Постанова

Іменем України

30 липня 2020 року

м. Київ

справа № 369/4309/18

провадження № 61-48429св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Журавель В. І., Краснощоков Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 червня 2018 року у складі судді Дубас Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Махлай Л. Д., Кравець В. А., Шкоріної О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів.

Позов мотивований тим, що 01 листопада 2015 року ОСОБА_2 отримала від нього в позику суму коштів у розмірі 135 000,00 грн. Позичені кошти ОСОБА_2 зобов`язалася повернути позивачу до 01 листопада 2016 року зі сплатою відсотків за користування коштами у розмірі 10 % щомісячно. Відповідач позичених коштів не повернув. Таким чином, маючи прострочене зобов`язання по поверненню коштів, відповідач не виконує його. Досудове врегулювання спору не дало результатів у зв`язку із відсутністю у ОСОБА_2 коштів.

Тому просив стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу в розмірі 620 315,00 грн, яка складається з основної заборгованості за договором позики в розмірі 135 000,00 грн. та відсотків у розмірі 485 315,00 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 червня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги є необґрунтованими - сторони фактично домовились, що ОСОБА_2 взяла на себе зобов`язання у строк до 01 листопада 2016 року повернути ОСОБА_1 основну суму боргу у розмірі 135 000 грн та відсотки за користування грошовими коштами у розмірі 16 200 грн (135 000,00 грн х 10% х 12 міс), що складає 151 200,00 грн. Фактично відповідачем в рахунок погашення боргу сплачено 173 605,00 грн, що значно перевищує суму основного боргу з урахуванням процентів за користування коштами.

Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, виходив з того, що сторони уклали договір позики на умовах платності та встановили, що за користування позикою позичальник сплачує щомісячно 10 %. При цьому сторони встановили строк договору до 01 листопада 2016 року. Відтак домовленість сторін про оплату 10 % за користування позикою направлена на таку оплату до 01 листопада 2016 року. Сторони розмір процентів за користування позикою після цієї дати не визначали, оскільки передбачили, що у разі неповернення боргу у визначений договором строк позичальник сплачує неустойку у розмірі 25 % від всієї суми. Оскільки договором не встановлений розмір процентів після 01 листопада 2016 року, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Відтак суд першої інстанції дійшов правильних висновків про те, що позивач не має права на отримання процентів за користування позикою у розмірі, визначеному договором позики після закінчення строку договору.

Короткий зміст вимог наведених у касаційній скарзі

У грудні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року та справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що судом допущена арифметична помилка, оскільки застосовані розрахунки, що не відповідають математичним правилам. Суди не вірно зазначили, що в розписках про отримання неустойки вказано «в рахунок погашення боргу», в той час як зазначав «в рахунок боргового зобов`язання». Суд не дав правову оцінку розрахунку боржника на суму 25 419 грн. та розрахунку позивача. Суд вийшов за межі позовних вимог зарахувавши сплачену боржником неустойку в розмірі 167605 грн та 6000 інфляції в рахунок основного боргу та винагороди позикодавця, в той час як позовна вимога була єдина - стягнення 270000 винагороди позикодавця за 2017-2018 роки. Судом апеляційної інстанції невірно зазначено, про те, що позивач не має права на отримання процентів за користування позикою після 01 листопада 2016 року. В частині першій статті 599 ЦК України зазначено, що зобов`язання припиняється виконанням проведеним належним чином. Отже, неналежне виконання не припиняє зобов`язання, а тому дата 01 листопада 2016 року зобов`язання щодо винагороди позикодавця не припиняє.

Аргументи учасників справи

Відзив на касаційну скаргу від інших учасників до Верховного Суду не надходив.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції.

У січні 2019 року матеріали цивільної справи № 369/4309/18 надійшли до Верховного Суду та 15 квітня 2020 року передані судді-доповідачу Дундар І. О.

Відповідно до пункту 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Судами встановлено, що відповідно до розписки від 01 листопада 2015 року ОСОБА_2 отримала у борг від ОСОБА_1 135 000,00 грн, за умови їх повернення з урахуванням інфляції до 01 листопада 2016 року під 10 % щомісячно.

Згідно статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням йогосуб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Такий же висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та постанові від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16.

Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18) зроблено висновок щодо застосування положень статті 545 ЦК України і вказано, що «у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19) зазначено, що «Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів у частині стягнення процентів за користування сумою позики. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що правовий висновок щодо нарахування та стягнення процентів від суми позики після спливу строку кредитування викладено у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18). Зокрема, зазначено, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Таким чином, позивачі просили стягнути проценти із розрахунку 2 % за кожен місяць користування грошима, тобто у розмірі, передбаченому договором позики, і за період, у тому числі після обумовленого договором строку повернення позики - 28 лютого 2013 року. Задовольняючи позов у повному обсязі, суди належним чином не визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, зокрема, що стосується правової природи процентів за користування сумою позики. Отже, висновки судів про стягнення з відповідача на користь позивачів процентів за користування грошима за період з листопада 2012 року по червень 2016 року, тобто і після визначеного сторонами договору строку повернення позики - дня закінчення строку договору, не ґрунтуються на нормах матеріального права».

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що предметом позову з урахуванням зменшених позовних вимог є стягнення 270000 винагороди за користування коштами після 01 листопада 2016 року (строку дії договору), в той час як розмір процентів після цієї дати в договорі не визначений, а вимоги про стягнення процентів у розмірі на рівні облікової ставки Національного банку України позивач не заявляв та дане питання не було предметом розгляду у вказаній справі.

Однак з таким висновком погодитись неможливо з таких підстав.

Звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача 620315 грн (арк.спр.1-2).

Під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач подав уточнення та зменшення позовних вимог (арк. спр. 42-45) та просив стягнути з ОСОБА_2 270 000,00 грн винагороди позикодавця за користування коштами за 2017-2018 роки.

18 червня 2018 року у судовому засіданні було розглянуто питання щодо приєднання заяви про уточнення позовних вимог, судом ухвалено - відмовити у приєднанні заяви про уточнення позовних вимог (арк. спр. 46- 47).

Тому суд апеляційної інстанції розглянув справу в межах позовних вимог, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

З висновками суду першої інстанції також неможливо погодитися з таких підстав.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції посилався на те, що сторони фактично домовились, що ОСОБА_2 взяла на себе зобов`язання у строк до 01 листопада 2016 року повернути ОСОБА_1 основну суму боргу у розмірі 135 000 грн та відсотки за користування грошовими коштами у розмірі 16 200 грн (135 000,00 грн х 10% х 12 міс), що складає 151200,00 грн., ОСОБА_2 в рахунок погашення боргу фактично сплачено ОСОБА_1 173 605,00 грн, що значно перевищує суму основного боргу з урахуванням процентів за користування коштами.

Але розмір відсотків за користування грошовими коштами за 12 місяців складає 162000 грн, а не 16200 грн, як зазначив суд.

Тому суд першої інстанції не встановив дійсний розмір заборгованості за договором позики, розмір процентів з урахуванням сум, сплачених коштів відповідачем та з урахуванням вимог статті 536 ЦК України, не перевірив доводів позивача щодо призначення сум, сплачених ОСОБА_2 в рахунок погашення боргу, не з`ясував наявність підстав для стягнення винагороди позикодавця після настання строку повернення позики та дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року).

Висновки Верховного Суду

Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити, оскаржені судові рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400 та 411 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року скасувати.

Справу № 369/4309/18 направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 червня 2018 року та постанова Київського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: І. О. Дундар

В. І. Журавель

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук