Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 серпня 2016 року Справа № 910/3234/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Рогач Л.І. - головуючого, доповідача Алєєвої І.В., Мачульського Г.М.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Станіславська теплоенергетична компанія"на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 08.06.2016у справі№ 910/3234/16 Господарського судуміста Києваза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Станіславська теплоенергетична компанія"доПублічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України"провизнання частково недійсним пункту договору за участю представників: позивачаОстафійчук М.В.-предст. дов. від 13.01.2016відповідачаНикеруй Т.М. - предст. дов. від 25.04.2016

ВСТАНОВИВ:

25.02.2016 Товариство з обмеженою відповідальністю "Станіславська теплоенергетична компанія" звернулось до господарського суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" про визнання недійсним пункту 7.2 договору купівлі-продажу природного газу від 28.08.2012 № 12/944-БО-15 в частині додаткової сплати продавцю, крім суми заборгованості, за прострочення понад 30 днів штрафу у розмірі 7 (семи) відсотків від суми прострочення платежу. Позов мотивовано невідповідністю умов вказаного пункту договору вимогам статті 61 Конституції України, за якою ніхто не може бути притягнутий двічі до відповідальності за одне і те саме правопорушення, статті 6 Цивільного кодексу України, за якою договір має відповідати загальним засадам цивільного законодавства, зазначено, що спірний пункт договору не враховує вимоги статті 549 Цивільного кодексу України, передбачає відповідальність покупця у вигляді одночасного застосування пені і штрафу за порушення грошових зобов'язань, що суперечить практиці Верховного Суду України.

Відповідач проти позову заперечив, вказавши, що встановлений спірним пунктом договору вид відповідальності не є подвійною відповідальністю за одне й те саме порушення, не суперечить чинному законодавству, відтак, позовні вимоги зводяться до уникнення відповідальності, передбаченої договором.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.04.2016 (суддя Павленко Є.В.) у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 08.06.2016 (судді Рябуха В.І.- головуючий, Ропій Л.М., Калатай Н.Ф.) рішення господарського суду залишено без змін, як законне і обґрунтоване.

Не погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій позивач подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить скасувати прийняті у справі рішення та постанову, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Касаційну скаргу мотивовано доводами про порушення судами норм матеріального та процесуального права, а саме судами не враховано, що відповідно до вимог статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до відповідальності одного виду за одне й те ж саме правопорушення; а стягнення і пені і штрафу є подвійною відповідальністю, та у розумінні вимог статті 549 Цивільного кодексу України не може застосовуватися одночасно; також судами не враховано практики Верховного Суду України щодо поширення дії Конституції України і на господарські правовідносини та щодо неможливості стягнення подвійних штрафних санкцій за одне й те саме правопорушення.

Позивач підтримав у судовому засіданні доводи касаційної скарги.

Відповідач усно заперечив доводи касаційної скарги, посилаючись на законність та обґрунтованість судових рішень.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представників позивача та відповідача, присутніх у судовому засіданні, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 28.08.2012 Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (продавець) та Товариство з обмеженою відповідальністю "Станіславська теплоенергетична компанія" (покупець) уклали договір купівлі-продажу природного газу № 12/944-БО-15 (далі - договір), за умовами якого продавець зобов'язується передати у власність покупцю у 2012 році природний газ, ввезений на митну територію України ПАТ "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" за кодом згідно з УКТ ЗЕД 2711 21 00 00, або/та природний газ, видобутий на території України підприємствами, які не підпадають під дію статті 10 Закону України "Про засади функціонування ринку природного газу", а покупець зобов'язується прийняти та оплатити цей природний газ на умовах цього договору.

За невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань сторони несуть відповідальність у випадках, передбачених чинним законодавством України, а також цим договором (пункт 7.1 договору).

Пунктом 7.2 договору передбачено, що у разі невиконання покупцем умов пункту 6.1 цього договору продавець має право не здійснювати поставку газу покупцю або обмежити поставку пропорційно кількості несплачених обсягів з наступною поставкою цих обсягів при умові їх оплати та наявності технічної можливості. У разі невиконання покупцем умов пункту 6.1 цього договору він у безспірному порядку зобов'язується сплатити продавцю, крім суми заборгованості, пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожний день прострочення платежу, а за прострочення понад 30 днів додатково сплатити штраф у розмірі 7 відсотків від суми простроченого платежу.

Договір підписаний повноваженими представниками та скріплений печатками підприємств.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним пункту 7.2 договору в частині додаткової сплати штрафу у розмірі 7 відсотків від суми простроченого платежу суди дійшли висновку, що чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень у праві передбачати в договорі одночасне стягнення пені і штрафу, що узгоджується із свободою договору, одночасне стягнення пені і штрафу не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності; посилання позивача на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові по справі № 6-2003цс15, не береться до уваги, оскільки вказану постанову прийнято у цивільній справі, у якій не застосовувались приписи Господарського кодексу України.

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Стаття 215 Цивільного кодексу України визначає, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша статті 203 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, свобода договору.

Відповідно до статей 626 та 629 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків та є обов'язковим для виконання сторонами. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини першої статті 548 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

За статтею 546 Цивільного кодексу України вказує, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком; договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення зобов'язання.

Також за змістом статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, передбачені договором або законом, зокрема, сплата неустойки

Статтею 549 Цивільного кодексу України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до частини першої статті 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Одним із засобів відповідальності у сфері господарювання згідно з частиною другою статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції; згідно зі статтею 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання, суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу.

Відповідно до частини четвертої статті 231 Господарського кодексу України у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Частиною другою статті 231 Господарського кодексу України законодавець прямо передбачив можливість одночасного стягнення пені та штрафу у певних випадках (додаткове стягнення штрафу за критерієм прострочення оплати понад тридцять днів).

Зі змісту наведених норм вбачається, що такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня та її розмір встановлено, зокрема, частиною шостою статті 231 Господарського кодексу України, статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною четвертою статті 231 Господарського кодекс України.

За статтею 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Висновок господарських судів, що спірний пункт договору, яким встановлюється додаткова відповідальність порушника у вигляді штрафу у випадку настання порушення, визначеного за іншим окремим критерієм, не суперечить статті 61 Конституції України, ґрунтується на приписах Господарського кодексу України щодо засобів господарської відповідальності, відповідає правовій позиції Верховного Суду України (постанови від 09.04.2012 № 3-88гс11 та від 27.04.2012 № 3-24гс12).

Посилаючись на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 21.10.2015 по справі № 6-2003цс15, позивач не врахував, що висновки Верховного Суду у цій справі стосувалися одночасного стягнення пені й штрафу за одне й те саме - порушення строків виконання грошовим договором, без будь-якого іншого критерію порушення; висновок суду ґрунтувався на аналізі приписів Цивільного кодексу України та умов кредитного договору; вказівки на відступ від правової позиції, викладеної Верховним Судом України у постановах від 09.04.2012 № 3-88гс11 та від 27.04.2012 № 3-24гс12, зазначена постанова не містить.

Доводи скаржника про порушення господарськими судами норм матеріального та процесуального права суперечать дійсним обставинам справи та приписам чинного законодавства, не спростовують обґрунтованих висновків судів, фактично зводяться до переоцінки обставин, належно та повно встановлених судами та не беруться колегією суддів до уваги з огляду на положення статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України.

Судове рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Перевіривши у відповідності до частини 2 статті 1115 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого та постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів дійшла висновків, що господарські суди в порядку статей 43, 99, 101 Господарського процесуального кодексу України всебічно, повно та об'єктивно розглянули в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідили подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; правильно застосували норми матеріального та процесуального права, що регулюють спірні правовідносини. Як наслідок, прийняті судами рішення та постанова відповідають статтям 43, 84 та 105 Господарського процесуального кодексу України вимогам щодо законності та обґрунтованості судового рішення, підстав для їх скасування з мотивів, наведених у касаційній скарзі, не вбачається.

На підставі викладеного, керуючись статтями 1115, 1117, пунктом 1 статті 1119, статтею 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Станіславська теплоенергетична компанія" залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 08.06.2016 у справі № 910/3234/16 Господарського суду міста Києва та рішення Господарського суду міста Києва від 14.04.2016 залишити без змін.

Головуючий Л. Рогач

Судді І. Алєєва

Г. Мачульський