Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 08.04.2021 року у справі №362/3219/20

Постанова

Іменем України

17 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 362/3219/20

провадження № 61-4655св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Комунальне некомерційне підприємство "Київська міська психоневрологічна лікарня № 3" виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 04 грудня 2020 року у складі судді Марчука О. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Кулікової С. В., Олійника В. О., Желепи О. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального некомерційного підприємства "Київська міська психоневрологічна лікарня № 3" виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - КНП "Київська міська психоневрологічна лікарня № 3") про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовна заява мотивована тим, що вона працювала у відповідача на посаді соціального працівника адміністративно-управлінського персоналу з 01 вересня 2016 року.

31 березня 2020 року її було звільнено за угодою сторін.

Вважала своє звільнення із займаної посади незаконним, оскільки наміру звільнятися з роботи вона не мала, а її було звільнено на підставі заяви, яку вона власноручно не писала.

Вказувала, що її звільнення порушує гарантоване Конституцією України та КЗпП України право на працю.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд: поновити її на посаді соціального працівника адміністративно-управлінського персоналу в КНП "Київська міська психоневрологічна лікарня № 3" виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та стягнути з КНП "Київська міська психоневрологічна лікарня № 3" виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01 квітня 2020 року до дня поновлення на роботі.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 04 грудня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді соціального працівника адміністративно-управлінського персоналу КНП "Київська міська психоневрологічна лікарня № 3" з 01 квітня 2020 року.

Стягнуто з КНП "Київська міська психоневрологічна лікарня № 3" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період часу з 01 квітня 2020 року до 22 червня 2020 року у розмірі 54 016,60 грн.

Рішення суду в частині поновлення на роботі та у межах виплати заробітної плати за один місяць звернуто до негайного виконання.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що звільнення позивача із займаної посади на підставі пункту 1 частини 1 статті 36 КЗпП України (угода сторін), є незаконним, без достатніх на те правових підстав, оскільки вона власноручно не писала відповідної заяви, тому ОСОБА_1 підлягає поновленню на роботі, а з відповідача на її користь підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу, який, на думку суду, є період з дня, наступного за днем звільнення з роботи, до дня звернення з позовом.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Апеляційну скаргу КНП "Київська міська психоневрологічна лікарня № 3" задоволено.

Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 04 грудня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що, не надавши правової оцінки всім наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності та кожному окремо, суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про те, що позивач була звільнена з порушенням норм КЗпП України, оскільки те, що позивач не писала заяву про звільнення нічим не підтверджується, а, навпаки, є її власноруч підписана заява, та не врахував, що вона не вчиняла жодних дій для залишення на посаді, що б свідчили про її намір працювати надалі у відповідача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить: постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року скасувати; рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 04 грудня 2020 року в частині стягнення з відповідача на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період часу з 01 квітня 2020 року до 22 червня 2020 року змінити, стягнувши з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період часу з 01 квітня 2020 року до 09 грудня 2020 року у розмірі 170 888,88 грн; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції надав неправильну оцінку поданим нею доказам та не врахував, що відповідач фактично визнав, що заява про звільнення написана не нею, а її матір'ю.

Вказує, що апеляційний суд належно не з'ясував, чи було її волевиявлення, як працівника, на звільнення з роботи.

Вважає рішення суду першої інстанції правильним, проте місцевим судом помилково стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу до дня звернення до суду з позовом, а не до дати фактичного поновлення на роботі.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У травні 2021 року КНП "Київська міська психоневрологічна лікарня № 3" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що її доводи є безпідставними, оскільки апеляційний суд забезпечив повний та всебічний розгляд справи, ухваливши законне та обґрунтоване судове рішення, доводи позивача не заслуговують на увагу та спростовуються наявними в матеріалах справи доказами.

Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованих висновків про те, що позивач не довела своїх позовних вимог, а її звільнення відбулося відповідно до норм трудового законодавства України, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

20 жовтня 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно з витягом із наказу КНП "Київська міська психоневрологічна лікарня № 3" виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 29 серпня 2016 року ОСОБА_1 прийнято за основним місцем роботи на посаду соціального працівника адміністративно-управлінського персоналу з 01 вересня 2016 року.

27 березня 2020 року ОСОБА_1 написана заява про звільнення з роботи з 31 березня 2020 року за угодою сторін (том 1, а. с. 12).

Згідно з витягом із наказу КНП "Київська міська психоневрологічна лікарня № 3" виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 27 березня 2020 року № 159/к "Про звільнення працівників" ОСОБА_1, соціального працівника адміністративно-управлінського персоналу, звільнено 31 березня 2020 року за угодою сторін, відповідно до пункту 1 статті 36 КЗпП України. Підстава: заява ОСОБА_1 від 27 березня 2020 року (том 1, а. с. 10).

31 березня 2020 року ОСОБА_1 ознайомилася з наказом про звільнення, про що свідчить її підпис, під яким нею не вчинено жодних зауважень.

31 березня 2020 року ОСОБА_1 у відповідних структурних підрозділах підписала обхідний лист (том 1, а. с. 67).

У день звільнення ОСОБА_1 отримала трудову книжку, на підтвердження чого поставила підпис у книзі обліку руху трудових книжок і вкладишів до них.

31 березня 2020 року начальником відділу кадрів ОСОБА_2, інспектором з кадрів ОСОБА_3 складено акт № 01 про відмову соціального працівника ОСОБА_1 від продовження трудових відносин з КНП "Київська міська психоневрологічна лікарня № 3" виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), в якому зазначено, що 31 березня 2020 року приблизно о 16 години для ознайомлення з наказом про звільнення та отримання трудової книжки до відділу кадрів прийшла соціальний працівник ОСОБА_1 у супроводі ОСОБА_4, юрисконсульта. ОСОБА_4 заявила про те, що заяву про звільнення за угодою сторін від 27 березня 2020 року соціального працівника написала вона, а не ОСОБА_1, тому, на її думку, звільнення останньої є незаконним. Після цього ОСОБА_1 було запропоновано продовжити трудові відносини з лікарнею після 01квітня 2020 року.

На цю пропозицію ОСОБА_1 не відповіла, а ОСОБА_4 сказала, цитата: "запис про звільнення у трудовій книжці зроблено, тому видайте трудову книжку, будемо зустрічатися в суді". Трудову книжку ОСОБА_1 отримала, про що зроблено запис у книзі руху трудових книжок та в її особовій картці. Також вона була ознайомлена під підпис з наказом про звільнення за угодою сторін 31 березня 2020 року.

Згідно з листа КНП "Київська міська психоневрологічна лікарня № 3" виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 21 квітня 2020 року № 061/203/07/03/477, адміністрація підприємства просила ОСОБА_1 з'явитися до закладу у робочі дні для вирішення питання щодо працевлаштування на посаду соціального працівника.

Вищевказаний лист ОСОБА_1 отримала 25 квітня 2020 року, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (том 1, а. с. 75).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині 2 статті 389 ЦПК України.

Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме, застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 723/304/16, від 26 серпня 2020 року у справі № 501/2316/15-ц та від 27 січня 2021 року у справі № 442/2603/18, що передбачено пунктом 1 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин 1 та 2 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Однією з підстав припинення трудового договору є угода сторін (пункт 1 частини 1 статті 36 КЗпП України).

У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України (угода сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Припинення трудового договору згідно з пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу.

День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.

Вирішуючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з'ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина 1 статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України.

Частиною 6 статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).

У частині 1 статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Повно та всебічно встановивши обставини справи, дослідивши усі надані сторонами докази на предмет належності та достатності, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що звільнення ОСОБА_1 відбулося відповідно до норм КЗпП України, відповідач довів дотримання вимог трудового законодавства при звільненні, тому підстав для її поновлення на роботі немає.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд апеляційної інстанції не врахував фактичне визнання відповідачем факту написання заяви про звільнення не нею, а її матір'ю, а також належно не з'ясував, чи було її волевиявлення, як працівника, на звільнення з роботи, не заслуговують на увагу, оскільки судом апеляційної інстанції було забезпечено повне та всебічне дослідження обставин справи, а також досліджено всі докази у справі в сукупності, у тому числі й заява ОСОБА_1 від 27 березня 2020 року, а також належно проаналізовано поведінку сторін до та після її звільнення, що в сукупності свідчить про вільне волевиявлення сторін при розірванні трудових відносин, а також небажання працівника продовжувати працювати у відповідача.

Крім того, ОСОБА_1 під час розгляду справи в судах належно не довела, що вказану заяву було написано не нею, що було її процесуальним обов'язком відповідно до статей 12, 81 ЦПК України.

Посилання касаційної скарги на те, що відповідач визнав ті обставини, що вказану заяву було написано іншою особою, не заслуговують на увагу, оскільки з пояснень представника КНП "Київська міська психоневрологічна лікарня № 3" у ході розгляду справи вбачається, що їм таку інформацію повідомлено вже після звільнення, саме ОСОБА_1 та її матір'ю - ОСОБА_4, яка на час звільнення позивача також працювала у КНП. Тобто, вказана обставина не є належно встановленою, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина 6 статті 81 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції також правильно вказав, що доводи позивача про те, що її звільнено із займаної посади за заявою, яку вона особисто не писала, а написала її матір, яка працювала у відповідача на посаді юрисконсульта, не дають підстав стверджувати, що звільнення відбулося з порушенням норм трудового законодавства, оскільки дізнавшись про наявність наказу про звільнення, ОСОБА_1 не висловила відповідачу бажання про залишення на посаді. При цьому, КНП "Київська міська психоневрологічна лікарня № 3" неодноразово пропонував їй вирішити питання щодо її поновленні на роботі, проте позивач такої згоди не надала, як під час ознайомлення з наказом про звільнення, отримання трудової книжки та розрахунку при звільненні, так і в подальшому. Зазначене, дає підстави вважати, що позивач не мала наміру залишатися на посаді, яку вона займала, та не бажала продовжувати трудові відносини з відповідачем.

Посилання заявника на правові висновки Верховного Суду в інших справах не впливають на правильність оскаржуваного судового рішення, оскільки в наведених справах були встановлені інші фактичні обставини, які не є подібними з тими, які встановлено в цій справі.

Отже, вказані, а також інші доводи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Згідно із частиною 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частиною 1 статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість його постанови не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю.

В. Черняк