Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.04.2019 року у справі №296/324/18

Постанова

Іменем України

09 грудня 2020 року

місто Київ

справа № 296/324/18

провадження № 61-6526св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Державний архів Житомирської області,

третя особа - Первинна профспілкова організація Державного архіву Житомирської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Житомирського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Миніч Т. І., Павицької Т. М., Трояновської Г. С.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, просила визнати незаконним та скасувати наказ Державного архіву Житомирської області (далі - Архів) від 15 листопада 2017 року № 91-к, поновити її на роботі, стягнути з відповідача втрачений заробіток за час вимушеного прогулу з 16 листопада 2017 року та відшкодувати моральну шкоду у сумі 50 000,00 грн.

Позивач обґрунтовувала позов тим, що її звільнено з посади провідного археографа відділу використання інформації документів Національного архівного фонду та довідкового апарату Архіву, на яку її було поновлено наказом відповідача від 19 жовтня 2017 року № 80-к. Так, наказ від 15 листопада 2017 року № 91-к їй вручено після того як 02 січня 2018 року під час виходу на роботу після хвороби і перебування у відпустці по тимчасовій непрацездатності у зв'язку із перебуванням на амбулаторному і стаціонарному лікуванні з 16 листопада 2017 року до 29 грудня 2017 року її не було допущено на робоче місце для виконання своїх посадових обов'язків та роз'яснено, що цей наказ видано саме на підставі рішення Апеляційного суду Житомирської області від 15 листопада 2017 року у цивільній справі № 296/3039/17. При цьому вважала, що наказ Архіву від 15 листопада 2017 року № 91-к є незаконним, оскільки 16 листопада 2017 року вона письмово повідомила адміністрацію про те, що захворіла і не з'явиться на роботу за станом здоров'я.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач позов не визнав, просив відмовити у його задоволенні.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 04 жовтня 2018 року позов задоволено. Визнано незаконним і скасовано наказ Архіву від 15 листопада 2017 року № 91-к щодо звільнення з посади провідного археографа відділу використання інформації документів Національного архівного фонду та довідкового апарату Державного архіву Житомирської області ОСОБА_1. Поновлено ОСОБА_1 на роботі, на посаді провідного археографа відділу використання інформації документів Національного архівного фонду та довідкового апарату Державного архіву Житомирської області з 16 листопада 2017 року, стягнуто середній заробіток за час прогулу за період з 16 листопада 2017 року до 04 жовтня 2018 року. Стягнуто з Архіву заподіяну їй порушенням її трудових прав моральну шкоду в сумі 5 000,00 грн.

Суд першої інстанції керувався тим, що припинення трудового договору на підставі пункту 1 частини 1 статті 36 КЗпП слід здійснювати саме на підставі угоди, а не шляхом подання заяви працівника. Крім того, у журналі реєстрації приходу на роботу і виходу з роботи працівників архіву за період з 16 листопада 2017 року до 30 листопада 2017 року навпроти прізвища позивача містяться записи про перебування її на лікарняному, що унеможливлювало її звільнення.

Додатковим рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 14 листопада 2018 року допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 16 листопада 2017 року до 04 жовтня 2018 року, але не більше ніж за один місяць.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року скасовано рішення суду першої інстанції, ухвалено нове рішення про відмову у позові.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, керувався тим, що у цьому випадку спір щодо поновлення на роботі позивача вирішений постановленням рішення апеляційним судом від 15 листопада 2017 року у справі № 296/3039/17. За умови чинності зазначеного судового рішення суд першої інстанції неправомірно входив в обговорення підстав звільнення, які вже були предметом судового розгляду. Разом з тим якщо рішення суду про поновлення працівника на роботі було скасовано в апеляційному порядку і при новому розгляді справи в позові відмовлено, не виключається можливість скасування й наказу, виданого на виконання скасованого рішення, з визначенням фактичної дати звільнення з урахуванням відпрацьованого працівником часу після поновлення на роботі. У справі, що переглядається, оспорюваний наказ був виданий саме за таких обставин.

Тому подальше перебування позивача на лікарняному правового значення не має та не може бути підставою для продовження трудових відносин між сторонами.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв'язку у березні 2019 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права. Так, апеляційний суд не врахував, що позивач до моменту звільнення подала відповідачу заяву, якою відкликала свою заяву про звільнення за угодою сторін, з огляду на що відповідач звільнив ОСОБА_1 незаконно. Крім того, суд не врахував, що позивач з 16 листопада 2017 року перебувала на лікарняному, що зумовлювало неможливість її звільнення. Також суд не взяв до уваги, що позивач фактично працювала до 15 листопада 2017 року, а тому визначення фактичної дати звільнення з 19 липня 2017 року є безпідставним.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У наданому відзиві позивач просив відмовити у задоволенні касаційної скарги з підстав її необґрунтованості.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 01 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина 3 статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law34~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law35~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law36~.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law37~.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 працювала в Архіві на посаді провідного археографа відділу використання інформації документів Національного архівного фонду та довідкового апарату Державного архіву Житомирської області.

19 липня 2017 року позивача звільнено з роботи.

Рішенням Корольовського райсуду м. Житомира від 08 вересня 2017 року у справі № 296/3039/17 позивача поновлено на роботі та рішення у цій частині допущено до негайного виконання.

На виконання зазначеного судового рішення наказом від 19 жовтня 2017 року № 80к позивача поновлено на роботі.

Проте, рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 15 листопада 2017 року рішення Корольовського райсуду м. Житомира від 08 вересня 2017 року у частині вимог про поновлення на роботі скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.

У зв'язку з цим наказом від 15 листопада 2017 року № 91-к скасовано пункт 2 наказу Архіву від 19 жовтня 2017 року № 80к "Про поновлення на роботі ОСОБА_1" у частині поновлення на роботі ОСОБА_1 та ухвалено вважати фактичною датою звільнення останньої з роботи 19 липня 2017 року. За фактично відпрацьований час до 15 листопада 2017 року проведено остаточний розрахунок.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін.

У разі коли працівник вимагає достроково розірвати укладений з ним трудовий договір, а роботодавець не заперечує щодо припинення з цим працівником трудових відносин, такий договір може бути припинено за угодою сторін згідно з пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України. Необхідно зазначити, що законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв'язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку.

Припинення трудового договору за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.

Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України можуть бути викладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 частини 1 статті 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення.

Таким чином, передбачена пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України угода сторін є самостійною підставою припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу тим, що в цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав.

Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України

(за угодою сторін), суди повинні з'ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.

Якщо роботодавець і працівник домовилися про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Так, приписами КЗпП України для власника або уповноваженого ним органу не передбачено обов'язок прийняття відкликання працівником своєї заяви про звільнення у випадку досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін.

Згідно з усталеною судовою практикою при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника (пункт 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів").

Про необхідність наявності взаємної згоди власника або уповноваженого ним органу та працівника щодо анулювання домовленості про припинення трудового договору за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України також зазначено у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1269цс16.

Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 759/11508/16-ц (провадження № 61-14807св18), у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 404/6236/19 (провадження № 61-21869св19). Підстав відступити від цих висновків судом не встановлено.

Верховним Судом враховано, що спір щодо звільнення позивача за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України вирішений ухваленням рішення Апеляційним судом Житомирської області від 15 листопада 2017 року у справі № 296/3039/17, яким рішення Корольовського райсуду м. Житомира від 08 вересня 2017 року у частині вимог про поновлення на роботі скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові. За умови чинності зазначеного судового рішення суд першої інстанції неправомірно входив в обговорення підстав звільнення, які вже були предметом судового розгляду в межах іншої цивільної справи.

При цьому предметом розгляду у справі, що переглядається, є наказ Архіву від 15 листопада 2017 року № 91-к, який видано відповідачем за наслідками ухвалення рішення Апеляційним судом Житомирської області від 15 листопада 2017 року у справі № 296/3039/17, а тому покладення в основу його скасування доводів про порушення відповідачем законодавства під час прийняття іншого наказу від 19 липня 2017 року № 48 є помилковим та безпідставним.

З урахуванням викладеного та виходячи зі встановлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи, Верховний Суд дійшов висновку про обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції у наведеній частині.

В оцінці доводів касаційної скарги про те, що визначення фактичної дати звільнення 19 липня 2017 року є безпідставним Верховний Суд врахував таке.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, наказ Архіву від 15 листопада 2017 року № 91-к видано відповідачем за наслідками ухвалення рішення Апеляційним судом Житомирської області від 15 листопада 2017 року у справі № 296/3039/17, яким скасовано рішення суду першої інстанції та відмовлено у задоволенні позову про поновлення на роботі.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 16 вересня 2020 року у справі № 804/4920/16 (провадження № К/9901/23980/18), якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. Відтак якщо рішення суду про поновлення працівника на роботі було скасовано в апеляційному чи касаційному порядку і при новому розгляді справи в позові відмовлено, не виключається можливість скасування й наказу, виданого на виконання скасованого рішення, з визначенням фактичної дати звільнення з урахуванням відпрацьованого працівником часу після поновлення на роботі.

Водночас, враховуючи, що судами встановлено і відповідач не заперечував, що позивач після її поновлення на роботі фактично працювала до 15 листопада 2017 року, визначення фактичної дати звільнення необхідно було проводити з урахуванням відпрацьованого працівником часу після поновлення на роботі.

Верховним Судом враховано, що датою фактичного припинення трудових відносин є день постановлення апеляційним судом рішення про відмову у позові про поновлення, оскільки до цього виконувалося рішення суду першої інстанції про поновлення. Наказ про звільнення не може мати ретроспективний характер, а лише проспективний, тобто діяти на час його видання та на майбутній період.

Необхідно виходити з того, що рішення суду першої інстанції про поновлення на роботі, допущене до негайного виконання, є достатньою підставою для допуску працівника до виконання трудових відносин в організації роботодавця, допоки протилежний висновок не зробить суд апеляційної інстанції про відмову у позові про поновлення.

Зазначене порушення прав позивача, які виникли після видання оскаржуваного ним наказу про звільнення, може бути усунуто судом шляхом зміни дати фактичного звільнення на 15 листопада 2017 року. Саме так зобов'язаний був вчинити роботодавець, змінивши відповідну фактичну дату звільнення з урахуванням відпрацьованого працівником часу після поновлення на роботі.

Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність виправлення допущеного відповідачем порушення вимог законодавства та скасування рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вимог про визнання незаконним оскаржуваного наказу щодо визначення роботодавцем фактичного дня звільнення з ухваленням у справі в цій частині вимог нового рішення про часткове задоволення позову.

Доводи касаційної скарги про те, що з 16 листопада 2017 позивач перебувала на лікарняному, а тому її не можна було звільняти, Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки рішення Апеляційного суду Житомирської області від 15 листопада 2017 року набрало законної сили відповідно до ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року) у момент його проголошення. Отже, наявні підстави вважати, що саме з 15 листопада 2017 року відпали підстави поновлення позивача на роботі, а тому перебування позивача з 16 листопада 2017 року на лікарняному не мають правового значення для вирішення цього питання.

Верховний Суд визнає ефективним та правомірним визнати незаконним і скасувати наказ Архіву від 15 листопада 2017 року № 91-к у частині визначення фактичної дати звільнення, змінивши дату звільнення ОСОБА_1 з 19 липня 2017 року на 15 листопада 2017 року.

Аналогічного за своїм змістом правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 486/1533/17-ц (провадження № 61-38105св18), підстав відступити від нього не встановлено.

Відповідно до положень частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України.

Згідно із частиною 6 статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З огляду на наведене Верховний Суд визнає доводи касаційної скарги ОСОБА_1 частково обґрунтованими.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню у частині вимог про визнання незаконним оскаржуваного наказу щодо визначення роботодавцем дня звільнення з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

За приписами пункту 3 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом частин 1 -3 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Частиною 5 статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Наведені заявником аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у розумінні приписів частини 5 статті 403 ЦПК України не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему та мають значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а тому у задоволенні клопотання заявника про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду слід відмовити.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 04 жовтня 2018 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року в частині вирішення вимог про визнання незаконним і скасування наказу Державного архіву Житомирської області від 15 листопада 2017 року № 91-к у частині визначення фактичної дати звільнення скасувати, ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати незаконним наказ Державного архіву Житомирської області від 15 листопада 2017 року № 91-к у частині визначення фактичної дати звільнення.

Змінити фактичну дату звільнення ОСОБА_1 з19 липня 2017 року на 15 листопада 2017 року.

В іншій частині вимог постанову Житомирського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко