Історія справи

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"05" лютого 2015 р. м. Київ К/9991/32334/12

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Федорова М.О.

суддів: Островича С.Е.

Степашка О.І.

секретар судового засідання Іванов К.Ю.

за участю представників згідно журналу судового засіданні від 05.02.2015 (в матеріалах справи)

розглянувши касаційну скаргу Мукачівської об'єднаної державної податкової інспекції в Закарпатській області на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 24.03.2011 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 18.04.2012

у справі № 2а-4728/10/0770

за позовом Публічного акціонерного товариства „Мукачівський завод

„Точприлад"

до Мукачівської об'єднаної державної податкової інспекції в

Закарпатській області

про визнання протиправними та скасування податкових

повідомлень - рішень

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство „Мукачівський завод „Точприлад" звернулось до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом до Мукачівської об'єднаної державної податкової інспекції в Закарпатській області (правонаступник - Мукачівська об'єднана державна податкова інспекції Головного управління Міндоходів у Закарпатській області) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень - рішень року №0099352340/0 від 18.11.2010; № 0010232340/0 від 10.12.2010 в частині зменшення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість за вересень 2010 року на 88405 грн. та за жовтень 2010 року на суму 217035 грн.

Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 24.03.2011 позовні вимоги задоволено.

Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 18.04.2012 постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 24.03.2011 залишено без змін.

Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції та ухвалою суду апеляційної інстанції відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в який просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції, прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.

Касаційна скарга вмотивована тим, що судом першої та апеляційної інстанції при вирішенні спору по даній справі порушено норми матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, юридичної оцінки обставин справи, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, відповідачем проведено виїзну перевірку позивача з питань достовірності нарахування суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість на розрахунковий рахунок: за серпень 2010 року та складено акт №2745/23-01/14307452 від 05.11.2010.

За результатами перевірки відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення: № 0099352340/0 від 18.11.2010, яким зменшено позивачу суму, що підлягають бюджетному відшкодуванню за серпень на 589453 грн.; №0010232340/0 від 10.12.2010, яким позивачу зменшено суму, що підлягають бюджетному відшкодуванню за вересень 2010 року 88405 грн. та жовтень 2010 року 217785 грн.

Перевіркою встановлено порушення позивачем пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України „Про податок на додану вартість", товариством завищено суму бюджетного відшкодування за серпень 2010 року в розмірі 589453 грн., за вересень - жовтень 2010 року, в порушення пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України „Про податок на додану вартість", товариством завищено суму бюджетного відшкодування за вересень 2010 року в розмірі 88405 грн., завищено суму від'ємного значення за жовтень 2010 року в розмірі 217785 грн.

Відповідно до матеріалів перевірок позивачем (орендар) укладено договір оренди обладнання з фірмою ЕРСОS Elektronikai Alkatrest Kft. (орендодавець) від 06.11.2009 № 261, згідно якого орендодавець надає, а орендар приймає в користування майно виключно з єдиною метою: виготовлення продукції згідно договору про переробку давальницької сировини № 260 від 06.11.2009 року, та сплачує йому за користування орендну плату в розмірі 100 Євро в місяць не залежно від вартості всього майна, орендна плата проводиться на розрахунковий рахунок протягом 30 днів з моменту отримання від орендодавця відповідного рахунку на оплату. Перелік майна наведені в додатку 1 та 2, що є невід'ємною частиною цього договору. Вартість майна, що орендується становить 15000 Євро. Термін оренди складає 3 роки, орендар не має права власності на майно, він має лише право користуватися ним на умовах цього договору.

Також позивачем (орендар) укладено договір оренди обладнання з фірмою LEAR Corporation Hungary Kft. (орендодавець) від 01.12.2009 № 2, згідно якого орендодавець надає, а орендар приймає в користування майно виключно з єдиною метою: виготовлення продукції згідно договору про переробку давальницької сировини № 1 від 01.12.2009 року, та сплачує йому за користування орендну плату в розмірі 100 Євро в місяць не залежно від вартості всього майна, орендна плата проводиться на розрахунковий рахунок протягом 30 днів з моменту отримання від орендодавця відповідного рахунку на оплату. Перелік майна наведені в додатку 1 та 2, що є невід'ємною частиною цього договору. Вартість майна, що орендується становить 15000 Євро. Термін оренди складає 3 роки, орендар не має права власності на майно, він має лише право користуватися ним на умовах цього договору.

Задовольняючи позовні вимоги суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що операції з ввезення товарів на митну територію на умовах договору оренди, з метою оподаткування, прирівнюється до імпорту товарів, а суми податку на додану вартість, сплачені при такому імпорті товарів, включаються до складу податкового кредиту звітного періоду.

Суди вважають, що оскільки позивачем належним чином сплачено до бюджету суми податку на додану вартість при імпорті товарів на митну територію України, що підтверджено оформленими належним чином вантажними митними деклараціями, то заявлені до відшкодування суми визначені відповідно до вимог п. 7.7 ст. 7 Закону України „Про податок на додану вартість".

Колегія суддів касаційної інстанції не погоджується з висновком суду першої та апеляційної інстанції виходячи з наступного. Закон України „Про податок на додану вартість" серед іншого визначає об'єкти, базу та ставки оподаткування, порядок обліку, звітування та внесення податку до бюджету.

Відповідно до пп. 3.1.2 п. 3.1 ст. 3 зазначеного Закону, об'єктом оподаткування є операції платника податку з ввезення товарів на митну територію України, за змістом якого з метою оподаткування до імпорту також прирівнюється ввезення з-за меж митного кордону України на митну територію України товарів (супутніх послуг) за договорами лізингу (оренди) (у тому числі у разі повернення об'єкта лізингу лізингодавцю-резиденту або іншій особі за дорученням такого лізингодавця), застави, та іншими договорами, які не передбачають передання права власності на такі товари (майно) або передбачають їх обмін на корпоративні права чи цінні папери, у тому числі якщо таке ввезення пов'язане із поверненням товарів у зв'язку з припиненням дії зазначених договорів.

Втім наведена норма Закону не підлягає застосуванню до розглядуваних правовідносин, оскільки безпосередньо регулює порядок визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість.

На момент виникнення спірних правовідносин підстави та умови формування податкового кредиту були визначені у п. 7.4 ст. 7 Закону України „Про податок на додану вартість" № 168/97-ВР.

Відповідно до пп. 7.4.1 п. 7.4 цієї статті Закону податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Таким чином, як випливає зі змісту наведеного припису Закону, однією з визначальних умов виникнення у платника права на податковий кредит, є саме факт придбання товарів (послуг).

За визначенням, що міститься у пункті 1.4 статті 1 названого Закону, поставка товарів - це будь-які операції, що здійснюються згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на такі товари за компенсацію незалежно від строків її надання, а також операції з безоплатної поставки товарів (результатів робіт) та операції з передачі майна орендодавцем (лізингодавцем) на баланс орендаря (лізингоотримувача) згідно з договорами фінансової оренди (лізингу) або поставки майна згідно з будь-якими іншими договорами, умови яких передбачають відстрочення оплати та передачу права власності на таке майно не пізніше дати останнього платежу.

При цьому, відповідно до абзацу другого цього ж положення Закону не належать до поставки операції з передачі товарів в межах договорів схову (відповідального зберігання), довірчого управління, оперативної оренди (лізингу), інших цивільно-правових договорів, які не передбачають передачу права власності (користування або розпорядження) на такі товари іншій особі.

Отже, податкове законодавство розрізняє тимчасове набуття певних прав на майно (право користування), що не охоплюється поняттям поставки товару, та передачу товару у власність від постачальника до покупця як кваліфікуючу ознаку операції з поставки товару.

Таким чином, тимчасове ввезення обладнання не є поставкою товару у розумінні Закону України „Про податок на додану вартість" № 168/97-ВР, тому сплачена сума при його ввезенні до податкового кредиту не відноситься.

Беручи до уваги вищевикладене, колегія суддів касаційної інстанції зазначає, що суди попередніх інстанцій, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, допустили помилкове тлумачення норм чинного податкового законодавства, а відтак рішення судів є помилковими.

За правилами ч. 1 ст. 229 КАС України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

З огляду на вищевикладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про те, що касаційну скаргу Мукачівської об'єднаної державної податкової інспекції в Закарпатській області на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 24.03.2011 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 18.04.2012 у справі № 2а-4728/10/0770 задовольнити, постанову суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції скасувати, прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.

Керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Мукачівської об'єднаної державної податкової інспекції в Закарпатській області задовольнити.

Постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 24.03.2011 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 18.04.2012 у справі № 2а-4728/10/0770 скасувати.

Прийняти нове рішення.

В задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства „Мукачівський завод „Точприлад" відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та порядку, передбачених статтями 236-2392 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий М.О. ФедоровСудді С.Е. Острович О.І. Степашко