейцарські франки) з перерахуванням їх у гривню відповідно до курсу Національного Банку України станом на 01.12.2014.

Статтею 115 ГПК України передбачено, що рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому цим кодексом та Законом України "Про виконавче провадження".

За практикою Європейського суду з прав людини, право на виконання судового рішення є складовою права на доступ до суду, передбаченого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід'ємна частина судового розгляду (Рішення у справі "Шмалько проти України" від 20.07.2004).

Виходячи з наведеного, виконання судового рішення як примусове, так і добровільне, у спорі про стягнення заборгованості в іноземній валюті необхідно виконувати, виходячи саме із встановленого розміру зобов'язання у відповідній валюті, а не його гривневого еквіваленту, тим більше, встановленого на момент подання позову, а не на момент фактичного виконання.

В даному випадку, питання щодо стягнення з боржника кредитної заборгованості у іноземній валюті вже вирішено, про що постановлено судове рішення.

Господарські суди попередніх інстанцій наведеного не врахували і дійшли помилкового висновку про можливість розстрочення виконання судового рішення в гривні, оскільки по суті таке розстрочення призведе як до зміни правовідносин сторін так і до зміни прийнятого судового рішення у справі, що є неприпустимим на стадії його виконання.

З огляду на викладене, Вищий господарський суд України вважає, що як місцевий так і апеляційний господарські суди припустились неправильного застосування приписів ч. 1 ст. 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до ч. 1 ст. 11110 ГПК України є підставою для скасування судового рішення у справі.

Касаційна ж інстанція відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Враховуючи наведене справа підлягає направленню на новий розгляд до господарського суду першої інстанції для нового розгляду заяви про розстрочку виконання рішення суду, під час якого необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку, і вирішити спір відповідно до вимог закону.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119-11113 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрсиббанк" задовольнити частково.

Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.01.2017 та ухвалу господарського суду Дніпропетровської області від 28.11.2016 у справі № 904/9/15 скасувати.

Справу направити до господарського суду Дніпропетровської області для нового розгляду заяви про розстрочку виконання рішення суду.

Головуючий суддя: В. Картере Судді: Т. Барицька Н. Губенко