ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"16" листопада 2015 р. м. Київ К/800/67007/14

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:Головуючий:Нечитайло О.М.Судді: Ланченко Л.В. Пилипчук Н.Г.,за участю секретаря:Латишевої Л.П.,за участю представників позивача:не з'явився;відповідача:Павловича Д.М.,розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві

на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 жовтня 2014 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2014 року

у справі №826/14630/14

за позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_6

до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міністерства доходів і зборів України у м. Києві

про визнання неправомірними та скасування податкових повідомлень-рішень, рішення про застосування штрафних санкцій,

ВСТАНОВИВ :

Фізична особа - підприємець ОСОБА_6 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міністерства доходів і зборів України у м. Києві (далі - відповідач) про визнання неправомірними та скасування податкових повідомлень-рішень, рішення про застосування штрафних санкцій.

Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 22 жовтня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2014 року, позовні вимоги задовольнив, визнав протиправними та скасував податкові повідомлення-рішення від 30 травня 2014 року № 0000531701, № 0000541701, а також визнав протиправним та скасував рішення про застосування штрафних санкцій від 30 травня 2014 року № 7/26-55-17-08. Присудив з Державного бюджету України на користь позивача понесені ним витрати зі сплати судового збору у розмірі 487,20 грн.

Вважаючи, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просив їх скасувати та прийняти нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Позивач на адресу суду касаційної інстанції надіслав письмові заперечення на касаційну скаргу відповідача, за змістом яких просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили такі фактичні обставини справи.

Працівники контролюючого органу у період з 03 квітня 2014 року по 09 квітня 2014 року провели документальну позапланову невиїзну перевірку позивача з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів, виконання вимог валютного та іншого законодавства, правильності нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за період з 01 січня 2012 року по 31 грудня 2013 року, про що склали акт від 16 квітня 2014 року №962/26-55-17-01/НОМЕР_3, яким встановили порушення позивачем вимог пункту 177.2, пункту 177.4 статті 177 Податкового кодексу України, що призвело до заниження податку з доходів фізичних осіб у розмірі 2 151 510,25 грн., а саме - у 2012 році на 708 763,12 грн., у 2013 році - 1 442 747,13 грн.; пункту 181.1 статті 181, пункту 183.1 статті 183, пункту 187.1 статті 187 Податкового кодексу України, що призвело до заниження податку на додану вартість за 2013 рік на 2 405 710,00 грн.; пункту 2 статті 6 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», що призвело до заниження суми нарахувань по єдиному соціальному внеску на 109 487,80 грн., у 2012 році на 35 569,97 грн. та у 2013 році на 73 917,89 грн.

За результатами проведеної перевірки податковий орган прийняв податкові повідомлення-рішення від 30 травня 2014 року:

№0000531701, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку з доходів фізичних осіб у розмірі 2 689 387,81 грн., з яких 2 151 510,25 грн. за основним платежем та 537 877,56 грн. штрафних (фінансових) санкцій;

№0000541701, збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на 3 007 137,50 грн., з яких 2 405 710,00 грн. за основним платежем та 601 427,50 грн. штрафні (фінансові) санкції;

та рішення №7/26-55-17-02, яким визначено суму єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірі 109 487,80 грн. та застосовано штрафні (фінансові) санкції у розмірі 7 252,90 грн. за порушення вимог пункту 2 статті 6 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування».

Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Фактичною підставою для збільшення позивачу суми грошових зобов'язань з податку з доходів фізичних осіб та податку на додану вартість слугував висновок контролюючого органу про те, що у 2012-2013 роках платником податків - фізичною особою ОСОБА_6 отримано дохід від операцій з продажу об'єктів нерухомого майна у розмірі 17 831 786,00 грн., що підпадає під визначення господарської діяльності та у розумінні пункту 177.2 статті 177 Податкового кодексу України є об'єктом оподаткування податком з доходів фізичних осіб.

Крім того, за висновками податкового органу, загальна сума від здійснення операцій з постачання товарів/послуг, що підлягає оподаткуванню, протягом 12 календарних місяців перевищила сукупно 300 000 гривень, а відтак, позивач зобов'язаний був зареєструватися як платник податку на додану вартість з дотриманням вимог статті 183 Податкового кодексу України.

Також, згідно висновків акту перевірки, позивачем занижено суму єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на 109 487,80 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність у діях позивача порушень вимог податкового законодавства, при цьому виходили з того, останнім здійснювалась діяльність як фізичною особою - громадянином, а не фізичною особою-підприємцем, у зв'язку з чим отриманий дохід не пов'язаний з провадженням підприємницької діяльності, а відтак не підлягає оподаткуванню як дохід фізичної особи - підприємця.

Колегія суддів не може погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій та вважає їх передчасними з огляду на наступне.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа з 04 жовтня 2002 року.

Між Ворзельською селищною радою (Орендодавець) та громадянином ОСОБА_6 (Орендар) 24 грудня 2007 року було укладено договір оренди землі б/н (далі - договір оренди землі), за умовами якого, Орендодавець зобов'язався надати, а Орендар прийняти в строкове платне користування земельну ділянку, площею 0,4699 га на підставі рішення сімнадцятої сесії п'ятого скликання Ворзельської селищної ради від 02 жовтня 2007 р. за №543-17-V для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, які знаходяться в смт.Ворзель, вул.Пролетарська, 58-А.

Також, 23 вересня 2008 року між Ворзельською селищною радою (Орендодавець) та громадянином ОСОБА_6 (Орендар) було укладено договір оренди землі б/н (далі - договір оренди землі), за умовам якого, Орендодавець зобов'язався надати, а Орендар прийняти в строкове платне користування земельну ділянку на підставі рішення тридцятої сесії п'ятого скликання Ворзельської селищної ради від 10 липня 2008 р. за № 839-30-V для будівництва та обслуговування житлової забудови, яка знаходиться в АДРЕСА_1 (пункт 1 Договору оренди землі).

Договір оренди землі зареєстрований у Ірпінському міському відділі № 2 Київської РФ Центру ДЗК, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 23 вересня 2008 року за № 040834000012.

Відповідно до пункту 2 Договору оренди землі в оренду передається земельна ділянка загальною площею 0,6091 га. Договір укладено на 49 років (пункт 8 Договору оренди землі).

Згідно з пунктом 15 Договору оренди землі цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування житлової забудови.

На підставі акту прийому-передачі земельної ділянки від 23 вересня 2008 року б/н Ірпінська міська рада передала, а громадянин ОСОБА_6 прийняв у тимчасове користування на умовах оренди терміном на 49 років земельну ділянку площею 0,6091 га, надану для будівництва та обслуговування житлової забудови, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, згідно рішення тридцятої сесії п'ятого скликання Ворзельської селищної ради № 839-30-V від 10 липня 2008 року.

Рішенням Виконавчого комітету Ворзельської селищної ради від 15 жовтня 2009 року № 128 «Про надання дозволу на будівництво групи індивідуальних житлових будинків зблокованого типу» громадянину ОСОБА_6 було надано дозвіл на будівництво групи індивідуальних житлових будинків зблокованого типу по індивідуальному проекту загальною площею 8 965,70 кв.м., житловою площею 2 840,20 кв.м. на орендованій земельній ділянці площею 0,6091 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.

Згідно з Позитивним висновком № 183-2010/АБ комплексної державної експертизи щодо проекту «Група індивідуальних житлових будинків зблокованого типу по АДРЕСА_1» від 03 листопада 2010 року замовником будівництва є громадянин ОСОБА_6 Проектом передбачено будівництво будівлі з восьми чотирьох-поверхових зблокованих індивідуальних житлових будинків з підвалами та технічними підпіллями.

Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Київській області громадянину ОСОБА_6 було надано дозвіл на виконання будівельних робіт від 11 листопада 2010 року № 787/10.

Після того, як 176-квартирний житловий будинок з вбудованими нежитловими приміщеннями за адресою: АДРЕСА_1, був збудований, ОСОБА_6 до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Київській області подав Декларацію про готовність об'єкта до експлуатації, яку 19 листопада 2012 року було зареєстровано за № КС 14312221455.

Протягом 2012-2013 років громадянином ОСОБА_6 були продані вказані квартири та інші приміщення за адресою: АДРЕСА_1, загальною вартістю 17 794 168,00 грн., з яких - 5 752 440,00 грн. за 2012 рік та 12 041 728,00 грн. за 2013 рік.

Вказані операції були оподатковані громадянином ОСОБА_6 за ставкою, встановленою статтею 172 Податкового кодексу України, внаслідок чого сплачено податок за ставкою 5 відсотків від отриманої суми (вартості).

Як встановлено судами попередніх інстанцій, всі квартири було реалізовано на підставі наявних в матеріалах справи нотаріально завірених договорів купівлі-продажу квартир, де продавцем зазначено ОСОБА_6, як фізичну особу.

До всіх договорів купівлі-продажу квартир Виконавчим комітетом Ворзельської селищної ради Київської області видані Свідоцтва про право власності на нерухоме майно (по кожній проданій квартирі, кожному нежитловому приміщенню окремо), де власником зазначено громадянина ОСОБА_6, адреса об'єкта: АДРЕСА_1; тип об'єкта: квартири, нежитлові приміщення. Підставою видачі всіх наявних в матеріалах справи Свідоцтв про право власності на нерухоме майно зазначено Рішення Виконавчого комітету Ворзельської селищної ради Київської області від 20 листопада 2012 року № 429, де власником вказано громадянина ОСОБА_6

При цьому, суди попередніх інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин норму статті 172 Податкового кодексу України, яка регулює порядок оподаткування операцій з продажу (обміну) об'єктів нерухомого майна, виходячи з наступного.

Так, зазначена норма застосовується для оподаткування доходів фізичних осіб у разі, якщо такий дохід отримано не від провадження підприємницької діяльності. В іншому випадку (коли дохід отримано особою в межах підприємницької діяльності) підлягають застосуванню спеціальні норми податкового законодавства, а саме - стаття 177 Податкового кодексу України.

Досліджуючи діяльність позивача як фізичної особи та відхиляючи доводи податкового органу про те, що така діяльність є підприємницькою та передбачає на меті отримання доходу саме підприємцем, а не фізичною особою, суди попередніх інстанцій не врахували наступного.

Відповідно до приписів статті 42 Конституції України, кожний громадянин має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Це право закріплено також у статті 50 Цивільного кодексу України. При цьому, визначено, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації у порядку, встановлену законом.

Як обґрунтовано зазначив суд першої інстанції, юридичний статус «фізична особа-підприємець» сам по собі ніяким чином не обмежує будь-яких прав фізичної особи, які випливають з її цивільної право- та дієздатності.

Тобто, фізична особа перебуваючи у статусі суб'єкта підприємницької діяльності може здійснювати договірні відносини від свого імені, як фізична особа, разом з тим, слід враховувати наступне.

Стаття 24 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлює, що фізичною особою як учасником цивільних відносин визнається людина, яка набуває цивільної правоздатності у момент її народження (стаття 25 ЦК України). Цивільна дієздатність фізичної особи визначається її здатністю усвідомлювати свої дії та керувати ними, у окремих випадках, вона обумовлена необхідністю досягнення людиною певного віку, але у будь-якому випадку вона не залежить від інших організаційних або формальних чинників, таких як її реєстрація у компетентних державних органах тощо (стаття 30 ЦК України).

Поряд з цим, ЦК України (стаття 50) передбачає право фізичної особи на здійснення нею підприємницької діяльності, не забороненої законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців є відкритою.

Стаття 51 ЦК України передбачає, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Отже, при здійсненні фізичною особою підприємницької діяльності необхідно чітко розмежувати, в яких відносинах фізична особа виступає як підприємець, а в яких - як фізична особа.

За своєю правовою природою підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (стаття 42 Господарскього кодексу України).

Відтак, підприємницьку діяльність можна представити як сукупність постійно або систематично здійснюваних дій щодо виробництва матеріальних і нематеріальних благ, реалізації на ринку товарів, виконання робіт або надання послуг з метою отримання прибутку.

Аналізуючи ознаки притаманні підприємницькій діяльності, можна зробити висновок про те, що остання передбачає систематичне прийняття особою самостійних рішень щодо здійснення операцій, спрямованих на отримання прибутку, що супроводжується прийняттям взятих на себе ризиків.

З матеріалів справи вбачається, що згідно плану будівництва позивач побудував об'єкти нерухомості, що становлять вісім чотирьохповерхових будинків загальною площею приблизно 9 тис.кв.м. та кількістю приміщень (квартир) - 176, які складаються з відокремлених квартир із санвузлами та кухнями.

Надаючи оцінку такому будівництву, судова колегія виходить з того, що останнє не можна кваліфікувати як таке, що мало на меті задоволення власних (особистих) потреб громадянина - позивача.

Натомість, будівництво самостійних багатоквартирних об'єктів, як за власні, так і залучені кошти, є безумовним свідченням того, що збудований об'єкт нерухомості передбачав отримання прибутку від подальшого продажу, що є неодмінною характерною рисою підприємницької діяльності.

При цьому, продаж протягом 2012 - 2013 років великої кількості однотипних об'єктів нерухомості є свідченням систематичної діяльності, як ще однієї з ознак підприємництва.

Поряд із цим, будуючи велику кількість об'єктів позивач ніс певний ризик, зокрема, що ці об'єкти не будуть продані достатньо швидко і за прийнятною вартістю.

Використання прийомів і методів, притаманних підприємницькій діяльності, як то реклама, також вказує про намір позивача отримувати дохід від продажу збудованих житлових будівель.

Крім того, присвоєння об'єкту будівництва назви - «GreenPark» свідчить про існування і використання маркетингової стратегії з боку позивача, що також є питомою ознакою підприємницької діяльності.

Також, слід зазначити, що позивачем укладалися договори оренди землі, за умовами яких позивач отримав у строкове платне користування земельні ділянки, цільовим призначенням яких є будівництво та обслуговування житлової забудови, що саме по собі завчасно передбачає будівництво понад однієї будівлі та, відповідно, позивач брав на себе певні зобов'язання та зобов'язувався нести відповідальність у разі використання земельних ділянок не за призначенням.

Підсумовуючи викладене, суд приходить висновку, що комплекс послідовних цілеспрямованих дій, метою яких є будівництво та подальший продаж ряду однотипних об'єктів нерухомості, з метою отримання прибутку, є свідченням того, що відповідна діяльність для цілей оподаткування має кваліфікуватися як підприємницька, а відтак, вказані операції підлягають оподаткуванню за нормами статті 177 Податкового кодексу України.

За змістом пункту 177.1 статті 177 Податкового кодексу України, доходи фізичних осіб - підприємців, отримані протягом календарного року від провадження господарської діяльності, оподатковуються за ставками, визначеними в пункті 167.1 статті 167 цього Кодексу.

Абзацами першим, другим пункту 167.1 статті 167 Податкового кодексу України встановлено, що ставка податку становить 15 відсотків бази оподаткування щодо доходів, нарахованих (виплачених, наданих) (крім випадків, визначених у пунктах 167.2 - 167.5 цієї статті), у тому числі, але не виключно у формі заробітної плати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат або інших виплат і винагород, які нараховуються (виплачуються, надаються) платнику у зв'язку з трудовими відносинами та за цивільно-правовими договорами; виграшу в державну та недержавну грошову лотерею, виграш гравця (учасника), отриманий від організатора азартної гри.

Якщо база оподаткування, яка визначена з урахуванням норм пункту 164.6 статті 164 цього розділу щодо доходів, зазначених в абзаці першому цього пункту, в календарному місяці перевищує десятикратний розмір мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного податкового року, до суми такого перевищення застосовується ставка 17 відсотків.

У відповідності до абзацу третього вказаного пункту, платники податку, які подають податкові декларації за податковий (звітний) рік згідно з статтями 177 і 178 цього розділу, застосовують ставку податку 17 відсотків до частини середньомісячного річного оподатковуваного доходу, що перевищує десятикратний розмір мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року. Розмір середньомісячного річного оподатковуваного доходу розраховується як сума загальних місячних оподатковуваних доходів, зазначених в абзаці першому цього пункту, поділена на кількість календарних місяців, протягом яких платником податку було одержано такі доходи у податковому (звітному) році, за який здійснюється декларування.

Згідно з пунктом 177.2 вказаної статті, об'єктом оподаткування є чистий оподатковуваний дохід, тобто різниця між загальним оподатковуваним доходом (виручка у грошовій та негрошовій формі) і документально підтвердженими витратами, пов'язаними з господарською діяльністю такої фізичної особи - підприємця.

До переліку витрат, безпосередньо пов'язаних з отриманням доходів, належать документально підтверджені витрати, що включаються до витрат операційної діяльності згідно з розділом ІІІ цього Кодексу (пункт 177.4 статті 177 Податкового кодексу України).

Отже, вказаними нормами встановлено, що будь-яка діяльність фізичної особи - підприємця, яка за своїм характером є підприємницькою, а отже не спрямована на задоволення особистих потреб фізичної особи, повинна оподатковуватися за вставками 15 (17) відсотків, незалежно від визначених видів господарської діяльності платника.

При цьому, сам лише факт підписання зазначених договорів купівлі-продажу квартир без зазначення статусу позивача, як підприємця, не є свідченням непов'язаності таких операцій із підприємницькою діяльністю. Так, саме лише формулювання таких відносин, не може спростувати їх зміст.

Як вбачається з матеріалів справи, у перевіряємий період позивач отримав дохід від операцій з продажу об'єктів нерухомого майна на загальну суму 17 831 786,00 грн., у тому числі у 2012 році у розмірі 5 858 936,00 грн. та у 2013 році у розмірі 11 972 850,00 грн., які не були включені до податкових декларацій про майновий стан і доходи за 2012 - 2013 роки.

За даними відомостей з бази даних Державного реєстру фізичних осіб (ф.1ДФ) протягом 2012-2013 років по операціях з купівлі-продажу нерухомого майна, платником податків був сплачений податок з доходів фізичних осіб за ставкою 5 відсотків у розмірі 891 589,30 грн., у тому числі за 2012 рік у розмірі 292 946,80 грн. та у 2013 році у розмірі 598 642,50 грн.

Відтак, в порушення вимог пункту 177.1 статті 177 Податкового кодексу України, здійснення позивачем підприємницької діяльності у частині продажу об'єктів нерухомого майна призвело до заниження чистого оподатковуваного доходу на суму 17 898 625,44 грн., у тому числі за 2012 рік - 5 891 638,65 грн. та за 2013 рік - 12 006 986,79 грн.

При цьому, позивачем не надано будь-яких первинних документів підтверджуючих витрати, пов'язані з веденням господарської діяльності платником податків - фізичною особою-підприємцем.

За встановлених обставин, судова колегія вважає визначення позивачу податкових зобов'язань з податку з доходів фізичних осіб спірним податковим повідомленням-рішення від 30 травня 2014 року №0000531701 у розмірі 2 689 387,81 грн. цілком обгрунтованим.

Крім того, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками скаржника щодо необхідності позивача зареєструватися платником податку на додану вартість та, відповідно, нарахування податкового зобов'язання з податку на додану вартість.

Відповідно до статті 67 Конституції України, кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Порядок визначення суми податку на додану вартість, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або відшкодуванню з Державного бюджету України (бюджетному відшкодуванню), та строки проведення розрахунків визначено розділом V Податкового кодексу України.

Підпунктами 1, 2 пункту 180.1 статті 180 Податкового кодексу України, встановлено, що для цілей оподаткування платником податку є, зокрема, будь-яка особа, що провадить або планує провадити господарську діяльність і реєструється за своїм добровільним рішенням як платник податку у порядку, визначеному статтею 183 цього розділу; будь-яка особа, що зареєстрована або підлягає реєстрації як платник податку.

Відтак, враховуючи, що позивач здійснював діяльність, яка у розумінні пункту 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, є господарською діяльністю, тому він у відповідних випадках підлягає обов'язковій реєстрації платником податку на додану вартість, а операції з будівництва житлових будинків підлягають оподаткуванню податком на додану вартість.

За змістом пункту 181.1 статті 181 Податкового кодексу України, у разі якщо загальна сума від здійснення операцій з постачання товарів/послуг, що підлягають оподаткуванню згідно з цим розділом, у тому числі з використанням локальної або глобальної комп'ютерної мережі, нарахована (сплачена) такій особі протягом останніх 12 календарних місяців, сукупно перевищує 300 000 гривень (без урахування податку на додану вартість), така особа зобов'язана зареєструватися як платник податку в органі державної податкової служби за своїм місцезнаходженням (місцем проживання) з дотриманням вимог, передбачених статтею 183 цього Кодексу, крім особи, яка є платником єдиного податку.

З огляду на викладене, вирішуючи питання щодо необхідності позивача зареєструватися платником податку на додану вартість, слід враховувати чи було перевищено суму загального доходу особи від здійснення операцій з поставки товарів (послуг) протягом останніх дванадцяти календарних місяців у розмірі 300 000,00 гривень, без урахування суми податку на додану вартість, яка була включена у ціну товару.

З матеріалів справи вбачається, що позивач здійснював діяльність використовуючи загальну систему оподаткування та за період з 01 січня 2012 року по 31 грудня 2012 року, згідно відомостей центральної бази даних державного реєстру фізичних осіб за формою 1-ДФ, загальна сума від здійснення господарських операцій фізичною особою - підприємцем за І квартал 2012 року становить 222 911,00 грн. та за ІV квартал 2012 року - 5 636 025,00 грн.

Відтак, позивач повинен був зареєструватися платником податку на додану вартість та оподаткувати операції з продажу об'єктів нерухомості податком на додану вартість у розмірі визначеному статтею 193 Податкового кодексу України.

Відповідно до пункту 185.1 статті 185 Податкового кодексу України, об'єктом оподаткування є операції платників податку, зокрема, з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об'єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю.

Відповідно до пункту 187.1 статті 187 Податкового кодексу України датою виникнення податкових зобов'язань з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

а) дата зарахування коштів від покупця/замовника на банківський рахунок платника податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, а в разі постачання робіт/послуг за готівку - дата оприбуткування коштів у касі платника податку, а в разі відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку;

б) дата відвантаження товарів, а в разі експорту товарів - дата оформлення митної декларації, що засвідчує факт перетинання митного кордону України, оформлена відповідно до вимог митного законодавства, а для послуг - дата оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку.

При цьому, застосовуючи підпункт 197.1.14 пункту 197.1 статті 197 Податкового кодексу України, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що відносно позивача постачанням житла буде оформлення, після завершення будівництва, правовстановлюючих документів на і'мя ОСОБА_6 та подальший продаж квартир фізичним особам, що не вважається операцією з першого постачання житла, а отже звільняється від оподаткування податком на додану вартість.

За приписами вказаного пункту, звільняються від оподаткування операції, зокрема, з постачання житла (об'єктів житлового фонду), крім їх першого постачання, якщо інше не передбачено цим підпунктом.

У цьому підпункті перше постачання житла (об'єкта житлового фонду) означає:

а) першу передачу готового новозбудованого житла (об'єкта житлового фонду) у власність покупця або постачання послуг (включаючи вартість придбаних за рахунок виконавця матеріалів) із спорудження такого житла за рахунок замовника;

б) перший продаж реконструйованого або капітально відремонтованого житла (об'єкта житлового фонду) покупцю, який є особою, іншою, ніж власник такого об'єкта на момент виведення його з експлуатації (використання) у зв'язку з такою реконструкцією або капітальним ремонтом, або постачання послуг (включаючи вартість придбаних за рахунок виконавця матеріалів) на таку реконструкцію чи капітальний ремонт за рахунок замовника.

Враховуючи зазначене, операцією з першого постачання житла, за загальним правилом, вважатимуться операції з першої передачі права власності на готове новозбудоване житло (об'єкт житлового фонду) до його власника, незалежно від джерел фінансування будівництва: чи за рахунок власних коштів підприємства-забудовника, чи за рахунок учасників фонду фінансування будівництва.

Водночас, чинне законодавство передбачає виняток з цього правила, який застосовується у випадку коли замість передачі права власності на готове житло відбувається операція з постачання послуг щодо спорудження відповідного об'єкту за замовленням його майбутнього власника.

Факт оформлення правовстановлюючого документу не впливає на кваліфікацію, натомість, визначальною ознакою є здійснення однієї з операцій або передачі права власності від однієї особи до іншої, або надання послуг з будівництва конкретного об'єкту: житлових чи нежитлових приміщень.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач власними силами здійснював будівництво багатоквартирного будинку, при цьому відсутній факт залучення підрядних організацій для будівництва чи виконання супутніх послуг щодо об'єктів житла, які були предметом продажу. Отже, не встановлено наявність операцій з поставки послуг щодо будівництва конкретних об'єктів житлових або нежитлових приміщень від третіх осіб на користь позивача, а відтак - передачі житла, яка є предметом відповідних операцій, від третьої особи (власника чи підрядної організації) до позивача.

З огляду на викладене, податковим органом зроблено обґрунтований висновок про те, що операції позивача з продажу квартир фізичним особам підпадають під визначення першого постачання житла та підлягають оподаткуванню податком на додану вартість на загальних підставах.

Відповідно до вимог пункту 183.10 статті 183 Податкового кодексу України, будь-яка особа, яка підлягає обов'язковій реєстрації як платник податку, і у випадках та в порядку, передбачених цією статтею, не подала до органу державної податкової служби реєстраційну заяву, несе відповідальність за ненарахування або несплату цього податку на рівні зареєстрованого платника без права нарахування податкового кредиту та отримання бюджетного відшкодування.

З огляду на те, що здійснення позивачем операцій з відчуження квартир підлягає оподаткуванню податком на додану вартість, спірне податкове повідомленням-рішення №0000541701 про визначення податкового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 2 405 710,00 грн. є правомірним.

При цьому, слід зазначити, що розмір податкових зобов'язань, визначених податковим органом, під час розгляду справи позивачем не оспорювався.

Також, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не може погодитися і з висновками судів попередніх інстанцій щодо неправомірності прийнятого відповідачем рішення №7/26-55-17-02, яким позивачу визначено суму єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірі 109 487,80 грн. та застосовано штрафні (фінансові) санкції у розмірі 7 252,90 грн.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове соціальне страхування», платниками єдиного внеску, зокрема, є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, та члени сімей цих осіб, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності.

Єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пункті 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та пункті 5 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та на суму доходу, що розподіляється між членами сім'ї фізичних осіб - підприємців, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності. При цьому, сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за кожну особу на місяць, у якому отримано дохід (прибуток).

Водночас, пунктом 3 статті 7 Закону передбачено, що нарахування єдиного внеску здійснюється в межах максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом.

За змістом пункту 11 статті 8 вказаного Закону, єдиний внесок для платників податків, зазначених у пунктах 4 та 5 частини 1 статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 34.7 відсотка визначеної пунктами 2 та 3 частини 1 статті 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.

У відповідності до вимог пункту 8 статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове соціальне страхування», платники єдиного внеску зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за відповідний базовий звітний період, не пізніше 20 числа місяця, що настає за базовим звітним періодом, крім гірничих підприємств, які зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за відповідний базовий звітний період, не пізніше 28 числа місяця, що настає за базовим звітним періодом.

Як вбачається з матеріалів справи, заниження загального оподатковуваного доходу призвело до неправильного нарахування та сплати позивачем єдиного соціального внеску, а відтак до його заниження на 109 487,80 грн., з яких у 2012 році - 35 569,97 грн. та у 2013 році на 73 917,89 грн.

Згідно з пунктом 3 частини 11 статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове соціальне страхування» за донарахування територіальним органом Пенсійного фонду або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску накладається штраф у розмірі 5 відсотків зазначеної суми за кожний повний або неповний базовий звітний період, за який донараховано таку суму, але не більш як 50 відсотків суми донарахованого єдиного внеску.

За встановлених обставин, обґрунтованими є висновки податкового органу про необхідність збільшення позивачу суми грошового зобов'язання зі сплати єдиного внеску у розмірі 109 487,80 грн. та застосування до позивача штрафних (фінансових) санкцій у розмірі 7 252,90 грн., що свідчить про правомірність прийнятого рішення №7/26-55-17-02.

Відповідно до статті 229 КАС України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

З огляду на викладене, судова колегія Вищого адміністративного суду України встановивши наявність обставин, що зумовлюють необхідність застосування нормативного припису статті 229 КАС України, вважає за необхідне скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове про відмову у задоволенні позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись статтями 210-232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві задовольнити.

2. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 жовтня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2014 року у справі №826/14630/14 скасувати та прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог відмовити.

3. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:Нечитайло О.М. Судді:Ланченко Л.В. Пилипчук Н.Г.