Постанова

Іменем України

30 березня 2020 року

м. Київ

справа № 752/16304/18

провадження № 61-16030св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 31 липня 2019 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2 ) про захист прав споживачів та стягнення боргу.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що він уклав із відповідачем договір на виготовлення індивідуальних меблів від 27 червня 2017 року на загальну суму 50 597,00 грн, договір на виготовлення індивідуальних меблів від 03 липня 2017 року на загальну суму 35 610,00 грн, договір на виготовлення індивідуальних меблів від 07 липня 2017 року на загальну суму 125 635,00 грн, договір на виготовлення індивідуальних меблів від 27 липня 2017 року на загальну суму 30 650,00 грн. З метою виконання своїх зобов`язань за укладеними договорами він сплатив кошти у загальному розмірі 253 136,00 грн, що підтверджується випискою з клієнт-банку Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль». Максимальний строк поставки меблів за договором № 1 настав 22 серпня 2017 року, за договором № 2 - 29 серпня 2017 року, за договором № 3 - 04 вересня 2017 року, за договором № 4 - 22 вересня 2017 року. Проте відповідач своїх зобов`язань щодо поставки та встановлення меблів не виконала. 30 березня 2018 року він направив вимогу відповідачу про повернення коштів, проте відповідач не надала відповідь та кошти не повернула.

Із урахуванням наведених обставин, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь 253 136,00 грн основного боргу.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києві від 01 лютого 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто із ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 253 136,00 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не виконала своїх зобов`язань за укладеним договором, тому з останньої на користь позивача необхідно стягнути 253 136,00 грн, сплачених позивачем за договором.

Постановою Київського апеляційного суду від 31 липня 2019 року апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_2 задоволено. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 01 лютого 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що закінчення строку поставки меблів та неналежне виконання відповідачем своїх зобов`язань з поставки меблів, незалежно від доведеності чи не доведеності неправомірності таких дій, не свідчить про втрату чинності договору у зв`язку із закінченням строку, на який його укладено. Укладені між сторонами договори є чинними і задоволення позову фактично призведе до повернення позивачем сплачених коштів та отримання ним меблів без відповідної оплати, що суперечить завданням цивільного судочинства.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У серпні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 31 липня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що надані відповідачем фотографії не є підтвердженням факту виконання останньою своїх зобов`язань за укладеними договорами. Строк дії договорів сплив до моменту звернення позивача до суду першої інстанції, так як відповідач не виконала своїх зобов`язань у погоджений сторонами строк. Апеляційний суд безпідставно не застосував до спірних правовідносин норму частини другої статті 693 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та не врахував правові висновки, зроблені Верховним Судом у постановах від 26 жовтня 2018 року у справі № 910/1775/18, від 08 лютого 2019 року у справі № 909/524/18, від 20 лютого 2019 року у справі № 912/2275/17.

У вересні 2019 року від ФОП ОСОБА_3 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому заявник просить відхилити указану касаційну скаргу та залишити без змін оскаржуване судове рішення, посилаючись на те, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню із таких підстав.

Встановлені судами обставини

Між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 укладені такі договори:

- договір на виготовлення індивідуальних меблів від 27 червня 2017 року № 27/06/17 на загальну суму 50 597,00 грн;

- договір на виготовлення індивідуальних меблів від 03 липня 2017 року № 03/07/17 на загальну суму 35 610,00 грн;

- договір на виготовлення індивідуальних меблів від 07 липня 2017 року № 07/07/2017 на загальну суму 125 635,00 грн;

- договір на виготовлення індивідуальних меблів від 27 липня 2017 року № 27/08/17 на загальну суму 30 650,00 грн;

На виконання умов вказаних договорів ОСОБА_1 сплатив кошти у загальному розмірі 253 136,00 грн, що підтверджується випискою з клієнт-банку Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль».

Максимальний строк поставки меблів за адресою, визначеною пунктом 1.1 договорів, за договором № 1 настав 22 серпня 2017 року, за договором № 2 - 29 серпня 2017 року, за договором № 3 - 04 вересня 2017 року, за договором № 4 - 22 вересня 2017 року.

30 березня 2018 року ОСОБА_1 направив ФОП ОСОБА_2 вимогу № 1 про сплату суми заборгованості у розмірі 242 492,00 грн та витрат на правову допомогу у розмірі 1 000,00 грн.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до частин першої, другої статті 837 ЦК України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.

Положеннями статті 849 ЦК України передбачено, що у випадку якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків. Замовник має право у будь-який час до закінчення роботи відмовитися від договору підряду, виплативши підрядникові плату за виконану частину роботи та відшкодувавши йому збитки, завдані розірванням договору.

Згідно з приписами статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов`язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов`язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

За змістом частини четвертої статті 631 ЦК України закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Отже, закінчення строку дії договору не є підставою для припинення передбачених ним зобов`язань, оскільки приписами законодавства визначено такою підставою його виконання, проведене належним чином.

У разі припинення зобов`язань сторін за договором, позивач може розраховувати на стягнення із відповідача сплачених йому коштів на підставі статті 1212 ЦК України, оскільки її положення застосовуються також при поверненні виконаного однією із сторін у зобов`язанні у разі, коли підстава, на якій воно було набуте, відпала, тобто у разі, коли договір є припиненим.

Разом з цим за змістом статті 1212 ЦК України ця норма закону застосовується лише у тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень статті 1212 ЦК України.

При цьому доведення факту розірвання договору та припинення зобов`язань між сторонами покладається на позивача.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, встановивши, що укладені між сторонами договори не розірвані у передбаченому законодавством України порядку та позивач не заявляв таких вимог, правильно застосував наведені вище норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення із відповідача на користь позивача грошових коштів, сплачених останнім на виконання умов укладених договорів, оскільки договір між сторонами не розірваний, а тому зобов`язання за ним не припиненні та відсутні підстави для повернення сплачених коштів.

Зі змісту вимоги від 30 березня 2018 року № 1, яка міститься у матеріалах справи, вбачається, що ОСОБА_1 не заявляв про відмову від укладених договорів у порядку, передбаченому частиною другою статті 849 ЦК України. Сама по собі вимога про повернення сплачених коштів не може розцінюватися як вимога про розірвання договору. Вона повинна бути заявлена чітко, тобто таким чином, щоб однозначно сприймалась іншими особами.

Доводи касаційної скарги про те, що строк дії договорів сплив до моменту звернення позивача до суду першої інстанції, так як відповідач не виконала своїх зобов`язань у погоджений сторонами строк, є необґрунтованими, оскільки за змістом статей 599, 631 ЦК України закінчення строку дії договору не є підставою для припинення передбачених ним зобов`язань, такою підставою є його виконання, проведене належним чином.

Доводи заявника про те, що надані відповідачем фотографії не є підтвердженням факту виконання останнім своїх зобов`язань за укладеними договорами, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, оскільки не мають значення для правильного вирішення спору.

Посилання заявника у касаційній скарзі на правові висновки, зроблені Верховним Судом у постановах від 26 жовтня 2018 року у справі № 910/1775/18, від 08 лютого 2019 року у справі № 909/524/18, від 20 лютого 2019 року у справі № 912/2275/17, є необґрунтованими, оскільки фактичні обставини, встановлені судами у вказаних справах та у цій справі, є різними.

Так, у вказаних справах судами встановлено, що між сторонами виникли договірні відносини щодо поставки (купівлі-продажу) товару, а тому до таких відносин підлягають застосуванню положення частини другої статті 693 ЦК України, згідно з якими у випадку, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Водночас, у цій справі між сторонами укладені договори підряду, а тому до таких правовідносин положення частини другої статті 693 ЦК України не застосовуються. Доводи заявника про те, що укладені між сторонами договори є змішаними, містять елементи, зокрема, договору купівлі-продажу, є помилковими та зводяться до неправильного тлумачення заявником умов укладених договорів та положень чинного законодавства України.

Отже, постанова суду апеляційної інстанції є законною та обґрунтованою, при її прийнятті апеляційним судом не було порушено норм матеріального та процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду апеляційної інстанції - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 31 липня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак І. Ю. Гулейков Г. І. Усик