Історія справи

Постанова КЦС ВП від 29.06.2023 року у справі №295/15478/21
Постанова КЦС ВП від 29.06.2023 року у справі №295/15478/21

Постанова

Іменем України

29 червня 2023 року

м. Київ

справа № 295/15478/21

провадження № 61-13382св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач (за зустрічним позовом відповідач) - ОСОБА_1 ,

відповідач (за зустрічним позовом позивач) - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Богунського районного суду міста Житомира від 25 серпня 2022 року в складі судді Лєдньова Д. М. та постанову Житомирського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року в складі колегії суддів Миніч Т. І., Павицької Т. М., Трояновської Г. С.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 (далі також - відповідач) про стягнення боргу за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 02 квітня 2019 року між позивачем та відповідачем укладено договір позики, за яким відповідач отримав у борг від позивача 795 000,00 грн. Позичені кошти ОСОБА_2 зобов`язався повернути до 15 травня 2019 року. Проте, у визначений умовами договору строк позику не повернув. Позивач просив стягнути з відповідача заборгованість за договором позики у сумі 795 000,00 грн та судові витрати.

У лютому 2022 року ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики від 02 квітня 2019 року.

Зустрічний позов мотивований тим, що твердження ОСОБА_1 про виникнення між сторонами правовідносин згідно договору позики, фактичне отримання грошових коштів відповідачем не відповідають дійсності. Даний провичин є фіктивним. На день укладення договору (02 квітня 2019 року) ОСОБА_1 було 19 років, що ставить під сумнів спроможність позичати у цьому віці таку значну суму коштів. Наявність спірного правочину зумовлена іншими обставинами, не пов`язаними з укладенням договору позики. ОСОБА_2 є близьким родичем (рідний брат матері) батька ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , який займався підприємницькою діяльністю і до деяких своїх справ залучав ОСОБА_2 . На початку 2018 року ОСОБА_3 знайшов домоволодіння, розташоване на АДРЕСА_1 , власники якого збирались продавати його за привабливою ціною. З метою придбання вказаного домоволодіння та його подальшого продажу ОСОБА_3 уклав у простій письмовій формі 01 лютого 2018 року із ОСОБА_4 попередній договір. За умовами цього договору він отримав від ОСОБА_4 100 000,00 доларів США під зобов`язання не пізніше 30 квітня 2018 року нотаріально посвідчити основний договір купівлі-продажу домоволодіння. Оскільки ОСОБА_3 був учасником великої кількості судових спорів, з метою забезпечення юридичної безпеки, було вирішено оформити частину придбаного домоволодіння на ОСОБА_2 , який погодився. 07 лютого 2018 року ОСОБА_2 за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу, став власником частини домоволодіння. Після придбання домоволодіння, ОСОБА_3 звернувся до ОСОБА_2 з проханням оформити розписку, за якою ОСОБА_2 нібито позичив у ОСОБА_1 грошові кошти. Вказана розписка слугувала гарантією виконання зобов`язань ОСОБА_2 , який повинен був на першу вимогу ОСОБА_3 прибути до нотаріуса та продати належну йому частину домоволодіння ОСОБА_4 . У листопаді 2019 року по дорозі з м. Києва до м. Житомира ОСОБА_3 зник. За вказаним фактом Броварським відділом поліції головного управління Національної поліції у Київський області здійснюється досудове розслідування кримінального провадження. Факт зникнення ОСОБА_3 визнається сторонами спору.

Ухвалою Богунського районного суду міста Житомира від 01 квітня 2022 року об`єднано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики зустрічний позов ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 25 серпня 2022 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року, первісний позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) заборгованість за договором позики в сумі 795 000,00 грн. Розподілено судові витрати.

Відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 .

Задовольняючи первісний позов суди виходили із доведеності позивачем отримання відповідачем у борг грошових коштів у сумі 795 000,00 грн за договором позики від 02 квітня 2019 року. Оскільки ОСОБА_2 не здійснено погашення боргу у встановлений договором позики строк, тому відповідна сума заборгованості підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за первісним позовом.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 суди вважали, що останнім не було спростовано у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину, не виконано встановленого процесуальним законом обов`язку доведення обставин, на які він посилався в зустрічному позові як на підставу своїх вимог, зокрема не довів належними і допустимими доказами відсутності факту передачі йому коштів за договором позики, а також, що даний правочин є фіктивним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

29 грудня 2022 року представник ОСОБА_2 - адвокат Зімін М. В. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Богунського районного суду міста Житомира від 25 серпня року та постанову Житомирського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року.

У касаційній скарзі він просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Богунського районного суду міста Житомира від 25 серпня року та постанову Житомирського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 19 січня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Богунського районного суду міста Житомира від 25 серпня року та постанову Житомирського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року, та витребував справу з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження рішення Богунського районного суду міста Житомира від 25 серпня року та постанови Житомирського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року відповідач вказує про застосування в оскаржуваних судових рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Зазначає, що суди не дослідили зібрані у справі докази. Підставою касаційного оскарження зазначено пункти 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників

У березні 2023 року ОСОБА_1 надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень. У зв`язку із цим просив суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів - без змін.

Фактичні обставини, встановлені судами

02 квітня 2019 року між ОСОБА_1 як позикодавцем та відповідачем ОСОБА_2 як позичальником укладено договір позики.

На підтвердження укладення договору позики ОСОБА_2 надав письмову розписку, у якій було зазначено, що ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 795 000,00 грн. ОСОБА_2 зобов`язався повернути отримані кошти до 15 травня 2019 року. Також у розписці зазначено, що ОСОБА_2 усвідомлює, що між ним та ОСОБА_1 укладено договір позики. Розписка містить підписи позивача та відповідача.

Факт власноручного підпису у розписці в графі «Позичальник», а також власноручного написання тексту відповідач не заперечував.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема є договори та інші правочини (пункт перший частини другої статті 11 ЦК України).

У статті 509 ЦК України зазначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків (частини перша, друга статті 205 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, разом з тим після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Такі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16 та підтримані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлений договором.

За статтями 525 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 530 ЦК України визначено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім, оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження укладення якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Будь-яка обіцянка позикодавця надати позику в майбутньому не має юридичного значення, оскільки саме факт передання коштів повинен бути підтверджений розпискою позичальника (частина друга статті 1047 ЦК України).

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати із датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак, у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг; за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року в справі № 6-79цс14, який підтриманий у постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року в справі № 752/19567/14-ц.

Судами установлено, що із змісту розписки, яку сторони склали 02 квітня 2019 року на підтвердження укладення договору позики, слідує, що позичальник усвідомлює правову природу та юридичні наслідки вчинюваного між ним та кредитором правочину, беззаперечно підвереджує, що позичив у ОСОБА_1 795 000,00 грн та зобов`язався повернути отримані ним кошти у встановлений строк - до 15 травня 2019 року.

Факт написання тексту у розписці та підпис в графі «Позичальник» визнаний відповідачем при розгляді справи.

Отже, судами обґрунтовано встановлено та не спростовано відповідачем ОСОБА_2 , що наявність відповідних домовленостей за укладеної розпискою, виданої на підтвердження договірних відносин між сторонами, підтверджує факт отримання грошових коштів відповідачем із зобов`язанням їх повернення позивачу у відповідний строк.

Статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача без зазначення на ній про повернення оспорюваних сум, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.

Така позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12 листопада 2020 року в справі № 154/3443/18.

Відповідачем не доведено належними доказами повернення всієї суми боргу позивачу, оскільки на момент розгляду справи у суді оригінал розписки про отримання позики у ОСОБА_2 був відсутній.

Позичальником не надано доказів на підтвердження ухилення кредитора (позивача) від прийняття належного виконання ОСОБА_2 відповідного грошового зобов`язання (прострочення кредитора).

У статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для його виконання сторонами.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про необхідність задоволення первісного позову ОСОБА_1 .

Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

За статтею 1051 ЦК України позичальник має право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Обставину стосовно передання, чи навпаки, непередання грошових коштів або речей доводить та сторона, яка посилається на таку обставину. При встановленні судом факту неотримання позичальником від позикодавця грошей або речей, визначених родовими ознаками, договір позики вважається неукладеним. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України (частина перша статті 215 ЦК України).

За статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частин першої, другої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Судами встановлено, що відповідачем не надано достатніх та належних доказів на спростування факту отримання (позики) грошових коштів від позивача.

Наведена відповідачем у зустрічному позові підстави для визнання недійсним договору позики підстава - відсутність у позивача майнової змоги (як особи молодого віку) позичити відповідну суму коштів обґрунтовано відхилена судами за недоведеністю (стороною відповідача не надано належних доказів про: майновий стан позивача на період укладення правочину; неможливість надходження коштів у власність позивача в інший, не пов`язаний із трудовою діяльністю спосіб, в тому числі, шляхом укладення договорів дарування, позики тощо з іншими особами).

Зазначена відповідачем у зустрічному позові підстава для визнання його недійсним у зв`язку із наявністю між ним та батьком позивача інших договірних та зобов`язальних правовідносин не доводить неможливість існування між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 окремих кредитно-зобов`язальних правовідносин, заснованих на спірному договорі позики.

Судами не отримано відомостей на підставі належних доказів про невідповідність волевиявлення учасника правочину (відповідача) його внутрішній волі, про відсутність у відповідача бажання настання реальних наслідків правочину.

Інших належних доказів на визнання недійсним спірного договору позики стороною відповідача (позивача за зустрічним позовом) в суди першої та/або апеляційної інстанції не надано.

Відповідачем при розгляді справи не спростована дійсність відповідного правочину, у тому числі не доведено належними та допустимими доказами неотримання від позивача коштів у розмірі 795 000,00 грн (зокрема, вчинення позивачем протиправного діяння відносно відповідача до та/або після складення ним відповідної розписки).

Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 .

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши та оцінивши належним чином наявні у справі докази, правильно встановили фактичні обставини цієї справи, та як наслідок - дійшли належних висновків про задоволення первісного позову ОСОБА_1 та відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 .

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 6-63цс13 Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу суду касаційної інстанції та направляючи справу на новий касаційний розгляд виходив із такого. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 29 серпня 2012 року первісний позов ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики задоволено, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму позики в розмірі 2 391 000,00 грн, 3% річних від простроченої суми в розмірі 195 751,86 грн, інфляційні втрати - 736 428,00 грн та судовий збір 1 700,00 грн, а всього - 3 324 879,86 грн; відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 04 жовтня 2012 року рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики скасовано й у цій частині ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовлено; у решті рішення залишено без змін. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 грудня 2012 року вказане рішення апеляційного суду залишено без змін. Суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, передчасно погодився з висновками апеляційного суду, який: не врахував, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику;не визначився, який саме документ складений відповідачем - договір позики чи розписка про отримання від позикодавця грошових коштів, та не встановив справжньої правової природи зазначеного документа, незалежно від його найменування.

У справі № 6-79цс14 Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу суду касаційної інстанції та направляючи справу на новий касаційний розгляд виходив із такого. У січні 2013 року ОСОБА_9 звернувся до суду із зазначеним позовом до ОСОБА_10 про стягнення заборгованості за договором позики. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 березня 2013 року в задоволенні позову ОСОБА_9 відмовлено. Рішенням апеляційного суду Київської області від 27 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 березня 2013 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_9 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_10 на користь ОСОБА_9 250 455,00 доларів США основного боргу, проценти за користування позикою в розмірі облікової ставки НБУ в розмірі 55 889,20 доларів США, 3% річних - 22 355, 68 доларів США, плату за користування позикою - 1 000 000,00 грн. Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Проте суд зазначених вимог не дотримався й, визначаючи характер правовідносин сторін та справжній зміст письмового документа, залишив поза увагою доводи відповідача про те, що на звороті розписки від 29 вересня 2008 року містяться записи про погашення ним періодичними платежами боргу та плати за його користування відповідно до умов договору позики від 29 вересня 2008 року на суму 3 000 000,00 грн. що в еквіваленті складає 350 000,00 доларів США. Крім того, застосовуючи норму статті 1048 ЦК України та стягуючи на її підставі з боржника як проценти на рівні облікової стави НБУ, так і передбачену розпискою від 29 вересня 2008 року одноразову оплату за користування коштами в сумі 1 000 000,00 грн суд фактично стягнув із позичальника подвійну винагороду за користування позикою. Від установлення факту належного часткового виконання зобов`язання боржником залежить правильне застосування судом норм статей 264 261 267 ЦК України. Також у цій справі, яка переглядається, суд неправильно застосував відповідні норми права, визначаючи суму погашення грошового зобов`язання в іноземній валюті.

У справі № 6-996цс17 Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу суду касаційної інстанції та залишаючи у силі рішення апеляційного суду, виходив із такого. У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення боргу за договором позики. Хустський районний суд Закарпатської області рішенням від 09 лютого 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив. Апеляційний суд Закарпатської області рішенням від 03 липня 2015 року рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 09 лютого 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 929 424,18 грн, яка складалася із боргу за договором позики та суми 3% річних. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 лютого 2017 року вказане рішення суду апеляційної інстанції скасував, рішення суду першої інстанції залишив у силі. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що зі змісту розписки слідує, що 09 липня 2010 року позивач не позичав відповідачу грошей, а розписка була написана відповідачем як гарантія надання позивачу посередницьких послуг з оформлення права власності на земельні ділянки, отже, між сторонами не виникли відносини, які випливають з договору позики, у зв`язку із чим відсутні правові підстави для стягнення боргу.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову виходив з того, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику. Суд встановив, що наявність між сторонами позикових відносин підтверджується наявним у позивача оригіналом розписки ОСОБА_2, яка підтверджує як факт отримання боржником коштів за договором позики, так і зобов`язання повернути ці кошти ОСОБА_1 до кінця 2012 року. Оскільки у визначений у розписці строк кошти ОСОБА_2 повернуті не були, у позивача були підстави для звернення з даним позовом. Суд касаційної інстанції на зазначене вище не звернув уваги та скасував законне та обґрунтоване рішення суду апеляційної інстанції.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені фактичні обставини.

Колегія суддів також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваних судових рішень. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили всі обставини у справі, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів відповідача та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за їх межі судом касаційної інстанції не встановлено.

Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Судами першої та апеляційної інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Богунського районного суду міста Житомира від 25 серпня 2022 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук