Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 лютого 2014 року Справа № 919/1042/13 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіДобролюбової Т.В.,суддівМачульського Г.М., Швеця В.О. (доповідач)розглянувши касаційну скаргуЗаступника прокурора міста Севастополя на постановуСевастопольського апеляційного господарського суду від 12.11.13у справі№ 919/1042/13 Господарського суду міста Севастополя за позовомПрокурора Ленінського району міста Севастополя в інтересах держави в особі Севастопольської міської ради до1. Приватного підприємства "Биас" 2. Ленінської районної у місті Севастополі ради провизнання договору недійсним, скасування рішення та повернення земельної ділянки

Ухвалою Вищого господарського суду України від 23.01.14 було продовжено строк розгляду касаційної скарги заступника прокурора міста Севастополя на п'ятнадцять днів та відкладено розгляд касаційної скарги на 06.02.14 на 12 год. 00 хв.

Згідно з розпорядженням Вищого господарського суду України № 03-05/130 від 05 лютого 2014 року для розгляду касаційної скарги у цій справі сформовано колегію суддів у складі: Добролюбової Т.В. (головуючого), Мачульського Г.М., Швеця В.О.

за участю представників сторін від:

прокурора: Кузнецова Ю.В. (посв. № 023135),

відповідача-1: Новіков В.В. (директор).

Представники позивача та відповідача-2 в судове засідання не з'явилися, хоча належно повідомлені про час та місце розгляду касаційної скарги.

ВСТАНОВИВ:

Прокурор Ленінського району міста Севастополя в інтересах держави в особі Севастопольської міської ради звернувся з позовом до Приватного підприємства "Биас" та Ленінської районної в місті Севастополі ради в якому просив: визнати недійсним рішення Ленінської районної у місті Севастополі ради № 1495 від 30.07.10 "Про розміщення малої архітектурної форми - торгівельного павільйону № 1 в районі пр. Генерала Острякова, 70 та укладення договору особистого строкового сервітуту", визнати недійсним укладений між Ленінською районною в місті Севастополі радою та Приватним підприємством "Биас" договір строкового сервітуту від 26.04.11 стосовно земельної ділянки площею 0,0019 га за вказаною адресою та зобов'язати останнього звільнити і повернути власнику - територіальній громаді міста Севастополя в особі Севастопольської міської ради вказану земельну ділянку в стані, придатному для подальшого використання, шляхом демонтажу, розташованих на неї будівель, споруд та конструкцій. Позов мотивовано обставинами перевищення Ленінською районною у місті Севастополі ради повноважень при прийнятті оспорюваного рішення. Водночас в обґрунтування позову прокурор посилався на відсутність правових підстав для задоволення потреб Приватного підприємства "Биас", а саме розміщення тимчасової споруди на спірній земельній ділянці, шляхом встановлення земельного сервітуту. При цьому прокурор посилався на приписи статей 203, 215, 261 Цивільного кодексу України, статей 80, 98, 123, 124, 134 Земельного кодексу України, статей 26, 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Рішенням Господарського суду міста Севастополя від 30.09.13, ухваленим суддею Щербаковим С.О., у позові відмовлено. Вмотивовуючи оскаржуване рішення, суд виходив з того, що на момент прийняття спірного рішення Ленінська районна у місті Севастополі рада діяла в межах та обсягах делегованих їй повноважень рішенням Севастопольської міської ради від 13.02.07 № 1475 "Про обсяг та межі повноважень районних в місті Севастополі Ради" та на підставі чинного на момент прийняття спірного рішення Порядку розміщення малих архітектурних форм для провадження підприємницької діяльності, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.08.09 № 982. Водночас однією з підстав відмови у позові в частині визнання недійсним спірного рішення судом визнано сплив строку позовної давності. В інших вимогах судом відмовлено з огляду на те, що останні є похідними від вимоги щодо визнання недійсним рішення. При цьому суд керувався приписами статей 203, 215, 257, 267, 401 Цивільного кодексу України, статей 80, 99, 100 Земельного кодексу України, статей 26, 41 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Севастопольський апеляційний господарський суд, колегією суддів у складі: Євдокімова І.В. - головуючого, Фенько Т.П., Сікорської Н.І., постановою від 12.11.13 перевірене рішення місцевого господарського суду залишив без змін з тих же підстав.

Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими актами, заступник прокурора міста Севастополя звернувся з касаційною скаргою до Вищого господарського суду України, в якій просить рішення та постанову у справі скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги, скаржник посилається на помилковий висновок судів щодо наявності повноважень Ленінської районної у місті Севастополі ради при прийнятті спірного рішення, оскільки у рішенні Севастопольської міської ради районним радам міста надані повноваження щодо укладення виключно договорів оренди земельних ділянок. Водночас скаржник зазначає про недоведеність обставин неможливості задоволення потреб підприємства щодо надання у користування земельної ділянки на будь-яких інших підставах. Зазначає скаржник і про неврахування судами того, що спірний договір є удаваним правочином, який спрямовано на приховування правочину з оренди земельної ділянки. Також посилається на недоведеність обставин пропуску строку позовної давності. При цьому посилається на порушення судами приписів статей 203, 215, 235, 261, 401, 404 Цивільного кодексу України, статей 124 Земельного кодексу України, статей 26, 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статті 43 Господарського процесуального кодексу України.

На адресу Вищого господарського суду України від Приватного підприємства "Биас" надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач вказав про законність та обґрунтованість оскаржуваних судових актів, у зв'язку з чим просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Швеця В.О., пояснення прокурора та представника відповідача-1, переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування господарськими судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що предметом судового розгляду є вимога прокурора Ленінського району міста Севастополя, заявлена в інтересах держави в особі Севастопольської міськради до Приватного підприємства "Биас" та Ленінської районної в місті Севастополі ради про визнання недійсним рішення Ленінської районної у місті Севастополі ради № 1495 від 30.07.10 "Про розміщення малої архітектурної форми - торгівельного павільйону № 1 в районі пр. Генерала Острякова, 70 та укладення договору особистого строкового сервітуту", визнання недійсним укладеного між Ленінською районною в місті Севастополі радою та Приватним підприємством "Биас" договору строкового сервітуту від 26.04.11 стосовно земельної ділянки площею 0,0019 га за вказаною адресою та зобов'язання Підприємство звільнити і повернути власнику - територіальній громаді міста Севастополя в особі Севастопольської міської ради вказану земельну ділянку в стані, придатному для подальшого використання, шляхом демонтажу, розташованих на неї будівель, споруд та конструкцій. Судами попередніх інстанцій установлено, що оспорюваним рішенням Ленінської районної у місті Севастополі ради вирішено розмістити на земельній ділянці площею 0,0019 га в районі пр. Ген. Острякова, 70 у м. Севастополі об'єкт малої архітектурної форми - торгівельний павільйон №1 для здійснення підприємницької діяльності без права капітального будівництва після укладення з Приватним підприємством "Биас" строком на п'ять років договору особистого строкового сервітуту на дану земельну ділянку. На виконання зазначеного рішення 26.04.11 між Приватним підприємством "Биас" та Ленінською районною у м. Севастополі радою строком на п'ять років укладений договір про встановлення особистого строкового сервітуту щодо земельної ділянки, розташованої в районі пр. Ген. Острякова, 70 в м. Севастополі. Відповідно до приписів статті 13 Конституції України землі є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Способи захисту прав на земельні ділянки визначені статтею 152 Земельного кодексу України. За приписами наведеної норми, держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Згідно з приписами частини 1 статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що на час прийняття Ленінською районною в місті Севастополі радою спірного рішення та укладення на його підставі договору особистого строкового сервітуту, остання діяла в межах та обсягах делегованих їй повноважень щодо надання земельних ділянок під розташування тимчасових об'єктів загальною площею 19,0 кв.м. без права капітального будівництва. Проте, вказані висновки господарських судів попередніх інстанцій є передчасними. Статтею 98 Земельного кодексу України встановлено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Види права земельного сервітуту обумовлено статтею 99 Земельного кодексу України. Зазначена стаття визначає конкретних суб'єктів, між якими виникають відносини щодо сервітуту. Вимагати встановлення земельних сервітутів можуть власники або землекористувачі земельних ділянок. Ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, у яких є потреба у використанні суміжної (сусідньої) земельної ділянки, щоб усунути недоліки своєї ділянки, зумовлені її місцем розташування або природним станом. За приписами статті 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. З правового аналізу вказаних норм вбачається, що обов'язковою умовою встановлення земельного сервітуту є неможливість задоволення потреби особи, яка вимагає встановлення сервітуту, в інший спосіб. Згідно зі статтею 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" питання організації управління районами в містах належать до компетенції міських рад. Районні у містах ради (у разі їх створення) та їх виконавчі органи відповідно до Конституції та законів України здійснюють управління рухомим і нерухомим майном та іншими об'єктами, що належать до комунальної власності територіальних громад районів у містах, формують, затверджують, виконують відповідні бюджети та контролюють їх виконання, а також здійснюють інші повноваження, передбачені цим Законом, в обсягах і межах, що визначаються міськими радами. Обсяг і межі повноважень районних у містах рад та їх виконавчих органів визначаються відповідними міськими радами за узгодженням з районними у містах радами з урахуванням загальноміських інтересів та колективних потреб територіальних громад районів у містах. Між тим, судами попередніх інстанцій вищевказані норми закону були залишені поза увагою, обставини щодо можливості задоволення потреби Приватного підприємства "Биас", а саме, розміщення тимчасової споруди іншим способом, зокрема, шляхом передачі в оренду спірної земельної ділянки не з'ясовано. При цьому судами також не досліджено обставин делегування Севастопольською міською радою повноважень щодо передачі земельних ділянок у користування саме шляхом встановлення особистого строкового сервітуту. Водночас статтями 123, 124, 134, 135 Земельного кодексу України визначено порядок передачі в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній чи комунальній власності, права на які підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах). Таким чином, вирішуючи спір, попереднім судовим інстанціям слід було приділити увагу вирішенню питання, чи Ленінська районна в місті Севастополі рада при прийнятті спірного рішення діяла всупереч або/ні зазначеним нормам чинного законодавства та інтересам територіальної громади. Водночас відмовляючи по суті у задоволенні вимоги про визнання недійсним рішення районної ради, суди дійшли висновку про сплив строку позовної давності. Проте, такий висновок судів про сплив строку позовної давності є помилковим та взаємовиключним з висновком про недоведеність позовних вимог з огляду на наступне. Право на задоволення позову або право на позов у матеріальному розумінні - це право позивача вимагати від суду задоволення позову. Зі спливом позовної давності особа втрачає право на позов саме в матеріальному розумінні. Отже, сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність) статтею 257 Цивільного кодексу України встановлено в три роки. Перебіг позовної давності, відповідно до статті 261 Цивільного кодексу України починається від дня коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Однак, правила про позовну давність відповідно до статті 267 вказаного Кодексу мають застосовуватися лише тоді, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права. У випадках відсутності такого права або коли воно не порушено, в позові має бути відмовлено не з причин пропуску строку позовної давності, а у зв'язку з необґрунтованістю самої вимоги. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 268 Цивільного кодексу України (в редакції, що діяла до 15.01.12) позовна давність не поширювалася на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу держаної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо порядку вдосконалення здійснення судочинства" від 20.12.11 № 4176-VI (діє з 15.01.12) виключено пункт 4 частини 1 статті 268 Цивільного кодексу України. Разом з тим, пунктом 5 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" вказаного Закону визначено, що протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи. Втім суди попередніх інстанцій наведеного не врахували, дійшовши помилкового висновку щодо спливу строку позовної давності на оскарження Ленінської районної в місті Севастополі ради. З огляду на зазначене, судами не з'ясовані питання, з якими пов'язане законне вирішення спору по суті та не вжито заходів для всебічного, повного і об'єктивного розгляду справи, а тому судові акти прийняті за неповно з'ясованими обставинами справи, які мають суттєве значення для правильного вирішення господарського спору. За приписами статті 84 Господарського процесуального кодексу України рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин тощо. Судові рішення у справі наведеним вимогам не відповідають. Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, судові рішення у справі підлягають скасуванню з направленням матеріалів справи на новий розгляд до Господарського суду міста Севастополя. При новому розгляді справи судові необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Заступника прокурора міста Севастополя задовольнити частково.

Постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 12.11.13 у справі № 919/1042/13 Господарського суду міста Севастополя і рішення Господарського суду міста Севастополя від 30.09.13 скасувати.

Матеріали справи скерувати для нового розгляду Господарського суду міста Севастополя.

Головуючий суддя: Т. Добролюбова

Судді: Г. Мачульський

В. Швець