Історія справи

Постанова ВАСУ від 09.06.2015 року у справі №2а-3558/10/1170

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 червня 2015 року м. Київ К/9991/56977/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Швеця В.В.,

Малиніна В.В.,

Ситникова О.Ф.,

провівши в порядку письмового провадження касаційний розгляд адміністративної справи

за позовом ОСОБА_4 до Управління Пенсійного фонду України в місті Кіровограді, Головного управління Державного казначейства України в Кіровоградській області, Управління Державної автомобільної інспекції управління Міністерства внутрішніх справ України в Кіровоградській області про стягнення примусово сплаченого збору та відшкодування моральної шкоди,

провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 6 грудня 2011 року,

в с т а н о в и л а:

У вересні 2010 року ОСОБА_4 пред'явила в суді зазначений позов, в якому, з урахуванням уточнень, просила стягнути з Головного управління Державного казначейства України в Кіровоградській області, помилково сплачений нею збір на обов'язкове державне пенсійне страхування при придбанні легкового автомобіля в розмірі 9750 гривень, а з Управління Державної автомобільної інспекції управління Міністерства внутрішніх справ України в Кіровоградській області моральної шкоди в розмірі 1000 гривень.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_4 послалася на статтю 1 Закону України від 26 червня 1997 року № 400/97-ВР "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 400/97-ВР), відповідно до якої такий збір сплачується при відчуженні автомобіля, а не при його купівлі.

Постановою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 31 січня 2011 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Управління Пенсійного фонду України в місті Кіровограді через Головне управління Державного казначейства України в Кіровоградській області на користь ОСОБА_4 сплачений нею збір на обов'язкове державне пенсійне страхування при купівлі-продажу автомобіля в розмірі 9750 гривень. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 6 грудня 2011 року постанову суду першої інстанції скасовано, а в задоволенні позовних вимог відмовлено.

В обґрунтування касаційної скарги позивач посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим ставить питання про скасування ухваленого ним рішення та залишення в силі постанови суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та рішення, що приймалися під час її розгляду, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Судами встановлено, що 25 березня 2010 року ОСОБА_4, придбала автомобіль «Лексус RX», вартістю 390 000 гривень, при реєстрації якого в органах державної автомобільної інспекції 31 березня 2010 року вона сплатила до Управління Пенсійного фонду України в місті Кіровограді (далі - УПФ) збір на обов'язкове державне пенсійне страхування у розмірі 3 % вартості автомобіля, що склало 9750 гривень.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що Порядок сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1998 року № 1740 (далі - Порядок № 1740), на який посилається УПФ, застосуванню не підлягає, оскільки положення, яким визначений обов'язок фізичної особи, яка купує автомобіль, сплатити збір на обов'язкове державне пенсійне страхування за змістом суперечить нормі, яка міститься у Законі № 400/97-ВР, що є нормативно-правовим актом вищої юридичної сили.

Апеляційний суд, скасовуючи постанову суду першої інстанції, дійшов висновку, що обов'язок зі сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування при відчуженні автомобілів покладається на юридичних та фізичних осіб, які набувають право власності на автомобіль.

Колегія суддів не погоджується з висновком апеляційного суду, оскільки він не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

Пунктом 7 статті 1 Закону № 400/97-ВР, якою визначено вичерпний перелік осіб - платників збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, передбачено, що платниками збору є юридичні та фізичні особи при відчуженні легкових автомобілів, крім легкових автомобілів, якими забезпечуються інваліди, та тих автомобілів, які переходять у власність спадкоємцям за законом.

Натомість, відповідно до пункту 12 Порядку № 1740 платниками збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з операцій з відчуження легкових автомобілів є підприємства, установи та організації всіх форм власності, а також фізичні особи, які набувають право власності на такі автомобілі, зокрема, шляхом їх купівлі, у тому числі у виробників або торгівельних організацій (крім випадків забезпечення автомобілями інвалідів згідно із законодавством).

