Постанова

Іменем України

28 квітня 2021 року

місто Київ

справа № 173/2287/17

провадження № 61-13220св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - Перша Кам'янська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 29 листопада 2018 року у складі судді Петрюк Т. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 травня 2019 року у складі колегії суддів: Лаченкової О.

В., Варенко О. П., Городничевої В. С.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у грудні 2017 року звернувся до суду із позовом, у якому просив визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 28 вересня 2016 року, видане державним нотаріусом Першої дніпродзержинської нотаріальної контори; визначити належну йому 1/2 частку будинку АДРЕСА_1.

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 06 травня 1991 року під час перебування у шлюбі ним з ОСОБА_3 за спільні кошти придбаний на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 06 травня 1991 року Верхньодніпровською державною нотаріальною конторою Дніпропетровської області, за реєстровим № 2-999, житловий будинок з прилеглими до нього будівлями та спорудами під АДРЕСА_1. Будинок був зареєстрований на ім'я його дружини ОСОБА_3. Зазначив, що за правилами статті 22 КпШС України будинок є спільною сумісною власністю подружжя.

Водночас, у листопаді 2017 року позивачу з позовної заяви ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном та доданих до неї документів стало відомо, що 28 серпня 2016 року державний нотаріус Першої дніпродзержинської нотаріальної контори видав свідоцтво про право на спадщину за заповітом, яким посвідчується, що спадкоємцем зазначеного в заповіті майна ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, є ОСОБА_2.

Спадщина, на яку видане свідоцтво, складається з будинку АДРЕСА_1, належного спадкодавцю згідно з договором купівлі-продажу, посвідченим 06 травня 1991 року Верхньодніпровською державною нотаріальною конторою Дніпропетровської області, за реєстровим № 2-999.

Позивач вважає свідоцтво про право на спадщину недійсним, оскільки відповідач не мала права на спадкування зазначеного в ньому будинку в цілому, оскільки будинок не належав на праві власності виключно ОСОБА_3, а був спільною сумісною власністю подружжя.

Стислий виклад позиції інших учасників справи

Відповідач заперечувала проти задоволення позову, зазначила, що позивач, який просить визнати недійсним свідоцтво про право спадщину, не зазначив належної правової норми та обставин, за яких воно повинно бути визнане недійсним. Щодо позовних вимог про визначення позивачеві 1/2 частини спірного домоволодіння, то потрібно спочатку визнати відповідно до законодавства майно спільною сумісною власністю подружжя. Також відповідач просила застосувати правила про позовну давність.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 29 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 травня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив, що спірне домоволодіння дійсно перебувало у спільній сумісній власності подружжя ОСОБА_3. Водночас за висновками суду першої інстанції позивач обрав неправильний спосіб захисту порушеного права, так як у результаті поділу спільного сумісного майна подружжя позивач повинен був пред'явити вимоги про визнання за ним права власності або про виділ належної йому частки у спільному майні подружжя, які передбачені як правилами сімейного, так і цивільного законодавства. Визначення лише розміру частки, на переконання суду, не є правомірним способом захисту порушеного права і не захищає права позивача як співвласника спільного сумісного майна подружжя.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди також дійшли висновку про пропуск позивачем позовної давності до позовних вимог про визначення позивачу належної йому частки у спільному сумісному майні.

Дійшовши переконання про відмову у задоволенні позову про визначення частки у майні, суд першої інстанції також зробив висновок про відсутність підстав для задоволення вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину.

Апеляційний суд зробив висновок, що доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі та особистого тлумачення позивачем норм матеріального та процесуального права.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у липні 2019 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 29 листопада 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 травня 2019 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник обґрунтовує вимоги касаційної скарги неправильним застосуванням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права.

ОСОБА_1 зазначає, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно застосували до спірних правовідносин позовну давність;

- смерть колишньої дружини не є та не може бути фактом порушення права позивача та обставиною, з якою пов'язується виникнення права на позов. Суди не встановили порушення прав позивача колишньою дружиною;

- права позивача порушені не складанням заповіту, а видачею свідоцтва про право на спадщину, в якому зазначено, що відповідач є одноосібним власником спірного будинку, яким заявник фактично був позбавлений права на майно, яким він володів на праві спільної сумісної власності;

- під час спадкування відповідачем майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності двох осіб, має бути визначена та врахована частка, яку має право успадкувати спадкоємець, оскільки видача свідоцтва про право на спадщину на увесь будинок призводить до порушення прав позивача, позбавлення права власності іншого співвласника;

- суди відмовили у задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності щодо поділу майна подружжя, проте позивач не заявляв таких позовних вимог та не мав наміру ділити спільне сумісне майно подружжя з іншим з подружжя або зі спадкоємцем його колишньої дружини;

- обрані позивачем способи захисту є ефективними та такими, що не заборонені законом.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 до Верховного Суду не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 20 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина 3 статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law28~), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law29~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law30~.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у липні 2019 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law31~.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів та вимог касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 15 серпня 1975 року.

Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано 25 липня 2013 року.

У шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 відповідно до договору купівлі-продажу, посвідченого 06 травня 1991 року Верхньодніпровською державною нотаріальною конторою Дніпропетровської області, за реєстровим № 2-999, придбали житловий будинок АДРЕСА_1.

ОСОБА_1 10 грудня 2004 року знятий з реєстраційного обліку за адресою зазначеного будинку та з 16 грудня 2004 року зареєстрований в АДРЕСА_2.

ОСОБА_3 27 липня 2013 року склала заповіт, згідно з яким все належне їй майно та все те, що буде належати їй на час смерті вона заповіла ОСОБА_2

ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1.

ОСОБА_2 28 вересня 2016 року отримала свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_3, а саме на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1.

Оцінка аргументів касаційної скарги

Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з частинами 1 , 2 статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частинами 1 , 2 статті 1220 ЦК України).

Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

За правилом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до частини першої статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує допоки не спростована. Презумпція спільності майна подружжя поширюється, у тому числі й на те майно, яке було нажите у період шлюбу, але оформлене і зареєстровано на ім'я одного з подружжя.

За правилами частини 1 статті 1226 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

Відповідно до усталеної практики частка суб'єкта права спільної сумісної власності визначається, зокрема, при поділі майна, виділі частки зі спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини (пункт 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 07 лютого 2014 року № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав").

Отже, визначення частки ОСОБА_1 у спільному сумісному майні подружжя зумовлене саме відкриттям спадщини після смерті колишньої дружини ОСОБА_3, а не поділом майна подружжя, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що належним способом захисту є поділ майна подружжя, є помилковими.

Враховуючи, що презумпція спільності майна подружжя під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій не спростована, обґрунтованими є висновки про те, що після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина виключно щодо 1/2 частки у праві власності на спірний житловий будинок, придбаний ОСОБА_3 та ОСОБА_1 у шлюбі.

У таких висновках Верховний Суд керується загальними правилами, які застосовуються і до визначення розміру частки у майні, що є у спільній сумісній власності.

За загальним правилом частини 2 статті 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Наведена норма за аналогією закону підлягає застосуванню і до визначення розміру частки у майні, що є у спільній сумісній власності, без його поділу.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд дійшов висновку про те, що обґрунтованими є позовні вимоги про визначення розміру частки позивача у спільному майні, яка складає 1/2 у праві власності на спірний будинок.

Враховуючи, що ОСОБА_1 не заявляв позовних вимог про виділ його частки із майна, що є у спільній сумісній власності, про поділ такого майна, то такі вимоги не можуть бути розглянуті та вирішені судом у справі, яка переглядається.

Наслідком такого висновку є констатація того, що позивач є власником 1/2 частини спірного будинку, набутого колишнім подружжям під час шлюбу.

Щодо свідоцтва про право на спадщину

Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18), від 14 травня 2018 року у справі № 296/10637/15-ц (провадження № 61-2448св18) та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 (провадження № 61-23св18) викладено правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв'язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

Враховуючи, що спірний будинок належав колишньому подружжю на праві спільної сумісної власності, оспорюване свідоцтво про право на спадщину, видане ОСОБА_2 на весь будинок, порушує право ОСОБА_1 як співвласника будинку на володіння своєю часткою у спільному майні, Верховний Суд встановив наявність правових підстав (з урахуванням визначення частки позивача у спільному майні) для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину в 1/2 частині, оскільки визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом у цілому порушуватиме права спадкоємця на право спадкування належної спадкодавцю частки у спільному майні, яку вона успадкувала за заповітом після смерті матері.

Щодо застосування позовної давності

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Частиною 1 статті 261 ЦК України передбачено, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Насамперед, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є об'єктивні обставини - сам факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб'єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення.

Верховний Суд визнає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що перебіг позовної давності у справі, яка переглядається, розпочався з моменту смерті колишньої дружини позивача, оскільки сам факт смерті одного із співвласників спільного майна не порушує прав та інтересів іншого із співвласників, натомість видача спадкоємцю свідоцтва про право власності в порядку спадкування на весь будинок, а не на належну спадкодавцю частку у ньому, свідчить про порушення прав та інтересів другого співвласника, саме тому перебіг позовної давності необхідно пов'язувати із фактом видачі свідоцтва про право на спадщину на весь будинок, а не належну спадкодавцю частку у ньому.

Побідні висновки щодо початку перебігу позовної давності викладено у постановах Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц (провадження № 61-35779св18), від 27 січня 2021 року у справі № 332/4629/15 (провадження № 61-15451св18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оцінюючи зазначені доводи касаційної скарги та заперечення, Верховний Суд дійшов висновку про наявність достатніх правових підстав для часткового задоволення касаційної скарги.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом та визначення частки позивача у спірному майні з підстав, викладених у цій постанові.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частинами 1 , 2 та 3 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами "б ", "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення позову ОСОБА_1, то судові витати, понесені у зв'язку із розглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають відшкодуванню ОСОБА_2 на користь позивача.

Вирішення питання про поновлення дії оскаржуваних судових рішень

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2019 року зупинено дію рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 29 листопада 2018 року до закінчення касаційного провадження.

Відповідно до частини 2 статті 419 ЦПК України з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Зробивши висновок про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, постановлених у справі, ухвалення нового про часткове задоволення позову, Верховний Суд, керуючись частиною 2 статті 419, частиною 3 статті 436 ЦПК України, рішення судів першої та апеляційної інстанцій втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 29 листопада 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 травня 2019 року скасувати, ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визначити розмір належної ОСОБА_1 частки у праві спільної власності на будинок АДРЕСА_1, який становить 1/2.

Визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/2 частку у праві власності на будинок АДРЕСА_1, яке видано 28 вересня 2016 року державним нотаріусом Першої дніпродзержинської державної нотаріальної контори Трощій Н. Г.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені ним у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у розмірі 640,00 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені ним у зв'язку з переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, у розмірі 2 240,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко