Постанова

Іменем України

31 травня 2023 року

м. Київ

справа № 465/2374/18

провадження № 61-9621св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Франківського районного суду м. Львова від 06 квітня 2021 року в складі судді Мартьянової С. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року в складі колегії суддів Крайник Н. П., Ванівського О. М., Мельничук О. Я.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У серпні 2018 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), яке змінило найменування на акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживача, стягнення пені відповідно до частині п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» та стягнення суми трьох процентів річних за частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України (далі також - ЦК України).

Позовна заява мотивована тим, що 14 листопада 2014 року між позивачем та ПАТ КБ «Приватбанк» укладено договір № SAMDNWFD0070367907500 банківського вкладу (депозиту) «Стандарт на 12 місяців». Сума вкладу - 2 200,00 євро, строк - 366 днів, до 14 листопада 2015 року включно; особовий рахунок, на який зараховується вклад - № НОМЕР_1 , На суму вкладу нараховуються проценти за ставкою 11.0% річних, проценти за вкладом зараховуються на рахунок/картку № НОМЕР_1 , період нарахування процентів за вкладом - 1 місяць. 14 листопада 2014 року ним сплачено кошти - 2 200,00 євро на рахунок № НОМЕР_1 , що підтверджується квитанцією ПАТ КБ «Приватбанк» від 14 листопада 2014 року.

Оскільки строк дії договору вкладу закінчувався 14 листопада 2015 року, а він ( ОСОБА_1 ) не мав наміру його продовжувати, тому 05 листопада 2015 року направив відповідачу два листи аналогічного змісту, один з яких у Львівське відділення банку, другий - у центральний офіс банку у м. Дніпропетровськ, з вимогою повернути вклад у зв`язку з завершенням встановленого договором строку.

На листи позивача ПАТ КБ «ПриватБанк» надіслав відповідь від 27 листопада 2015 року за № 20.1.0.0.0/7-151117/896 про те, що у видачі коштів банк відмовляє, оскільки позивач є поручителем ОСОБА_2 за договором поруки, а останній має заборгованість перед банком, що у відповідності до п. 1.1.3.2.13.1 Умов та правил надання банківських послуг, розміщених на офіційному сайті ПАТ КБ «Приватбанк», дозволяє банку не повертати кошти за договором № SAMDNWFD0070367907500. Заочним рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 22 січня 2016 року (залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 24 жовтня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 листопада 2017 року) в справі № 464/8475/15 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 35 577,16 доларів США та відмовлено у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 як поручителя у зв`язку з тим, що порука є припиненою.

Таким чином, станом на 06 квітня 2018 року у зв`язку з неповерненням коштів за договором вкладу № SAMDNWFD0070367907500 з банку підлягають стягненню 60 373,86 євро, з яких: 2 200,00 євро - банківський вклад; 555,86 євро - проценти (вказаний розмір підтверджений випискою ПАТ КБ «Приватбанк» від 06 квітня 2018 року по номеру рахунку НОМЕР_1 ); 57 618,00 євро - пеня у розмірі трьох відсотків за кожний день прострочення (873 дні*66 євро = 57 618,00 євро).

Крім того, 10 листопада 2010 року між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено договір № SAMDN47000712839576 вкладу «Копилка», відповідно до якого банк відкрив позивачу рахунок № НОМЕР_2 . За умовами зазначеного договору станом на 06 квітня 2018 року банк повинен повернути позивачу 328,46 євро, що підтверджено випискою ПАТ КБ «ПриватБанк» від 06 квітня 2018 року. Тому дану суму коштів позивач також просив стягнути з відповідача. Таким чином, він просив стягнути з банку всього 60 702,32 євро.

Відповідно до заяви про уточнення (зменшення) позовних вимог від 17 грудня 2018 року, яка подана позивачем до суду 18 грудня 2018 року, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача:

- суму трьох процентів річних за прострочення неповернення вкладу за період з 15 листопада 2015 року до 22 вересня 2018 року в сумі 187,56 євро;

- пеню в розмірі трьох відсотків (згідно статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів») за кожен день прострочення неповернення вкладу за період з 15 листопада 2015 року до 06 квітня 2018 року в сумі 57 618,00 євро.

Короткий зміст рішень судів першої й апеляційної інстанцій

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 06 квітня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суму трьох процентів річних - 187,56 євро та пеню у розмірі трьох процентів за кожен день прострочення - 1 500,00 євро, що еквівалентно 49 290,00 грн.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що банк прострочив виконання зобов`язання з видачі позивачу належних йому за договором № SAMDNWFD0070367907500 сум, починаючи з дня звернення клієнта до банку з вимогою про видачу коштів по день фактичної видачі коштів (26 листопада 2018 року). Суд стягнув з відповідача на користь ОСОБА_1 1 500,00 євро пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», застосувавши до даних правовідносин частину третю статті 551 Цивільного кодексу України (розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків), та суму трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України за прострочення виконання грошового зобов`язання (неповернення вкладу) за період з 15 листопада 2015 року (наступний день після настання строку повернення вкладу) до 22 вересня 2018 року (строку, заявленого позивачем) в розмірі 187,56 євро.

Постановою Львівського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення, а рішення Франківського районного суду міста Львова від 06 квітня 2021 року - без змін.

Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції, оскільки він відповідав матеріалам справи та зібраним у справі доказам, а також принципу пропорційності та забезпечив розумний баланс між інтересами сторін договору у зв`язку з його неналежним виконанням. Доводи скарги відповідача правильних висновків суду не спростували, підстав для скасування рішення апеляційний суд не встановив.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2022 року представник АТ КБ «ПриватБанк» - адвокат Сокуренко Є. С. надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Франківського районного суду м. Львова від 06 квітня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року.

У касаційній скарзі він просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Франківського районного суду м. Львова від 06 квітня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року в частині стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 187,56 євро - суми трьох процентів річних та 1 500,00 євро - пені, та ухвалити в цій частині постанову, якою відмовити в задоволенні цих позовних вимог.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» на рішення Франківського районного суду м. Львова від 06 квітня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень відповідач посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Підставою касаційного оскарження рішення Франківського районного суду м. Львова від 06 квітня 2021 року та постанови Львівського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року відповідач зазначає застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 23 січня 2018 року у справі № 755/7704/15-ц, від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17. Крім того, зазначає, що суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, а саме, не дослідив зібрані у справі докази.

Доводи інших учасників справи

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 надіслав відзив на касаційну скаргу. Вказував на законність та обґрунтованість судових рішень. Суди дійшли правильних висновків про стягнення суми 3% річних за прострочення неповернення вкладу за період з 15 листопада 2015 року до 22 вересня 2018 року в сумі 187,56 євро та пені в розмірі 3% (згідно статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів») за кожен день прострочення повернення вкладу за такий же період. При цьому, суди відповідно до принципів розумності та справедливості зменшили цю суму пені з 57 618,00 євро до 1 500,00 євро. Доводи відповідача є безпідставними. Позивач просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

14 листопада 2014 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено договір № SAMDNWFD0070367907500 банківського вкладу «Стандарт на 12 місяців». За цим договором позивач передав банку вклад у сумі 2 200,00 євро на 366 днів - до 14 листопада 2015 року включно; особовий рахунок № НОМЕР_1 , на який зараховується вклад. На суму вкладу нараховуються проценти за ставкою 11.0% річних, які зараховуються на рахунок/картку № НОМЕР_1 , період нарахування процентів за вкладом - 1 місяць.

10 листопада 2015 року ОСОБА_1 надіслав відповідачу листи, в яких просив повернути йому грошові кошти у зв`язку із закінченням 14 листопада 2015 року строку дії договору № SAMDNWFD0070367907500 від 14 листопада 2014 року.

Згідно відповіді ПАТ КБ «ПриватБанк» від 27 листопада 2015 року за № 20.1.0.0.0/7-151117/896 відповідачем відмовлено у видачі коштів, оскільки ОСОБА_1 є поручителем ОСОБА_2 за договором поруки. Останній у свою чергу має заборгованість перед банком, що у відповідності до п. 1.1.3.2.13.1 Умов та правил надання банківських послуг, розміщених на офіційному сайті ПАТ КБ «ПриватБанк», дозволяє банку не повертати позивачу кошти за договором № SAMDNWFD0070367907500.

У 2015 році ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості в солідарному порядку за кредитним договором (справа № 464/8475/15).

Заочним рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 22 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 24 жовтня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 листопада 2017 року в справі № 464/8475/15 позов банку задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 15 липня 2008 року № LVH9AK15890244 у розмірі 35 577,16 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 872 351,96 грн; у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 як поручителя відмовлено у зв`язку з тим, що порука припинена.

20 грудня 2017 року та 20 січня 2018 року позивач направив на адресу відповідача вимоги про повернення банківського вкладу з урахуванням рішень судів у справі № 464/8475/15, якими встановлено, що порука за кредитним договором від 15 серпня 2008 року № LVH9AK15890244/1 припинена з 12 січня 2014 року.

Згідно відповідей ПАТ КБ «Приватбанк» від 04 січня 2018 року та від 26 січня 2018 року у банку відсутня можливість виконати вимоги ОСОБА_1 , оскільки у наданих ним судових рішеннях не визначено обов`язку ПАТ КБ «ПриватБанк» визнати укладений з ним договір поруки недійсним та розірвати його.

26 листопада 2018 року ПАТ КБ «ПриватБанк» перерахувало на рахунок ОСОБА_1 2 780,00 євро, з яких 2 200,00 євро - сума вкладу, 580 євро -сума нарахованих процентів.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У частинах першій, другій статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, враховуючи наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Розгляд справ судами має здійснюватися з дотриманням принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України),

Рішення суду повинне бути не просто формально законним і обгрунтованим, а й справедливим за своєю суттю.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи (позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 17 листопада 2021 року в справі № 755/5684/18-ц).

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Щодо вирішення позовних вимог про стягнення пені за частиною п`ятою статтею 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема є договори та інші правочини (пункт перший частини другої статті 11 ЦК України).

У статті 509 ЦК України зазначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У частинах першій, четвертій статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору (стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (частина третя статті 1060 ЦК України).

У разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення (відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду у пункті 71 постанови від 10 листопада

2021 року у справі № 825/997/17 (провадження № 11-281апп21) зазначила, що «незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17)».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі

№ 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) зроблено висновок, що «до спірних правовідносин споживача фінансових послуг та банку в разі невиконання банком зобов`язань за договором банківського вкладу підлягає застосуванню частина п`ята статті 10 Закону про захист прав споживачів, проте дійсний зміст приписів цієї норми слід трактувати так, що пеня, яка має бути сплачена виконавцем, нараховується на суму, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі базою нарахування пені згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону про захист прав споживачів слід вважати проценти на суму вкладу або дохід в іншій формі (статті 1058 1061 ЦК України), що підлягає сплаті банком вкладникові за використання вкладу. Сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що «розміщення грошових коштів у вигляді вкладу (депозиту) та отримання процентів за вкладом є фінансовими операціями, які здійснюються у разі укладення договору банківського вкладу, і в сукупності становлять суть фінансової послуги, яка надається банком споживачу (вкладнику). […] Законом № 1023-ХІІ врегульовані договірні відносини за участі споживача. Отже, пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача. Разом з тим після ухвалення судового рішення Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області від 04 грудня 2014 року (справа № 320/9186/14-ц), яке набрало законної сили 25 березня 2015 року, розірвано договори банківського вкладу, тому між сторонами, кожним із вкладників та банком, припинилися договірні правовідносини з договорів банківського вкладу. Після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону № 1023-ХІІ, а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ не нараховується. Як установлено судами, позивачі, звертаючись до суду з позовом, просили стягнути пеню відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ, обчислену саме за період з 19 липня 2016 року по 19 липня 2017 року, тобто за один рік, що передував зверненню до суду із цим позовом, у той час як рішення суду, яким розірвано договори банківського вкладу, набрало законної сили 25 березня 2015 року. Оскільки між позивачами та банком припинено правовідносини з договорів банківського вкладу, то частина п`ята статті 10 Закону № 1023-ХІІ не розповсюджується на спірні правовідносини й відповідно рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення пені».

У справі, що переглядається:

- позовні вимоги обґрунтовані невиконанням банком вимоги владника та зобов`язання по поверненню депозиту за договором банківського строкового вкладу по закінченню строку його дії;

- суди встановили, що днем повернення депозиту за договором банківського вкладу № SAMDNWFD0070367907500 від 14 листопада 2014 року є 14 листопада 2015 року, а отже вказаний договір є припиненим з 14 листопада 2015 року;

- позивач просив стягнути з банку на його користь пеню відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» в розмірі 57 618,00 євро за період з 15 листопада 2015 року до 06 квітня 2018 року.

Суди не врахували, що з моменту припинення договору банківського вкладу на правовідносини сторін не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а тому пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується.

За таких обставин суди зробили помилкові висновки, що звідповідача підлягає стягненню пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у розмірі трьох відсотків від суми утримуваних банком коштів за кожен день з наступного дня після припинення договору банківського вкладу - 15 листопада 2015 року та до 06 квітня 2018 року, оскільки позов в цій частині не підлягає задоволенню через необґрунтованість.

Таким чином, судові рішення в частині вирішення позову ОСОБА_1 про стягнення пені за частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 15 листопада 2015 року до 06 квітня 2018 року слід скасувати та ухвалити нове рішення в цій частині про відмову в задоволенні цих позовних вимог ОСОБА_1 .

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31 серпня 2022 року в справі № 461/7775/17 (провадження № 61-1176св21) в подібних правовідносинах.

Отже, доводи касаційної скарги відповідача в цій частині знайшли своє підтвердження.

Щодо вирішення позовних вимог про стягнення суми трьох процентів річних за частиною другою статті 625 ЦК України.

За змістом частини третьої статті 1058 ЦК України до відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського вкладу сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом.

Закінчення строку дії договору банківського вкладу або розірвання договору банківського вкладу на вимогу однієї із сторін, в разі невиконання зобов`язань не припиняє зобов`язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов`язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю правовою природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а відтак відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування грошовими коштами, що свідчить про відсутність подвійного стягнення при нарахуванні 3 % річних від простроченої суми, включаючи нараховані проценти за користування коштами, встановленими договором.

У постанові Верховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15 (провадження № 61-11520св20) зазначено, що у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651-654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) вказано, що відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. Після припинення договору банківського вкладу між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, яке підтверджено судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання.

За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов правильного висновку щодо наявності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми трьох процентів річних згідно частини другої статті 625 ЦК України у зв`язку із неповерненням суми вкладу в день закінчення дії договору банківського вкладу № SAMDNWFD0070367907500 від 14 листопада 2014 року - 14 листопада 2015 року, за період з 15 листопада 2015 року до 22 вересня 2018 року в сумі 187,56 євро.

Розмір суми трьох процентів річних не спростований відповідачем, оскільки ним не надано доказів неправильності даної суми, зокрема, власний її розрахунок (контррозрахунок).

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

За таких обставин рішення судів в частині стягнення суми трьох процентів річних за частиною другою статті 625 ЦК України є законними та обгрунтованими, і підстави для їх скасування в цій частині відсутні.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень в цій частині без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, оскільки висновки у цих справах та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих доказів.

Верховний Суд також відхиляє доводи касаційної скарги про те, що судові рішення ухвалені в цій частині з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваного рішення апеляційного суду. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та встановили всі обставини у справі на підставі недостатніх доказів, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходять за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Таким чином, доводи касаційної скарги в частині неправильного вирішення судами позовних вимог в частині стягнення суми трьох процентів річних за частиною другою статті 625 ЦК України не підтвердилися.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

За статтею 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, то оскаржувані судові рішення необхідно: скасувати - в частині вирішення позовної вимоги про стягнення пені за частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів»; залишити без змін - в частині стягнення трьох процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з частиною шостою статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.

Позивач ОСОБА_1 як споживач звільнений від сплати судового збору в даній справі.

Ставка судового збору за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою, ставка судового збору становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»»).

Розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року становив 1 762,00 грн.

Згідно зі статтею 4 Закону України «Про судовий збір» за подання касаційної скарги справляється судовий збір, який відповідно до підпункту 7 пункту 1 частини другої цієї статті становить 200% ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми.

Касаційна скарга відповідача задоволена на 89% (1 500,00+187,56)/1500)).

За подання касаційної скарги відповідач сплатив судовий збір у сумі 1 409,60 грн, а за подання апеляційної скарги - 1 057,20 грн.

Таким чином, враховуючи, що позивач звільнений від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях, то понесені відповідачем судові витрати у вигляді судового збору за подання апеляційної та касаційної скарги у розмірі 2 195,45 грн (1 409,60+1 057,20)*89%)) необхідно компенсувати за рахунок держави.

Керуючись статтями 400 401 403 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково.

Рішення Франківського районного суду м. Львова від 06 квітня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про стягнення пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» скасувати. Ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог.

У решті рішення Франківського районного суду м. Львова від 06 квітня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року залишити без змін.

Компенсувати акціонерному товариству комерційному банку «ПриватБанк» судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у загальному розмірі 2 195,45 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук