Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 29.03.2021 року у справі №242/750/20

Постанова

Іменем України

01 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 242/750/20

провадження № 61-4192св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 01 грудня 2020 року у складі судді Хацько Н. О. та постанову Донецького апеляційного суду від 03 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Попової С. А., Зайцевої С. А., Ткаченко Т. Б.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 30 травня 2013 року між нею і ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого вона передала у борг останньому грошові кошти у розмірі 200 000,00 грн як безпроцентну поворотну позику, які він зобов'язався повернути у строк до 30 листопада 2013 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором позики, 28 листопада 2013 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Ясинуватського районного нотаріального округу і зареєстрований в реєстрі за № 4608, за умовами якого ОСОБА_2 передав в іпотеку будівлі складу за адресою: АДРЕСА_1 та за адресою: АДРЕСА_1 у.

Оскільки свої зобов'язання за договором позики ОСОБА_2 в установлений строк не виконав, позику не повернув, тому ОСОБА_1 просила суд стягнути з нього суму позики у розмірі 200 000,00 грн та у зв'язку з несвоєчасним виконанням грошового зобов'язання три проценти річних у розмірі 36 500,00 грн та інфляційні втрати у розмірі 503 800,00 грн за період з грудня 2013 року по січень 2020 року. Крім того, ОСОБА_1 просила суд поновити процесуальний строк звернення до суду, оскільки внаслідок руйнування її квартири у м. Авдіївці Донецької області, вона була вимушена змінити своє місце проживання у 2015 році та переїхала до м.

Миколаєва.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 01 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду від 03 лютого 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що відповідно до статей 526, 530, 554 ЦК України зобов'язання повинно виконуватися належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору, при цьому наявність у позивача оригіналу договору позики згідно з положенням частини 3 статті 545 ЦК України свідчить про неповернення боргу відповідачем. Разом з тим, підстав для стягнення із відповідача заборгованості за договором позики від 30 травня 2013 року немає, оскільки сторонами було погоджено, що позика підлягає поверненню у строк до 30 листопада 2013 року, а з позовом до суду про стягнення цієї заборгованості ОСОБА_1 звернулася лише 20 лютого 2020 року. Таким чином, позивачем пропущено загальний (трирічний) строк позовної давності, про застосування наслідків спливу якого заявлено відповідачем, що відповідно до частини 4 статті 267 ЦК України є підставою для відмови в позові.

Наведені позивачем обставини пропуску процесуального строку звернення до суду не можуть бути визнані поважними, оскільки вимушене переміщення її з місця проживання і пошкодження майна не є безумовною і достатньою підставою для визнання причин пропуску позовної давності поважними, так як з моменту коли позивач дізналася про порушене право (визначений у договорі момент настання вимоги остаточного погашення боргу - 30 листопада 2013 року) до дати звернення до суду (20 лютого 2020 року) пройшло більше шести років. Для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про порушення права та можливість пред'явлення позову, а така обізнаність і можливість у позивача була.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У березні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 01 грудня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 03 лютого 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення її позову.

Крім того, у касаційній скарзі ОСОБА_1 просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для формування єдиної правозастосовчої практики з огляду на наявність суперечливих правових висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду при застосуванні одних норм матеріального права.

Підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 357/8776/16-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 758/7022/15-ц і від 28 жовтня 2019 року у справі № 626/1799/17 (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не враховано, що між нею та відповідачем існує цивільно- правове зобов'язання, яке є дійсним та підлягає виконанню у судовому порядку або позасудовому порядку і в будь-якому випадку, навіть у разі застосування наслідків пропуску позовної давності, вона має право на стягнення у судовому порядку сум, передбачених статтею 625 ЦК України. Крім того, у зв'язку із різною судовою практикою Верховного Суду вказує на неправильне застосування норм матеріального права Верховним Судом у постановах Верховного Суду від 21 грудня 2020 року у справі № 727/4474/17, від 20 січня 2021 року у справі № 715/1452/19 і від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц.

Відзив на касаційну скаргу відповідачем не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

30 травня 2013 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 передала у борг ОСОБА_2 безпроцентну грошову позику у розмірі 200 000,00 грн, яку останній зобов'язався повернути у строк до 30 листопада 2013 року.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за договором позики від 30 травня 2013 року, 28 листопада 2013 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Ясинуватського районного нотаріального округу і зареєстрований в реєстрі за № 4608, за умовами якого ОСОБА_2 передав в іпотеку ОСОБА_1 будівлі складу за адресою: АДРЕСА_1 та за адресою: АДРЕСА_1 у.

ОСОБА_2 свої зобов'язання за договором позики від 30 травня 2013 року не виконав, позику у строк до 30 листопада 2013 року не повернув, тому ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом, в якому просила стягнути суму позики у розмірі 200 000,00 грн та у зв'язку з несвоєчасним виконанням грошового зобов'язання: три проценти річних у розмірі 36 500,00 грн та інфляційні втрати у розмірі 503
800,00 грн за період з грудня 2013 року по січень 2020 року.

У травні 2020 року представник відповідача подав до Селидівського міськрайонного суду Донецької області заяву про застосування наслідків спливу позовної давності.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Положенням частини 2 статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення у повній мірі не відповідають.

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог статті 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

У статті 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до частини 1 статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

У справі, що переглядається, судом установлено, що відповідач своєчасно не виконав свої зобов'язання за договором позики від 30 травня 2013 року, позику у строк до 30 листопада 2013 року не повернув. Разом з тим, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення вимог ОСОБА_1 про стягнення суми позики у розмірі 200 000,00 грн у зв'язку з пропуском позивачем строку позовної давності для звернення до суду з цією вимогою.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина 4 статті 267 ЦК України).

Згідно із частиною 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Так, за зобов'язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина 5 статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252, 255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Так, судом установлено, що в договорі позики від 30 травня 2013 року сторонами був погоджений строк виконання зобов'язань за цим договором, а саме - до 30 листопада 2013 року. З урахуванням вказаного, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано вважали, що загальний строк позовної давності, встановлений статтею 257 ЦК України, щодо стягнення суми боргу за договором позики від 30 травня 2013 року сплив 01 грудня 2016 року, а з позовом до суду ОСОБА_1 звернулася лише 20 лютого 2020 року, тобто з пропуском цього строку.

З урахуванням вказаного правильними є висновки судів про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення суми позики у розмірі 200 000,00 грн у зв'язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у справі (а. с. 42-43).

Також колегія суддів погоджується із висновком судів про відсутність поважних причин пропущення ОСОБА_1 позовної давності.

Так, відповідно до частини 5 статті 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Щодо фізичної особи, то ним можуть бути документально підтверджені тяжке захворювання, тривале перебування поза місцем свого постійного проживання (наприклад, за кордоном) тощо.

В якості поважності пропуску строку позовної давності ОСОБА_1 посилається на те, що у неї виникли непереборні обставини, оскільки 20 квітня 2015 року вона набула статус внутрішньо переміщеної особи, що підтверджується довідкою департаменту соціальних виплат і компенсацій Корабельного району Департаменту праці та соціального захисту населення Миколаївської міської ради від 18 січня 2019 року № 241/09.0211. Крім того, посилається на те, що 13 березня 2017 року внаслідок артобстрілу було пошкоджено її квартиру, що підтверджується довідкою Авдіївського відділення поліції Покровського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області та актом робочої групи Військово-цивільної адміністрації м. Авдіївка Донецької області від 11 квітня 2018 року.

Колегія суддів вважає, що вимушене переміщення позивача з місця проживання і перебування її на обліку з 20 квітня 2015 у статусі внутрішньо переміщеної особи (а. с. 14), а також часткове пошкодження її квартири у м. Авдіївка Донецької області внаслідок артобстрілу ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 15,16), тобто вже після спливу трирічного строку позовної давності, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано не взяв до уваги як безумовні і достатні підстави для визнання причин пропуску позовної давності поважними, оскільки ці обставини не є тими непереборними і невідворотними подіями, що об'єктивно перешкодили позивачу звернутися до суду із позовом упродовж трьох років з моменту настання строку вимоги за договором позики від 30 травня 2013 року.

Твердження заявника про пропуск позивачем строку подання заяви про застосування наслідків спливу позовної давності є безпідставним, оскільки у частині 3 статті 267 ЦПК України визначено, що позовна давність застосовується судом за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, тобто така заява може бути подана відповідачем на будь-якій стадії судового процесу, під час розгляду справи судом першої інстанції, до винесення судом рішення.

Разом з тим, колегія суддів не може погодитися із мотивами судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України через пропуск позовної давності.

У статті 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором.

Наслідки спливу позовної давності встановлені статтею 267 ЦК України, та передбачають, що особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

У частині 1 статті 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку

Системне тлумачення частини 1 статті 509, частини 1 статті 267, статті 625 ЦК України у їх взаємозв'язку, дає підстави для висновку, що натуральним є зобов'язання вимога в якому хоча і існує, проте не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном. Положення статті 625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат, як спеціальної міри відповідальності за порушення грошового зобов'язання, може бути застосовано до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена у судовому (примусовому) порядку, отже кредитор в натуральному зобов'язанні не має права на нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена у судовому (примусовому) порядку.

Аналогічний правовий висновок висловлений Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц.

Таким чином, встановивши, що кредитор пропустив строк звернення до суду з вимогою до боржника про стягнення основного боргу, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, разом з тим, неправильно зазначив підстави такої відмови, оскільки у задоволенні цих вимог необхідно відмовити у зв'язку з їх безпідставністю, а не у зв'язку з пропуском позовної давності.

При цьому відмова суду першої інстанції, з якою погодився й суд апеляційної інстанції, в частині стягнення основної заборгованості за договором позики за пропуском строку позовної давності є обґрунтованою, саме тому, кредитор не має права на нарахування інфляційних втрат і трьох процентів річних на зобов'язання, яке існує лише в натуральному вигляді, тобто таке, що не підлягає захисту в судовому (примусовому порядку).

Доводи касаційної скарги про те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 357/8776/16-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 758/7022/15-ц і від 28 жовтня 2019 року у справі № 626/1799/17, є безпідставними, оскільки ці висновки не можуть бути застосовані у справі, що переглядається, адже у цих справах між сторонами не існувало натурального зобов'язання, оскільки у кредиторів було наявне право вимоги за дійсними зобов'язаннями боржників.

Також безпідставними є доводи заявника про неправильне застосування норм матеріального права Верховним Судом у постановах від 21 грудня 2020 року у справі № 727/4474/17, від 20 січня 2021 року у справі № 715/1452/19 і від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц у зв'язку із різною судовою практикою, оскільки у цих справах існувало натуральне зобов'язання, а в інших справах, на які посилається ОСОБА_1, таке зобов'язання було відсутнє.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених частин 1 , 2 статті 412 ЦПК України межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Зважаючи на те, що внаслідок неправильного застосування норм матеріального права суди попередніх інстанцій помилково застосували позовну давність до вимог ОСОБА_1 щодо стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, Верховний Суд дійшов висновку про зміну оскаржуваних судових рішень в частині мотивів відмови у задоволенні вказаних вимог.

В іншій частині оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими, тому підстав для їх скасування у цій частині немає.

Підстав для вирішення питання про розподіл судових витрат немає, оскільки судом касаційної інстанції змінено лише мотиви відмови у позові.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 415, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 01 грудня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 03 лютого 2021 року змінити в частині мотивів відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат.

В іншій частині рішення Селидівського міського суду Донецької області від 01 грудня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 03 лютого 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В.

Шипович