Отже, на час виникнення спору положення Порядку № 1740 суперечили вимогам Закону № 400/97-ВР у частині регулювання правовідносин зі сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з операцій з відчуження легкових автомобілів.

Відповідно до частини четвертої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

У роз'ясненні Пленуму Верховного Суду України, яке міститься в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 (пункт 5), зазначено, що судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази та інструкції міністерств і відомств, накази керівників підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини.

Враховуючи наведене та виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами, суд першої інстанції при вирішенні цього спору дійшов обґрунтованого висновку, що пріоритетними є норми Закону № 400/97-ВР.

Однак, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо способу відновлення порушеного права позивача.

За правилами частини третьої статті 3 Закону № 400/97-ВР платники збору при відчуженні легкових автомобілів сплачують цей збір на рахунки з обліку коштів спеціального фонду державного бюджету, відкриті в управліннях Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Ці кошти в установленому порядку зараховуються до спеціального фонду державного бюджету і використовуються згідно із законом про Державний бюджет України.

Механізм повернення коштів, помилково зарахованих до державного бюджету, закріплено у Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженому наказом Державного казначейства України від 10 грудня 2002 року № 226 (чинному на час виникнення спірних відносин), пунктами 3, 5 якого передбачено, що повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету платежів у національній валюті здійснюється органами Державного казначейства України з відповідних рахунків, відкритих в цих органах, за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету або поданням платника податків, зборів (обов'язкових платежів)

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2011 року № 106 «Деякі питання ведення обліку податків і зборів (обов'язкових платежів) та інших доходів бюджету» з огляду на коди бюджетної класифікації, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 14 січня 2011 року № 11, органом, який забезпечує здійснення постійного контролю за правильністю та своєчасністю надходження до державного бюджету збору під час набуття права власності на легкові автомобілі, а також ведення обліку таких платежів у розрізі платників з метою забезпечення повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного бюджету, визначено ПФУ.

При цьому, частиною другою статті 72 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» закріплено правило, згідно з яким кошти ПФУ не включаються до складу Державного бюджету України та використовуються відповідно до частини першої статті 73 цього Закону на виплату пенсій, надання соціальних послуг, передбачених цим Законом; фінансування адміністративних витрат, пов'язаних з виконанням функцій, покладених на органи ПФУ; оплату послуг з виплати та доставки пенсій; формування резерву коштів ПФУ.

З огляду на наведене, колегія суддів приходить до висновку, що збір, помилково зарахований до спеціального фонду державного бюджету внаслідок сплати особою, яка не є суб'єктом цього збору, не підлягає стягненню із контролюючого органу - ПФУ, оскільки такий спосіб відновлення порушеного права суперечить встановленому законодавством порядку повернення помилково сплачених чи зарахованих до бюджету обов'язкових платежів.

Аналогічна правова позиція висловлена і Верховним Судом України у постанові від 10 грудня 2013 року (справа № 21-309а13).

Відтак, вирішуючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивач не є платником збору з відчуження автомобіля, а тому сплачені ним кошти підлягають поверненню, втім, помилково зобов'язав УПФ повернути їх через Головне управління Державного казначейства України в Кіровоградській області, а не стягнув з Державного бюджету України.

Згідно статті 225 КАС України, суд касаційної інстанції має право змінити судове рішення, якщо у справі немає необхідності досліджувати нові докази або встановлювати обставини, а судове рішення, яке змінюється, є помилковим тільки в частині.

Керуючись статтями 223, 225, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 6 грудня 2011 року скасувати.

Постанову Кіровоградського окружного адміністративного суду від 31 січня 2011 року змінити.

Викласти абзац другий її резолютивної частини в такій редакції:

"Стягнути з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України у Черкаській області на користь ОСОБА_4 безпідставно сплачений збір на обов'язкове державне пенсійне страхування у розмірі 9750 гривень."

В іншій частині постанову суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам у справі та оскарженню не підлягає.

Судді В.В.Швець

В.В.Малинін

О.Ф.Ситников