Історія справи

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"05" лютого 2015 р. м. Київ К/800/14785/13

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

Бутенка В.І (доповідач), Олексієнка М.М., Штульман І.В.,

розглянувши в порядку письмового касаційного провадження адміністративну справу за позовом громадянки Ірану ОСОБА_7 до Державної міграційної служби України про визнання протипранвим та скасування рішення,

в с т а н о в и в :

У липні 2012 року позивач звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просив визнати неправомірним і скасувати рішення відповідача від 17.05.2012 року №35-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язати відповідача відповідно до вимог чинного законодавства повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 жовтня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 лютого 2013 року, адміністративний позов задоволено.

Визнано протиправним і скасовано рішення Державної міграційної служби України від 17.05.2012 року №35-12 та зобов'язано відповідача відповідно до вимог чинного законодавства повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В касаційній скарзі відповідач просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення норм матеріального і процесуального права та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що 20 лютого 2012 року громадянка Ірану ОСОБА_7 звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивачем було повідомлено, що її чоловік ОСОБА_5 мав проблеми політичного характеру, а саме, підтримував політичну організацію «Зелений Рух», політика якої була направлена проти діючого уряду держави, та її кандидата ОСОБА_6 під час виборів 2009 року. Так, він отримав від «Зеленого Руху» замовлення зробити футболки з їх символікою та агітацією, оскільки був власником фабрики з пошиття одягу. Після вказаної співпраці на цю фабрику прийшли співробітники Міністерства розвідки Ірану і забрали її чоловіка, а також приїхали до них додому, здійснили обшук і вилучили комп'ютер. Позивачу два місяці не було відомо, де конкретно тримають її чоловіка.

Вони найняли адвоката, і її чоловіка випустили під заставу нерухомості, після чого переїхали до будинку батька позивача, але чоловік фактично там не жив, оскільки переїхав в село до свого батька, де переховувався майже два роки і пізніше отримав повістку в суд. Позивач зазначив, що вони з чоловіком виїхали з Ірану за порадою адвоката, оскільки останній повідомив, що у її чоловіка надто складна ситуація і в будь-який час його можуть знову заарештувати.

За результатами розгляду заяви позивача та проведених 28 лютого 2012 року і 12 квітня 2012 року співбесід в.о. начальника Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві прийнято наказ від 11 травня 2012 року №211 про закінчення розгляду особової справи позивача і складено висновок про доцільність відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України від 17 травня 2012 року №35-12 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що йому будо повідомлено 21 червня 2012 року.

Статтею 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань.

Поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди, а особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Згідно ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Зважаючи на розділ 2 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, за результатами проведеної з позивачем співбесіди і матеріалами справи встановлено, що його твердження щодо небезпеки, яка нібито загрожує йому на батьківщині, є повністю безпідставними і не мають реального підґрунтя. Позивач легально прибув до України у червні 2011 року, проте звернувся до міграційного органу лише після втрати законних підстав перебування на території держави, тобто після закінчення у нього візи, яка давала право перебувати на законних підставах на території України.

Крім того, позивач із чоловіком повертався до Ірану до батьків, де перебував близько трьох місяців і не мав будь-яких проблем з оформленням паспортно-візових документів.

З огляду на викладене, колегія суддів не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що у позивача наявні підстави в разі повернення до Ірану стати жертвою переслідувань з політичних мотивів.

Заява позивача є очевидно необґрунтованою і не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки віросповідання позивача є офіційною релігією Ірану, він не належить до соціальної групи, що переслідується в Ірані за ознаками статі, та є політично індиферентною.

Позивачем не обґрунтувано свої побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами, не надано доказів того, що саме він зазнавав переслідування в країні походження з боку властей за його відношення до певної політичної групи, також позивачем не надано жодних документів, які б підтверджували його членство у політичній партії.

Колегія суддів наголошує також і на тому, що постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 грудня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 31 липня 2014 року, відмовлено в задоволенні аналогічних позовних вимог чоловіку позивача.

Враховуючи усі обставини справи, колегія суддів вважає, що відповідач діяв в межах наданої компетенції відповідно до вимог законодавства і не порушував права та законні інтереси позивача, а тому суди необґрунтовано задовольнили позов.

Згідно ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З огляду на викладене, суди першої і апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про задоволення позовних вимог.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки доказів, але судами допущено помилку в застосуванні норм матеріального та процесуального права, що призвело до постановлення незаконного рішення, то рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з постановленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 229, 230, 232 КАС України, суд -

п о с та н о в и в :

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 жовтня 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 лютого 2013 року скасувати.

В задоволенні позову громадянки Ірану ОСОБА_7 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення - відмовити.

Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.

С у д д і : В.І. Бутенко

М.М. Олексієнко

І.В. Штульман