Історія справи

Постанова КЦС ВП від 29.09.2023 року у справі №443/1665/18
Постанова КЦС ВП від 29.09.2023 року у справі №443/1665/18

Постанова

Іменем України

29 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 443/1665/18

провадження № 61-12508св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Ющук Ірина Львівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 10 червня 2022 року у складі судді Равлінка Р. Г. та постанову Львівського апеляційного суду від 31 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Ванівського О. М., Шеремети Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Ющук І. Л., у якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений між відповідачами та посвідчений 01 жовтня 2010 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Ющук І. Л. за реєстровим № 3160.

Позовну заяву обґрунтовано тим, що зі змісту інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 31 серпня 2018 року № 136222717 ОСОБА_1 стало відомо, що її чоловіком ОСОБА_2 за спільні кошти подружжя набуто у власність спірний житловий будинок за договором купівлі-продажу від 01 жовтня 2010 року, згоди на укладення якого вона не давала, а тому просила цей договір купівлі-продажу визнати недійсним. Позивачка зазначала, що ні до підписання 01 жовтня 2010 року договору купівлі-продажу, ні після його підписання ОСОБА_3 не отримував від ОСОБА_2 кошти в сумі 81 065,00 грн. Вважала, що в діях сторін оспорюваного договору наявний умисел на укладення фіктивного правочину, оскільки у позивачки, як дружини покупця, був відсутній намір на укладення договору купівлі-продажу, а такий укладався з метою уникнення відповідальності ОСОБА_3 за його борговими зобов`язаннями.

Рішенням Жидачівського районного суду Львівської області від 10 червня 2022 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 31 жовтня 2022 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що спірний договір є реальним оскільки після укладення договору купівлі-продажу ОСОБА_3 спірним будинком не користувався, а ОСОБА_2 було передано кошти за будинок, відтак умови договору було виконано, у свою чергу позивачка не довела належними та допустимими доказами відсутність в учасників оспорюваного правочину наміру створити юридичні наслідки.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

06 грудня 2022 року ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , звернувся засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 10 червня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 31 жовтня 2022 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Разом із касаційною скаргою представник заявника подав до суду клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження.

Як на підставу касаційного оскарження представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, зокрема неврахування правових висновків, висловлених у постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, від 19 лютого 2021 року у справі № 904/2979/20, від 18 грудня 2018 року у справі № 911/390/18, від 10 квітня 2019 року у справі № 910/7783/18, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 12 лютого 2020 року у справі № 457/906/17 та у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6?78цс13, від 11 травня 2016 року у справі № 6-806цс16.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не звернули увагу на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали оспорюваний договір з метою уникнення відповідальності останнього за борговими зобов`язаннями, приховуючи справжні наміри учасників правочину;

- проігнорували те, що в момент укладення оспорюваного договору наявним був умисел на укладення фіктивного правочину, оскільки відсутній був намір на укладення договору купівлі-продажу;

- безпідставно не було залучено до участі у справі ОСОБА_5 , який є кредитором ОСОБА_3 і з метою ухилення від зобов`язань перед яким і укладався оспорюваний договір купівлі-продажу житлового будинку.

Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про призначення судово-психологічної експертизи по справі.

Станом на момент розгляду справи Верховним Судом відзивів на касаційну скаргу ОСОБА_1 від інших учасників справи не надходило.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 13 грудня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2022 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження на постанову Львівського апеляційного суду від 31 жовтня 2022 року, касаційну скаргу залишено без руху, надано строк на усунення недоліків, зокрема сплати судового збору у розмірі 1 409,60 грн.

Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2023 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України); витребувано із Жидачівського районного суду Львівської області матеріали справи № 443/1665/18; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У лютому 2023 року матеріали справи № 443/1665/18 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 11 жовтня 1997 року уклали шлюб.

Відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Львівської області Ющук І. Л. 01 жовтня 2010 року та зареєстрованого в реєстрі за № 3160 ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) попередньо ознайомлені з вимогами чинного законодавства щодо недійсності правочинів, перебуваючи при здоровому глузді та ясній пам`яті, діючи добровільно, розуміючи значення своїх дій, уклали цей договір про таке: продавець продає, а покупець купує житловий будинок АДРЕСА_1 . Інвентаризаційна оцінка житлового будинку згідно витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно, виданого Комунальним підприємством Львівської обласної ради «Стрийське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» 26 серпня 2010 року за № 27125337, становить 81 065,00 грн. Продаж вчинено за 81 065,00 грн, які покупець оплатив продавцю до підписання даного договору. Зазначену в цьому договорі суму продавець вважає вигідною для себе, її розмір не пов`язаний зі збігом якихось важких для нього обставин і повністю його задовольняє. Своїми підписами під цим договором сторони підтверджують факт повного розрахунку за проданий житловий будинок та відсутність у них будь-яких претензій фінансового характеру один до одного.

01 жовтня 2010 року ОСОБА_1 , маючи намір врегулювати майнові права та обов`язки подружжя, попередньо ознайомлена з вимогами чинного законодавства щодо дійсності правочинів, розуміючи значення своїх дій та керуючись статтями 60 - 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України), дала свою згоду на купівлю її чоловіком ОСОБА_2 , житлового будинку АДРЕСА_1 . При цьому зазначила, що договір купівлі-продажу укладається її чоловіком в інтересах сім`ї на умовах, які вони попередньо обговорили і вважають вигідними для них, і укладання цього договору відповідає їхньому спільному волевиявленню.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 136222717 від 31 серпня 2018 року будинок за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 01 жовтня 2010 року реєстровий № 3160 на праві приватної власності належить ОСОБА_2 .

Згідно з рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 31 серпня 2015 року у справі № 462/147/15-ц, яке набрало законної сили 22 вересня 2015 року, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.

Відповідно до розписки від 13 квітня 2010 року ОСОБА_3 отримав у позику від ОСОБА_5 - грошові кошти в сумі 15 000,00 дол. США , які зобов`язується повернути по першій вимозі. Кошти отримав для будівництва на вул. Шевченка в с. Чорний Острів Львівської області. У разі неповернення коштів ОСОБА_3 зобов`язався переписати житловий будинок АДРЕСА_1 .

Правове обґрунтування

У вказаній справі предметом позову є визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку з підстав, передбачених статтею 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтею 655 ЦК України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61?1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі № 757/12646/16, від 28 лютого 2018 року у справі № 909/330/16, від 01 листопада 2018 року в справі № 910/18436/16, від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що ОСОБА_1 не довела належними та допустимими доказами відсутність в учасників оспорюваного правочину наміру створити юридичні наслідки, а наявність боргових зобов`язань ОСОБА_3 перед ОСОБА_5 не є безумовною підставою для обмеження його у праві розпоряджатися будинком. Окрім того, визнання недійсним спірного договору навпаки призведе до порушення прав ОСОБА_2 .

Аргументи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про призначення судово-психологічної експертизи, Верховний Суд відхиляє, оскільки заявлене в суді першої інстанції клопотання було розглянуте судом у відповідності до вимог статті 103 ЦПК України та без порушень статті 105 ЦПК України, з цього приводу судом першої інстанції надано стороні позивача мотивовану відповідь.

Зокрема, суд першої інстанції вказав на те, що висновок психофізіологічного опитування особи з використанням поліграфа не відноситься до висновків експерта чи документів в розумінні глави п`ятої розділу першого ЦПК України «Докази та доказування», результати перевірок на поліграфі мають орієнтовне значення, а висновки мають ознаки вірогідності. Крім того, представник позивачки не зазначив установу, в якій має проводиться така експертиза, доказів чи мають право ті чи інші експерти кваліфікацію та технічну можливість проводити судово психологічну експертизу з використанням поліграфа в межах питань, зазначених у клопотанні, також не зазначено з якими особами необхідно провести цю експертизу.

Доводи касаційної скарги про те, що судом першої інстанції безпідставно, не було залучено до участі у справі ОСОБА_5 , який є кредитором ОСОБА_3 є необґрунтованим з огляду на таке.

Відповідно до статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.

Матеріали справи не містять клопотань сторін про залучення ОСОБА_5 в якості третьої особи до участі у справі. Питання про права та обов`язки ОСОБА_5 не вирішувалися, вимог до нього не заявлялося, а наявність боргових зобов`язань ОСОБА_3 перед ОСОБА_5 не свідчить про порушення його прав ухваленим рішенням.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, від 19 лютого 2021 року у справі № 904/2979/20, від 18 грудня 2018 року у справі № 911/390/18, від 10 квітня 2019 року у справі № 910/7783/18,від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18 та постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-78цс13, від 11 травня 2016 року у справі № 6?806цс16 є безпідставними з огляду на таке.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц зроблено висновки про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок про те, що вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача - за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

У постанові Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19 лютого 2021 року у справі № 904/2979/20, вирішуючи питання про те, чи впливає на права та обов`язки боржника договір поруки, зазначив, що за позовом боржника договір поруки може бути визнано недійсним, якщо буде доведено, що він порушує його права чи законні інтереси чи буде доведено зловмисну домовленість кредитора з поручителем діяти на шкоду боржникові.

У постановах Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 911/390/18 та від 10 квітня 2019 року у справі № 910/7783/18 зроблено висновки про те, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину.

У постанові Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18 зроблено висновки про те, що у разі оспорення правочину заінтересованою особою потрібним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав. Правочини, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, направленим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора. Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).

У постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-78цс13 та від 11 травня 2016 року у справі № 6-806цс16 вказано, що відповідно до статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Натомість у справі, що переглядається, судами попередніх інстанцій, на підставі наявних у матеріалах справи доказів, не було встановлено факту укладення фраудаторного правочину.

Отже, у наведених заявником постановах суду касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини справ та відсутні достатньо спільні риси між спірними правовідносинами, а тому доводи заявника про не врахування висновків судів касаційної інстанції щодо застосування норм права у подібних правовідносинах є безпідставним.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 457/906/17 є безпідставними з огляду на те, що висновки, наведені у вказаній постанові суду касаційної інстанції, не суперечать висновкам, наведеним в оскаржуваних судових рішеннях.

Зокрема, у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 457/906/17 зазначено, що при перевірці й оцінці експертного висновку суд повинен з`ясувати достатність поданих експертові об`єктів дослідження, повноту відповідей на поставлені питання та їх відповідність іншим фактичним даним, узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим висновком експертизи, обґрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи.

Натомість у справі, що переглядається, відмовляючи в задоволенні клопотання про призначення судово-психологічної експертизи, суд першої інстанції вказав на те, що висновок психофізіологічного опитування особи з використанням поліграфа не відноситься до висновків експерта чи документів в розумінні глави п`ятої розділу першого ЦПК України «Докази та доказування».

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 402 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 10 червня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 31 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак