Історія справи

Постанова

Іменем України

29 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 640/7147/17

провадження № 61-15708св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова, у складі судді Нев`ядомського Д. В., від 11 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Харківської області, у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Бурлаки І. В., Карімової Л. В., від 07 лютого 2018 року.

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору недійсним.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що вона разом із сім`єю зареєстрована та мешкає у будинку АДРЕСА_1 . 05 травня 2008 року ОСОБА_3 передав зазначений будинок в іпотеку ОСОБА_2 , про що був укладений договір про задоволення вимог іпотекодержателя. Будинок літ. С-2 по АДРЕСА_1 станом на час укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя був зареєстрований на ім`я ОСОБА_3 на підставі рішення Київського районного суду м. Харкова від 08 квітня 2008 року у справі № 2-1904/08/15. ОСОБА_3 зруйнував будинок, який належав йому на підставі права власності за договором купівлі-продажу від 04 серпня 2007 року, та на тій самій земельній ділянці самовільно збудував новий будинок літ. С-2, площею 180,4 кв. м. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 05 вересня 2016 року було скасоване рішення Київського районного суду м. Харкова від 08 квітня 2008 року та ухвалене нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання права власності на житловий будинок відмовлено. Таким чином, на думку позивача, у ОСОБА_3 було відсутнє право передавати в іпотеку житловий будинок літ. С-2 ОСОБА_2 відповідно до вимог

статті 5 Закону України «Про іпотеку», оскільки предмет іпотеки ніколи не належав іпотекодавцю на праві власності. Також зазначала, що рішенням Київського районного суду м. Харкова від 09 грудня 2015 року у справі

№ 640/4025/15-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 про виселення із житлового будинку у задоволенні позову було відмовлено у повному обсязі. На думку позивача, цим рішенням було підтверджено її право та право родини мешкати у будинку АДРЕСА_1 та користуватися цим будинком.

Посилаючись на вищевказані обставини, позивач просила позов задовольнити, визнати недійсним договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 05 травня 2008 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 11 грудня 2017 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що рішенням Київського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2016 року у справі № 640/8988/14-ц договори купівлі-продажу спірного будинку від 28 грудня 2012 року,

01 червня 2013 року, 22 серпня 2013 року були визнані недійсними та було звернуто стягнення на предмет іпотеки - будинок по АДРЕСА_1 , чим фактично було підтверджено дійсність оспорюваного у цій справі договору, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В. А. 05 травня 2008 року за реєстровим номером 1566.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Харківської області від 07 лютого 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 11 грудня 2017 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що при вирішенні спору районним судом правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку зібраним у справі доказам, зроблено обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції зазначив, що рішенням у справі № 640/8988/14-ц, що набрало законної сили 22 серпня 2016 року, встановлено правомірність та дійсність оспорюваного у цій справі договору іпотеки від 05 травня 2008 року, відповідно до якого було звернуто стягнення на спірне іпотечне майно.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення Київського районного суду м. Харкова від 11 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 07 лютого 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення про повне задоволення позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що при вирішенні спору суди залишили поза увагою, що рішенням Апеляційного суду Харківської області від 05 вересня 2016 року було скасовано рішення Київського районного суду м. Харкова від 08 квітня 2008 року та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання права власності на житловий будинок відмовлено. Таким чином у ОСОБА_3 було відсутнє право передавати в іпотеку житловий будинок ОСОБА_2 за спірним договором. Заявниця вважає, що судовими рішеннями у справі № 640/8988/14-ц дійсність договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 05 травня 2008 року не встановлювалась, а суди не розглянули по суті її позовні вимоги.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

14 квітня 2020 року на підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду справу № 640/7147/17 розподілено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2020 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Відзиви на касаційну скаргу не надходили

Фактичні обставини справи, встановлені судами

05 травня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики на суму 57 500 доларів США, який посвідчено нотаріально і зареєстровано в реєстрі за №1564.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики ОСОБА_3 передав ОСОБА_2 в іпотеку належний йому житловий будинок з надвірними будівлями

АДРЕСА_1 , про що між ними було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя і посвідчено його нотаріально та зареєстровано в реєстрі за № 1568.

ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у період з 05 травня 2008 року по 30 жовтня 2009 року було укладено та нотаріально посвідчено чотири додаткові договори до договору позики та договору про задоволення вимог іпотекодержателя: 05 серпня 2008 року додатковий договір № 1 про збільшення суми позики на 60 тис. доларів США; 02 квітня 2009 року додатковий договір № 2 про збільшення суми позики на 26 250 доларів США; 19 травня 2009 року додатковий договір № 3 про збільшення суми позики на 25 750 доларів США; 30 жовтня 2009 року додатковий договір № 4 про збільшення суми позики на 22 500 доларів США.

Рішенням Київського районного суду міста Харкова від 08 квітня 2008 року у справі № 2-1904/08 визнано за ОСОБА_3 право власності на спірний житловий будинок та зобов`язано комунальне підприємство «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» провести відповідну реєстрацію спірного житлового будинка. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 05 вересня 2016 року рішення Київського районного суду міста Харкова від 08 квітня 2008 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову. Постановою Верховного Суду від 19 вересня 2018 року рішення Апеляційного суду Харківської області від 05 вересня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанціії. Ухвалою Харківського апеляційного суду від 23 січня 2019 року заяву ОСОБА_3 задоволено.Прийнято відмову ОСОБА_3

від позову.Рішення Київського районного суду м. Харкова від 08 квітня 2008 року визнано нечинним.Провадження у справі за позовом

ОСОБА_3 до Харківської міської ради про визнання права власності на житловий будинок закрито.

Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 29 липня

2013 року у справі № 640/3913/13-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 03 березня 2014 року, позов ОСОБА_2 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь

ОСОБА_2 суму боргу у розмірі 1 374 706 грн, проценти за користування позикою - 551 959 грн, три проценти річних від простроченої суми боргу у розмірі 125 313,60 грн, неустойку - 1 109 000 грн, а всього 3 161 068 грн.

Також судами встановлено, що 16 грудня 2007 року ОСОБА_3 передав спірний житловий будинок у власність ОСОБА_4 на підставі усного договору купівлі-продажу.

28 грудня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений договір купівлі-продажу спірного житлового будинку.

01 червня 2013 року між ОСОБА_5 , від імені якої на підставі довіреності діяв ОСОБА_7 , та ОСОБА_6 був укладений договір купівлі-продажу спірного житлового будинку.

22 серпня 2013 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу спірного житлового будинку.

Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 17 лютого 2012 року у справі № 2018/2-4751 була визнана дійсною угода, укладена

16 грудня 2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Визнано за ОСОБА_4 право власності на спірний житловий будинок. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 14 серпня 2013 року заочне рішення скасовано, у позові відмовлено.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2016 року у справі № 640/8988/14-ц були визнані недійсними угоди купівлі-продажу спірного будинку, укладені між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , між ОСОБА_5 , від імені якої на підставі довіреності діяв ОСОБА_7 , та ОСОБА_6 , між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , а також звернуто стягнення на предмет іпотеки та передано для реалізації ОСОБА_2 спірний житловий будинок. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області

від 22 серпня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 квітня 2017 року рішення Київського районного суду м. Харкова та ухвалу Апеляційного суду Харківської області

від 04 квітня 2016 року залишено без змін.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частинами першою та другою статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (тут і надалі у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Для захисту права суду необхідно встановити факт його порушення. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша

статті 215 ЦК України).

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

Згідно зі статтею 60 ЦПК України, 2004 року (у редакції чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції), кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

За змістом частини третьої статті 61 ЦПК України, 2004 року, обставини, встановлені судовим рішення у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Подібні положення містять статті 81, 82 чинної редакції ЦПК України.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов загалом обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорюваним договором про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеним 05 травня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , були порушені її права та інтереси. Позивач набула право власності на спірний житловий будинок на підставі договору купівлі-продажу від 22 серпня 2013 року, який рішенням Київського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2016 року у справі № 640/8988/14-ц визнано недійсним. Вказаним судовим рішенням звернуто стягнення на предмет іпотеки за спірним договором. Крім того, рішенням Київського районного суду м. Харкова від 09 грудня 2015 року у справі № 640/4025/15-ц ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні позову про виселення ОСОБА_1 зі спірного будинку у зв`язку з тим, що остання не має іншого постійного житла. Отже, позивач має право проживати у спірному будинку та користуватись ним.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлені з порушенням норм матеріального і процесуального права. Підстави для скасування оскаржених судових рішень відсутні.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 11 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 07 лютого 2018 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников Судді О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович