Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 15.03.2020 року у справі №357/8020/19

Постанова

Іменем України

25 березня 2021 року

м. Київ

справа № 357/8020/19

провадження № 61-3945св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Білоцерківська міська рада Київської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 16 жовтня 2019 року у складі судді Орєхова О. І. та постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року у складі колегії суддів: Верланова С. М., Мережко М. В., Савченка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Білоцерківської міської ради Київської області про визнання права власності у порядку спадкування та за набувальною давністю.

Позов обґрунтовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_2, яка проживала та була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1. На день смерті матері залишилась спадщина, до якої входить вказана вище квартира. Вказував, що 21 травня 2018 року приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Якименською А. А. заведено спадкову справу № 23/2018 до майна померлої ОСОБА_2 на підставі його заяви від 21 травня 2018 року. Зазначав, що постановою нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 25 травня 2018 року йому відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на вказану вище квартиру, оскільки видача свідоцтва про право на спадщину на майно, яке підлягає реєстрації, проводиться нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно, а тому оформити у нотаріуса спадкові права на нерухоме майно він не має можливості.

Вказував, що згідно з технічним паспортом від 15 листопада 2005 року спірна квартира складається з таких приміщень: коридор (5-1), житлова кімната (5-2), кухня (5-3), кладова (5-4), ванна (5-5). Приміщення (5-2), загальною площею 25,5 кв. м, отримано його матір'ю ОСОБА_2 у 2004 році в якості службового житла, у якому також була кладова (5-4). Зазначав, що 16 травня 2005 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю його матері надано дозвіл прибудувати до квартири АДРЕСА_1 приміщення коридору (5-1), кухні (5-3) і санвузла (5-5).

16 лютого 2006 року ОСОБА_2 отримано свідоцтво про право власності № 38623 на квартиру АДРЕСА_1.

Зазначав, що він проживав зі своєю матір'ю до дня її смерті та доглядав за нею, а після її смерті прийняв спадщину шляхом вступу у фактичне володіння та управління спадковим майном, що підтверджується рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 квітня 2018 року. На момент вступу у фактичне володіння та управління спадковим майном він був впевнений у тому, що на вказану квартиру не претендують інші особи і він має законне право на отримання права власності на неї. Факт його безперервного володіння квартирою протягом більш як десять років підтверджується рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 квітня 2018 року, яким встановлено, що він у період з 2007 року по теперішній час проводить ремонтні роботи в квартирі, сплачує комунальні послуги, у квартирі зареєстровані його дружина ОСОБА_3 та дочка ОСОБА_4 з 21лютого 2008 року.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1, а саме: на приміщення квартири (5-1), (5-3), (5-5) - у порядку спадкування за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2, а на приміщення квартири (5-2), (5-4) - у порядку набувальної давності.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 16 жовтня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1: на приміщення 5-1,5-3,5-5 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1: на приміщення 5-2,5-4, в порядку набувальної давності відмовлено. Судові витрати залишено за позивачем.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_2 з поважних причин не вчинила державну реєстрації нерухомого майна, яке належало останній на праві особистої власності, та дійшов висновку, що позивач, як спадкоємець ОСОБА_2, який прийняв спадщину, однак не має можливості отримати свідоцтво про право власності, обрав правильний спосіб захисту свого порушеного права, тому вимоги позивача є цілком обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, і суд першої інстанції вважав за можливе визнати за позивачем право власності в порядку спадкування за законом на спадкове майно після померлої ОСОБА_2.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання права власності за набувальною давністю на приміщення (5-2), (5-4) квартири АДРЕСА_1, суд першої інстанції виходив із того, що позивач знав про те, що вказані приміщення квартири належали померлому ОСОБА_5, а тому не можна вважати володіння позивачем цим майном, на яке він просить визнати право власності за набувальною давністю, добросовісним. Також суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач не довів давність та безперервність володіння і користування цими приміщеннями квартири.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності за набувальною давністю на спірні приміщення квартири, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати в цій частині та ухвалити нове рішення, яким визнати за ним право власності за набувальною давністю на нерухоме майно.

Постановою Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 16 жовтня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Білоцерківської міської ради Київської області про визнання права власності за набувальною давністю змінено шляхом викладення його в редакції цієї постанови, в іншій частині це рішення залишено без змін.

Апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 до отримання постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 25 травня 2018 року знав або міг знати про факт належності спірних приміщень (5-2), (5-4) квартири померлому ОСОБА_5, не встановлено таких обставин і під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції.

Приймаючи до уваги, що добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, колегія суддів апеляційного суду вказала, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, про що: (1) позивач не може вважатися добросовісним володільцем приміщень (5-2), (5-4) квартири АДРЕСА_1 з тих підстав, що він знав про те, що ці приміщення належали померлому ОСОБА_5 на праві власності; (2) позивач не довів давність та безперервність володіння і користування цими приміщеннями квартири, оскільки рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 квітня 2018 року, яке набрало законної сили, встановлено, що ОСОБА_1 проживав із ОСОБА_2 до дня її смерті та прийняв спадщину шляхом вступу у фактичне володіння та управління спадковим майном, а саме з 2007 року по теперішній час, позивач проводив ремонтні роботи в квартирі, сплачував комунальні послуги, у квартирі зареєстровані його дружина та дочка.

Тобто факт давності, відкритості та безперервності володіння позивачем спірним майном, зокрема, приміщеннями (5-2), (5-4) квартири, встановлено рішенням суду, яке набрало законної сили, а тому вказані обставини доказуванню не підлягають відповідно до положень частини 4 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

На переконання апеляційного суду, у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання права власності на спірні приміщення квартири за набувальною давністю слід відмовити, оскільки з 03 грудня 2004 року між ОСОБА_2 та Білоцерківською міською радою склалися правовідносини щодо найму службового житла, а саме спірних приміщень (5-2), (5-4) квартири, якими вона користувалась до дня своєї смерті ІНФОРМАЦІЯ_1, про що було відомо позивачу протягом усього строку володіння цим майном та не заперечувалось у суді апеляційної інстанції.

Отримання матір'ю позивача ОСОБА_2 у користування спірних приміщень квартири на підставі рішення міської ради та відповідного ордеру, тобто, підставне (титульне) заволодіння майном, виключає можливість застосування до спірних правовідносин норми права, яка регулює набуття права власності за набувальною давністю. Апеляційний суд вказав, що у задоволенні позову ОСОБА_1 в цій частині слід відмовити саме з наведених підстав, а тому змінив у відповідній частині рішення суду першої інстанції.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У лютому 2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 16 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року (у квітні 2020 року - уточнену касаційну скаргу), в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення в частині відмови щодо визнання за позивачем права власності у порядку набувальної давності на спірні приміщення квартири та ухвалити нове рішення, яким визнати за ним право власності у порядку набувальної давності на ці приміщення.

Підставами касаційного оскарження рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 16 жовтня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 29 березня 2018 року у справі № 175/4741/16-ц, від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Крім того, заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України).

У касаційній скарзі заявник також посилається на те, що:

- власника у квартири вже більше як 16 років немає, власник спірних приміщень квартири ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 у віці 50 років. Про ту обставину, що ОСОБА_5 був власником спірних приміщень, позивач дізнався 25 травня 2018 року з постанови нотаріуса, усі 10 років він не знав, що вказані приміщення квартири належали йому на праві приватної власності;

- спірні приміщення квартири надані померлій матері позивача на підставі рішення виконавчого комітету Білоцерківської міської ради та ордера незаконно, тому у цій ситуації підлягає застосуванню доктрина "плодів отруйного дерева": ордер на квартиру є незаконним та допустимим письмовим доказом у справі, оскільки рішення міськвиконкому прийнято незаконно. Після смерті ОСОБА_5 Білоцерківська міська рада повинна була додержатися норм статті 1277 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та звернутися до суду з позовом про визнання спадщини, до якої входять спірні приміщення, відумерлою. Лише після цього та оформлення певної юридичної процедури щодо взяття на баланс майна можна було надавати його за відповідним рішенням ради та ордером громадянам;

- заявник особисто володів спірними приміщеннями більше 10 років без будь-якої правової підстави, його фактичне володіння спірними приміщеннями є безтитульним володінням чужим майном, у зв'язку з чим позивач має право отримати право власності на спірні приміщення у порядку набувальної давності;

- рішеннями судів порушено право власності позивача за змістом статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У червні 2020 року до Верховного Суду надійшли письмові пояснення ОСОБА_1, в яких він зокрема просить долучити до матеріалів справи нові докази, як такі, що подані пізніше з поважних причин, оскільки отримані ним у квітні 2020 року, після подачі касаційної скарги.

В силу положень статті 400 ЦПК України, згідно з якою суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, Верховний Суд не приймає до уваги надані позивачем після подачі касаційної скарги письмові докази у справі та здійснює розгляд касаційної скарги за наявними у справі матеріалами, на підставі яких судами попередніх інстанцій прийнято оскаржувані рішення.

Відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 станом на дату розгляду справи Верховним Судом від відповідача не надходило.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2020 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 12 березня 2020 року про надання строку для усунення недоліків) відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи № 357/8020/19 із Білоцерківського міськрайонного суду Київської області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У травні 2020 року матеріали справи № 357/8020/19 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

З огляду на межі апеляційного перегляду справи, зміст та прохальну частину касаційної скарги, Верховний Суд здійснює перегляд справи в касаційному порядку лише в частині вирішення питання про визнання за позивачем права власності у порядку набувальної давності на спірні приміщення квартири.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених Частиною 2 статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частини 1 статті 402 ЦПК України.

За змістом частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частини 1 статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З договору дарування квартири від 28 червня 1996 року вбачається, що ОСОБА_5 прийняв у дар квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 28,1 кв. м, житловою площею 21,5 кв. м, яка складається з двох кімнат: кухні, кладової.

Згідно з рішенням виконавчого комітету Білоцерківської міської ради від 03 грудня 2004 року № 451 "Про заселення квартир, зміну договорів найму житлових приміщень та переоформлення особових рахунків, взяття громадян на квартирний облік та зняття з обліку" вирішено відповідно до клопотання житлово-експлуатаційної контори-1 (далі - ЖЕК-1) включити до числа службових приміщень ЖЕК-1 квартиру АДРЕСА_1 з однієї кімнати, житловою площею 25,5 кв. м.

Квартира включена в число службових у зв'язку з наданням двірнику ЖЕК-1 ОСОБА_2 - матері позивача ОСОБА_1.

На підставі вказаного рішення виконавчого комітету Білоцерківської міської ради від 03 грудня 2004 року № 451 ОСОБА_2 видано ордер на житлове приміщення № 000404 на квартиру АДРЕСА_1 та 16 березня 2005 року вона зареєструвалась за вказаною адресою.

16 травня 2005 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю надано ЖЕК № 1 (для квартиронаймача ОСОБА_2) дозвіл на виконання будівельних робіт: прибудови до квартири АДРЕСА_1 приміщення розміром (4.35 х 5.0) + (2.30 х
2.40) для кухні, коридору, санвузла.

Після отримання дозволу на виконання будівельних робіт у квартирі АДРЕСА_1 ОСОБА_2 здійснила добудову приміщень кухні, коридору, санвузлу. Квартира складається з таких приміщень: коридор (5-1), житлова кімната (5-2), кухня (5-3), кладова (5-4), ванна (5-5), що підтверджується даними технічного паспорту від 15 листопада 2005 року.

16 лютого 2006 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право власності № 38623 на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 45,5 кв. м, яке видане комунальною службою приватизації державного житлового фонду міста Біла Церква на підставі розпорядження завідуючої комунальною службою приватизації державного житлового фонду від 16 лютого 2006 року № 1-2-5.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла.

Згідно з листом Білоцерківського міськрайонного відділу державної реєстрації актів цивільного стану від 08 вересня 2017 року ОСОБА_5 згідно з актовим записом про смерть від 20 січня 2004 року № 134 помер у віці 50 років.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 квітня 2018 року у справі № 357/1570/17 визначено ОСОБА_1 додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 протягом двох місяців з дня вступу рішення суду в законну силу. Вказане рішення набрало законної сили 15 травня 2018 року.

Зазначеним рішенням встановлено, що ОСОБА_1 проживав із ОСОБА_2 до дня її смерті, доглядав за нею, лікував, після смерті здійснив поховання та провів відповідні обряди, прийняв спадщину шляхом вступу у фактичне володіння та управління спадковим майном, а саме: в період з 2007 року по теперішній час проводить ремонтні роботи в квартирі, сплачує комунальні послуги, у квартирі зареєстровані його дружина ОСОБА_3 та дочка ОСОБА_4 з 21 лютого 2008 року, за згодою батька ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3.

21 травня 2018 року приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Якименською А. А. заведено спадкову справу № 23/2018 до майна померлої ОСОБА_2 на підставі заяви позивача ОСОБА_1 від 21 травня 2018 року.

Постановою приватного нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 25 травня 2018 року відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1, оскільки право власності на вказану квартиру не було належним чином зареєстровано за померлою ОСОБА_2. Також нотаріусом зазначено, що згідно з отриманою довідкою від КП КОР "Південне бюро технічної інвентаризації" від 24 травня 2017 року № 1032 право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_5 на підставі договору дарування квартири від 28 червня 1996 року, посвідченого Білоцерківською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 1-3949.

Судом першої інстанції установлено, що у 2004 році приміщення квартири (5-2) та (5-4), загальною площею 25,5 кв. м, отримані ОСОБА_2 в якості службового житла, а в подальшому після добудови до цієї квартири приміщень: коридору (5-1), кухні (5-3) і санвузла (5-5) вона отримала свідоцтво про право власності від 16 лютого 2006 року № 38623, яким посвідчено, що квартира АДРЕСА_1, загальною площею 45,5 кв. м, належить їй на праві особистої власності. Натомість за померлим ОСОБА_5 на праві власності зареєстрована частина майна у вищевказаній квартирі, яка складається з приміщень (5-2) та (5-4).

Нормативно-правове обґрунтування

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

У статті 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено статті 344 ЦК України.

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно - через п'ять років з часу спливу позовної давності. Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині 1 статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно.

При цьому необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Суду при вирішенні спору належить встановити саме факт добросовісності заявника на момент отримання ним майна, а саме, що у позивача, як володільця майна не могло бути сумнівів у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Ураховуючи наведені норми, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на спірні приміщення квартири за набувальною давністю. При цьому, належним чином дослідивши наявні у справі докази та надавши їм оцінку, апеляційний суд обґрунтовано змінив рішення суду першої інстанції, врахувавши, що добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, проте матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 до отримання постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 25 травня 2018 року знав або міг знати про факт належності спірних приміщень (5-2), (5-4) квартири померлому ОСОБА_5, що також не встановлено і під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції; у рішенні Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 квітня 2018 року № 357/1570/17, яке набрало законної сили, встановлено факт давності, відкритості та безперервності володіння спірними приміщеннями (5-2), (5-4) квартири (у ньому зазначено, що ОСОБА_1 проживав із ОСОБА_2 до дня її смерті та прийняв спадщину шляхом вступу у фактичне володіння та управління спадковим майном, а саме з 2007 року по теперішній час, позивач проводив ремонтні роботи у квартирі, сплачував комунальні послуги, у квартирі зареєстровані його дружина та дочка), а обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина 4 статті 82 ЦПК України), що у сукупності свідчить про помилковість висновків суду першої інстанції про відмову у позові в оскаржуваній частині з підстав, зазначених у рішенні суду першої інстанції.

Водночас, з огляду на те, що наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності, а з 03 грудня 2004 року між ОСОБА_2 та Білоцерківською міською радою склалися правовідносини щодо найму службового житла (спірних приміщень (5-2), (5-4) квартири), якими вона користувалась до дня своєї смерті ІНФОРМАЦІЯ_1, про що було відомо позивачу протягом усього строку володіння цим майном та не заперечувалось у суді апеляційної інстанції, останній правильно визначився із характером спірних правовідносин і дійшов обґрунтованого висновку про те, що отримання матір'ю позивача ОСОБА_2 у користування спірних приміщень квартири на підставі рішення міської ради та відповідного ордеру, тобто підставне (титульне) заволодіння майном, виключає можливість застосування до спірних правовідносин норми права, яка регулює набуття права власності за набувальною давністю, і саме з цих підстав слід відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1.

Доводи касаційної скарги про те, що позивач не знав, що спірні приміщення квартири належали на праві приватної власності ОСОБА_5, було визнано апеляційним судом та не впливає на правильність висновків суду апеляційної інстанції, а тому відхиляються.

Доводи касаційної скарги про те, що спірні приміщення квартири надані померлій матері позивача на підставі рішення виконавчого комітету Білоцерківської міської ради та ордера незаконно, і пов'язану із цим необхідність застосування доктрини плодів отруйного дерева", відхиляються, оскільки легітимність правовстановлюючих документів не є предметом позову у цій справі, у матеріалах справи відсутні докази їх оскарження, визнання недійсними чи незаконними.

Оскільки відкритість і безперервність користування спірним майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України, то не знайшло своє підтвердження належність позивачу спірних приміщень у порядку набувальної давності чи порушення судами право власності позивача за змістом статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, підстав для задоволення касаційної скарги у колегії суддів немає.

З огляду на установлені судами фактичні обставини справи, відсутність всіх указаних у статті 344 ЦК України умов для набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю, судом апеляційної інстанції не порушено правових висновків, передбачених у постановах Верховного Суду від 29 березня 2018 року у справі № 175/4741/16-ц, від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, про що зазначає заявник у своїй касаційній скарзі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів, тому інші доводи касаційної скарги не приймаються.

Отже, доводи скаржника не спростовують встановлених у справі фактичних обставин,

ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленими судовими рішеннями про відмову у позові (в оскаржуваній частині).

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Частиною 4 статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Верховний Суд, застосувавши правило частини 3 статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції (у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині) та постанову апеляційного суду в оскаржуваній частині вирішення питання набуття права власності у порядку набувальної давності - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 16 жовтня 2019 року (у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині) та постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик