Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 13.05.2021 року у справі №539/1509/20

Постанова

Іменем України

17 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 539/1509/20

провадження № 61-6771св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Головуючої - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),

Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 23 березня 2021 року у складі колегії суддів: Кузнєцової О. Ю.,

Гальонкіна С. А., Хіль Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2, ОСОБА_3 про розірвання договору дарування

від 06 листопада 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Лубенського районного нотаріального округу Полтавської області Афанасієвською І. В., зареєстрованого у реєстрі за № 2232, укладеного між нею та ОСОБА_2 щодо відчуження нею 1/2 частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, та про визнання недійсним (фіктивним) договору дарування від 13 січня

2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Лубенського районного нотаріального округу Афанасієвським Д. В., зареєстрованого у реєстрі за № 55, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо відчуження дарувальником належної йому 1/2 частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що на підставі договору дарування від 06 листопада 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Лубенського районного нотаріального округу Полтавської області Афанасієвською І. В., зареєстрованого у реєстрі за № 2332, вона подарувала своєму сину

ОСОБА_2 1/2 частку житлового будинку за адресою:

АДРЕСА_1.

З часом її стосунки з сином погіршилися, що виражалося у формі сварок та образ, за що ОСОБА_2 неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності. 18 червня 2016 року у ході чергової сварки ОСОБА_2 заподіяв їй тілесні ушкодження: закрита черепно-мозкова травма (далі - ЗЧМТ), струс головного мозку, які за ступенем тяжкості відносяться до легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.

За фактом заподіяння їй тілесних ушкоджень, 18 серпня 2016 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) внесено відомості № 12016170240001474 про кримінальне провадження правопорушення, передбачене частиною 2 статті 125 Кримінального кодексу України (далі - КК України). 17 жовтня 2019 року ОСОБА_2 оголошено про підозру у його вчиненні

13 листопада 2019 року обвинувальний акт за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні відносно неї кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 125 КК України, надійшов на розгляд до Лубенського міськрайонного суду Полтавської області. Вироком Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 26 лютого 2020 року ОСОБА_2 визнаний винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 125 КК України (умисне легке тілесне ушкодження) та призначено покарання у виді 240 годин громадських робіт.

Після надходження обвинувального акта до суду, ОСОБА_2, усвідомлюючи, що у випадку його засудження, вона (дарувальник) на підставі частини 1 статі 727 ЦК України матиме законні підстави вимагати розірвання договору дарування частини житлового будинку на підставі частини 1 статті 727 ЦК України, 13 січня 2020 року уклав договір дарування 1/2 частки житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 зі своєю дружиною - ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Лубенського районного нотаріального округу Полтавської області Афанасієвським Д.

В., зареєстрований у реєстрі за № 55.

Вважає, що відповідачі уклали договір дарування від 13 січня 2020 року без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим правочином. Про фіктивний характер зазначеного договору свідчить також і той факт, що ОСОБА_3 не вступила у володіння та користування дарунком, та з моменту набуття у власність частини житлового будинку жодного разу не цікавилася ним. До того ж, ОСОБА_3 з 04 травня 2001 року належить на праві приватної власності інше майно - житловий будинок

АДРЕСА_2, у якому вона проживала спочатку сама, а потім разом з ОСОБА_2, тоді як ОСОБА_2 іншого житла, крім подарованого нею (позивачем), не має.

Посилаючись на наведене, позивач просила:

- розірвати договір дарування від 06 листопада 2009 року, посвідчений приватним нотаріусом Лубенського районного нотаріального округу Полтавської області Афанасієвською І. В., зареєстрований у реєстрі за № 2232, укладений між нею та ОСОБА_2 щодо відчуження 1/2 частки житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, а передане за цим договором повернути їй у власність;

- визнати недійсним (фіктивним) договір дарування від 13 січня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Лубенського районного нотаріального округу Полтавської області Афанасієвським Д. В., зареєстрований у реєстрі за № 55, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо відчуження дарувальником належної йому 1/2 частки житлового будинку за адресою:

АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області

від 12 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним (фіктивним) договір дарування від 13 січня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Лубенського районного нотаріального округу Полтавської області Афанасієвським Д. В., зареєстрований у реєстрі за № 55, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, щодо відчуження 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 у складі шестикімнатного житлового будинку "А-2" загальною площею 133 кв. м, житловою площею 79,4 кв. м, господарських будівель і споруд: погріб під "Г ", літня кухня "Б ", гараж "В ", сарай "Г ", убиральня "Д ", гараж "Е", огорожа № 1, огорожа № 2.

Розірвано договір дарування від 06 листопада 2009 року (серії ВМО № 855213/855214, посвідчений приватним нотаріусом Лубенського районного нотаріального округу Полтавської області Афанасієвською І. В.,зареєстрований у реєстрі за № 2232, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, щодо відчуження 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 у складі шестикімнатного житлового будинку "А-2" загальною площею 133 кв. м, житловою площею 79,4 кв. м, господарських будівель і споруд: погріб під "Г ", літня кухня "Б ", гараж "В ", сарай "Г ", убиральня "Д", гараж "Е", огорожа № 1, огорожа № 2, припинено право власності ОСОБА_2 на зазначене майно. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи вимогу ОСОБА_1 про розірвання договору дарування 1/2 частки житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, укладеного між нею та

ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з доведеності факту вчинення обдаровуваним ОСОБА_2 злочину проти життя і здоров'я дарувальника ОСОБА_1, та вважав встановленими обставини того, що відповідачі укладаючи оспорюваний позивачем договір дарування передбачали реальне настання негативних наслідків для ОСОБА_2 у вигляді розірвання договору дарування у випадку визнання його винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 125 КК України, що підтверджується протоколами допитів ОСОБА_2 як свідка, а згодом підозрюваного, та ОСОБА_3 як свідка у рамках досудового розслідування кримінального провадження, а тому укладений між ними договір дарування частини будинку від 13 січня 2020 року був спрямований виключно на приховування майна від можливо його повернення позивачці, а не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування. Наведене, як зазначив суд, підтверджується і тим, що ОСОБА_3, яка з 13 січня 2020 року є власником 1/2 частки житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, не користується майном, земельну ділянку біля будинку не обробляє, жодних витрат по утриманню нерухомого майна як власник не несе.

Суд вказав, унаслідок визнання недійсним договору дарування від 13 січня

2020 року, як вчиненого без наміру створення правових наслідків (фіктивний правочин), дотриманими є вимоги щодо збереженості дарунку (частина 4 статті 727 ЦК України), як умови застосування статті 727 ЦК України, оскільки недійсний правочин не створює правових наслідків для сторін, крім тих, що пов'язані з його недійсністю та зауважив, що позивачка не пропустила строк звернення до суду за захистом порушеного права.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Полтавського апеляційного суду від 23 березня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 задоволено, рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 12 листопада

2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин положення частини 4 статті 727 ЦК України. Зазначив, що дарувальник може вимагати розірвання договору дарування лише в тому випадку, коли дарунок на момент пред'явлення вимоги є збереженим, тобто знаходиться у власності обдаровуваного і його стан відповідає його призначенню. Наявність у обдаровуваного права власності на предмет дарунку є невід'ємною складовою збереженості дарунка.

Відсутність дарунка у власності обдаровуваного не відповідає критерію збереженості дарунка. Таким чином, якщо обдаровуваному не належить дарунок на праві власності на момент розірвання договору дарування, то за відсутністю речі (збереженості майна) правові наслідки для повернення дарунку в натурі на підставі частини 1 статті 727 ЦК України не виникають. Аналогічний правовий висновок Верховний Суд зробив у постанові від 26 вересня 2019 року у справі № 464/1509/17. Установивши, що спірне нерухоме майно, яке було предметом договору дарування від 06 листопада

2009 року, не належить обдаровуваному на час пред'явлення позивачем позову про розірвання договору дарування, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність визначених статтею 727 ЦК України підстав для його розірвання.

Відмовляючи у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору дарування від 13 січня 2020 року з підстав фіктивності, апеляційний суд виходив з того, що для задоволення такої вимоги суд має встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Усупереч вказаним вимогам, ОСОБА_1 не надала доказів на підтвердження того, що обидва відповідачі, укладаючи договір дарування від 13 січня 2020 року, діяли умисно без мети створення реальних правових наслідків правочину. Натомість відповідачі у судовому засідання підтвердили реальність своїх намірів під час укладення договору дарування. Зокрема, обдаровувана ОСОБА_3 пояснила, що бажає реалізовувати своє право власності на отриману у дар частину житлового будинку, однак не має на це можливості через конфлікт з ОСОБА_1, доказів на спростування таких доводів ОСОБА_1 не надала. Більше того, підтвердила наявність конфлікту з родиною її сина та свою категоричну незгоду з вселенням у будинок ОСОБА_3.

Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи

У квітні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ОСОБА_1, у якій вона просила постанову Полтавського апеляційного суду від 23 березня 2021 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилалася на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом України у постановах

від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 09 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц,

від 23 серпня 2017 року у справі № 6-2697цс16, Верховним Судом у постанові

від 27 лютого 2018 року у справі № 910/4088/17 та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України), а також на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини 3 статті 411 ЦПК України).

Іншою підставою касаційного оскарження судового рішення, заявник зазначила пункт 3 частини 2 статті 389 ЦПК України, а саме - відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми частини 4 статті 727 ЦК України при одночасному заявленні вимог про розірвання договору дарування та оспорювання правочину з новим власником.

Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України, та витребувано матеріали справи.

Касаційна скарга ОСОБА_1 у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, мотивована посиланням на те, що апеляційний суд, застосувавши при вирішенні справи висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 26 вересня 2019 року у справі № 464/1509/17, не звернув увагу на те, що правовідносини у ній не є подібними до тих, що у справі, яка переглядається, оскільки у справі № 464/1509/17 вирішувалося питання про розірвання лише договору дарування між позивачкою та відповідачем, і не оспорювалася правомірність укладеного між відповідачем та іншою особою договору купівлі-продажу. У справі № 464/1509/17 новий власник спірного майна був його добросовісним набувачем, він не знав і не міг знати, що відповідач може бути згодом позбавлений права власності на квартиру. Натомість, у даній справі одночасно заявлено вимоги про визнання недійсним договору дарування від 13 січня 2020 року та розірвання договору дарування від 06 листопада 2009 року, а тому у випадку визнання судом недійсним (фіктивним) договору дарування від 13 січня 2020 року, право власності на спірне домоволодіння автоматично повертається його попередньому власнику - ОСОБА_2. За наведених обставин, у розумінні положень частини 4 статті 727 ЦК України, дарунок вважатиметься збереженим. До того ж, ОСОБА_3 не може вважатися добросовісним набувачем спірного майна, оскільки була активною учасницею та свідком обставин, які передували вчиненню злочину ОСОБА_2, учасницею досудового розслідування вказаного злочину, учасницею судового розгляду кримінального провадження, а тому їй було достовірно відомо про те, що її чоловік ОСОБА_2 усвідомлюючи небезпеку втрати ним дарунку та бажаючи уникнення таких негативних наслідків уклав з нею оспорюваний правочин.

Вказувала на відсутність у судовій практиці висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми частини 4 статті 727 ЦК України при одночасному поєднання вимог про розірвання договору дарування та оспорювання правочину з новим власником.

Відмовляючи у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору дарування від 13 січня 2020 року як такого, що вчинений без наміру створення правових наслідків (фіктивний правочин), апеляційний суд не урахував висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16 про те, що при розгляді таких справ суди повинні брати до уваги те, що спірні договори дарування нерухомого майна укладено між близькими родичами, та перевіряти:

- чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами;

- чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення;

- чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Аналогічні правові висновки у подібних правовідносинах, також викладені Верховним Судом України у постановах від 09 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц,

від 23 серпня 2017 року у справі № 6-2697цс16, Верховним Судом у постанові

від 27 лютого 2018 року у справі № 910/4088/17 та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Апеляційний суд при вирішенні справи наведені обставини не врахував та не надав належної оцінки тій обставині, що ОСОБА_2 відчужив належне йому на праві власності нерухоме майно після надходження до суду обвинувального акта у кримінальному провадженні щодо вчинення ним злочину проти життя та здоров'я дарувальника, що неодмінно потягло б пред'явлення дарувальником вимоги про розірвання договору дарування на підставі статті 727 ЦК України. Наведене, на думку заявника, у сукупності переконливо свідчить про те, що відповідачі як подружжя могли передбачити і передбачали майбутні негативні наслідки для ОСОБА_2 у випадку його засудження у вигляді вимоги про розірвання договору дарування від 06 листопада 2009 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, а тому дії обох відповідачів при укладенні ними договору дарування від 13 січня 2020 року були спрямовані на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до обдаровуваної ОСОБА_3 (дружини ОСОБА_2), з метою приховати це майно від виконання у майбутньому обов'язку повернення ОСОБА_2 дарунку ОСОБА_1.

Зауважила, що апеляційний суд допустив також грубі порушення норм процесуального права, які безумовно унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки фактично ухвалив судове рішення за день до дати судового засідання у справі, про що свідчить дата внесення працівниками апеляційного суду повного тексту рішення у систему "Електронний суд" - 22 березня 2021 року. Відомості, що відображаються у системі "Електронний суд" генеруються автоматично, а тому зазначене виключає допущення помилки працівниками суду. Крім того, на сайті Єдиного державного реєстру судових рішень та у системі "Електронний суд" відсутній скорочений текст постанови апеляційного суду, хоча паперовий варіант такого міститься у матеріалах справи.

У червні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу

від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4, у якому він просив залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, посилаючись на те, що апеляційний суд повно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права з урахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що розірвати договір дарування, дарувальник вправі лише за умови наявності дарунка в натурі, тобто коли дарунок на момент пред'явлення такої вимоги є збереженим. Установивши, що спірне нерухоме майно, що було предметом договору дарування від 06 листопада 2009 року, не належить обдаровуваному на час звернення позивачки з позовом до суду про розірвання договору дарування, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність визначених законом підстав для його розірвання. Вважав необхідним зауважити, що на момент пред'явлення позову (25 травня 2020 року) сплила позовна давність щодо пред'явлення позивачем вимоги про розірвання договору дарування, укладеного 06 листопада 2009 року, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що згідно зі свідоцтвом про право власності від 15 вересня 2009 року, виданим виконавчим комітетом Засульської сільської ради Лубенського району Полтавської області, ОСОБА_1 на праві особистої приватної власності належав будинок за адресою

АДРЕСА_1.

06 листопада 2009 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровуваний) укладений договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Лубенського районного нотаріального округу Полтавської області Афанасієвською І. В., зареєстрований у реєстрі за № 2232, за умовами якого позивач подарувала своєму сину ОСОБА_2 1/2 частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1.

13 січня 2020 року ОСОБА_2 уклав договір дарування належної йому частки у будинку зі своєю дружиною ОСОБА_3, що підтверджується договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Лубенського районного нотаріального округу Полтавської області Афанасієвським Д. В., зареєстрованим у реєстрі за № 55.

Вироком Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 26 лютого 2020 року ОСОБА_2 визнаний винним у вчинені злочину, передбаченого частиною 2 статті 125 КК України, та йому призначено покарання у виді 240 годин громадських робіт. Відповідно до частини 5 статті 74, пункту 2 частини 1 статті 49 КК України засудженого ОСОБА_2 звільнено від призначеного покарання у зв'язку із закінченням строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Вироком суду встановлено, що 18 червня 2016 року ОСОБА_2 близько

09.00 год. прибув до домогосподарства за адресою:

АДРЕСА_1, разом зі своєю співмешканкою ОСОБА_3, в якому в цей час перебувала ОСОБА_1, між якими виник конфлікт на ґрунті тривалих неприязних відносин, в ході якого ОСОБА_2 умисно наніс однократне травматичне діяння кулаком у вилично-скроневу ділянку голови зліва, чим заподіяв потерпілій ОСОБА_1 тілесні ушкодження у вигляді ЗЧМТ, струс головного мозку, що за ступенем тяжкості відносяться до легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню з таких підстав.

У частині 1 статті 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до частини 2 статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Згідно з частинами 1 , 4 , 5 статті 727 ЦК України дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна, якщо обдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здоров'я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей.

Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо на момент пред'явлення вимоги дарунок є збереженим. У разі розірвання договору дарування обдаровуваний зобов'язаний повернути дарунок у натурі.

Розірвання договору є правовою підставою припинення права власності на подаровану річ у обдаровуваного. Обдаровуваний зобов'язується повернути річ дарувальнику в натурі з урахуванням можливого нормального зносу на час перебування у обдаровуваного та у тому вигляді, в якому вона існувала на момент розірвання договору.

Право дарувальника на розірвання договору дарування є строковим, адже воно існує доти, поки існує річ, яка є предметом договору.

Аналізуючи зазначену норму можна дійти висновку, що розірвати договір дарування дарувальник має право лише за умови наявності дарунка в натурі, тобто коли дарунок на момент пред'явлення такої вимог є збереженим. Отже, якщо річ була відчужена третій особі, її повернення не є можливим. Дарувальник може вимагати розірвання договору дарування лише у тому разі, коли дарунок на момент пред'явлення вимоги є збереженим, тобто знаходиться у власності обдаровуваного і його стан відповідає його призначенню. Наявність у обдаровуваного права власності на предмет дарунка є невід'ємною складовою збереженості дарунка на момент пред'явлення дарувальником вимоги про розірвання договору.

Збереженість дарунка передбачає знаходження дарунка у власності саме обдаровуваного, а не лише його фізична наявність як речі - предмета матеріального світу. Відсутність дарунка у власності обдаровуваного не відповідатиме критерію збереженості дарунка (частина 4 стаття 727 ЦК України).

Таким чином, якщо обдаровуваному не належить дарунок на праві власності на момент розірвання договору дарування, то за відсутності речі (збереженості майна) правові наслідки для повернення дарунка в натурі на підставі частини 1 статті 727 ЦК України не виникають.

Аналогічна правовий висновок, викладений Верховним Судом у постановах:

від 26 вересня 2019 року у справі № 464/1509/17 (провадження № 61-34669св18) та від 21 жовтня 2020 року у справі № 357/10458/18 (провадження № 61-13626св19)

Задовольняючи вимоги ОСОБА_1 про розірвання договору дарування, вчиненого нею на користь ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що унаслідок вчинення обдаровуваним злочину проти життя і здоров'я дарувальника, остання набула право вимагати розірвання договору дарування нерухомого майна. Щодо наявності такої умови застосування статті 727 ЦК України як збереженість майна за обдаровуваним на дату пред'явлення вимоги про розірвання договору дарування, суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність позивачем того, що договір дарування від 13 січня 2020 року, за умовами якого дарунок було відчужено на користь ОСОБА_3, вчинений без наміру створення правових наслідків, тобто є фіктивним правочином, що був спрямований виключно на унеможливлення повернення майна дарувальнику ОСОБА_1, а тому оскільки недійсний правочин не створює правових наслідків для сторін, крім тих, які пов'язані з його недійсністю, вимоги щодо збереженості дарунка дотримані.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1, апеляційний суд дійшов протилежним висновків: про недоведеність позивачем умислу обох сторін договору дарування від 13 січня 2020 року на вчинення фіктивного правочину, а отже, відсутність такої обов'язкової умови розірвання договору дарування

від 06 листопада 2009 року як збереженість дарунка.

Однак таких висновків апеляційний суд дійшов унаслідок неповного з'ясування фактичних обставин даної справи, та без урахування правових висновків, викладених Верховним Судом України у постановах від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 09 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц,

від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 23 серпня 2017 року у справі № 6-2697цс16, Верховним Судом у постанові від 27 лютого 2018 року у справі № 910/4088/17 та Великою Палатою Верховного Суду у постанові

від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц.

За змістом частини 5 статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином.

Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин 1 та 5 статті 203 ЦК України, що за правилами частин 1 та 5 статті 203 ЦК України є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України

від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, у яких вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Обґрунтовуючи вимоги про визнання недійсним (фіктивним) договору дарування від 13 січня 2020 року, ОСОБА_1 посилалася на те, що такий правочин вчинений між подружжя, на момент його вчинення як ОСОБА_2, так і його дружина ОСОБА_3, були обізнані про розгляд Лубенським міськрайонним судом Полтавської області кримінального провадження № 12016170240001474 за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 125 КК України, а тому усвідомлювали майбутні негативні наслідки у випадку ухвалення судом обвинувального вироку, а саме отримання дарувальником

(ОСОБА_1) права на підставі статті 727 ЦК України вимагати розірвання договору дарування та повернення собі дарунку, що підтверджується змістом протоколів допиту ОСОБА_2 від 15 березня 2018 року та від 17 жовтня 2019 року як свідка та підозрюваного відповідно. Обгрунтованим також є посилання суду на підтвердження того, що дії сторін оспорюваного договору не були направлені на реальне настання правових наслідків на те, що після укладенняоспорюваного договору дарування на користь ОСОБА_3, вона фактично не вступила в управління спірним майном та не несла витрат на його утримання.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами 2 та 3 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України).

Апеляційний суд не урахував конкретних обставини справи, помилково не застосував положення статті 234 ЦК України, та не урахував правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), яка погодилася з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18), про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний; така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 Цивільного кодексу України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК країни.

Подібні висновки викладені також у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі № 910/4088/17.

Натомість, суд першої інстанції правильно урахував конкретні обставини у зазначеній справі та надав відповідну оцінкутій обставині, що на час відчуження 1/2 частки житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, на користь своєї дружини

ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були обізнані про розгляд Лубенським міськрайонним судом Полтавської області кримінального провадження № 12016170240001474 за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 125 КК України, та усвідомлювали майбутні негативні наслідки у випадку ухвалення судом обвинувального вироку щодо ОСОБА_2, та наявності у ОСОБА_1 права вимагати розірвання договору дарування

від 06 листопада 2009 року, що підтверджується змістом протоколів допиту ОСОБА_2 від 15 березня 2018 року та від 17 жовтня 2019 року як свідка та підозрюваного та протоколами допиту як свідка ОСОБА_3, що вказує на те, що оспорюваний правочин не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, та свідчить про умисел обох сторін оспорюваного правочину (і дарувальника - ОСОБА_2, і обдаровуваної - його дружини ОСОБА_3) приховати справжні наміри учасників правочину, а саме вивести спірне нерухоме майно із власності ОСОБА_2 з метою унеможливлення його повернення ОСОБА_1 у разі заявлення вимоги про розірвання укладеного між нею та ОСОБА_2 договору дарування. Суд першої інстанції також обґрунтовано взяв до уваги і ту обставину, що обдаровувана ОСОБА_3 не вступила в управління спірним нерухомим майном, та з часу набуття його у власність не несе витрати на його утримання.

Верховний Суд погоджується з доводами заявника про відсутність у судовій практиці Верховного Суду висновку щодо питання застосування норми частини 4 727 ЦК при одночасному розірванні договору дарування та оспорюванні правочину з новим власником, однак, зважаючи на те, що розділ 2 "Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону" глави 16 "Правочини" розділу ІV "Правочини. Представництво" розміщений у Книзі першій "Загальні положення" ЦК України, колегія суддів не вбачає підстав для визначення специфіки застосування зазначених положень ЦК України до правовідносин щодо розірвання договору дарування на підставі статті 727 ЦК України.

У зазначеному аспекті, суд першої інстанції правильно зазначив, що недійсний правочин не створює правових наслідків для сторін, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а тому унаслідок визнання недійсним договору дарування

від 13 січня 2020 року, як вчиненого без наміру створення правових наслідків (фіктивний правочин), дотриманими є вимоги щодо збереженості дарунка (частина 4 статті 727 ЦК України).

Таким чином, встановивши факт вчинення (підтверджений вироком суду, що набрав законної сили) обдаровуваним ОСОБА_5 злочину проти життя і здоров'я дарувальника ОСОБА_1, суд першої інстанції, з урахуванням висновків суду про доведеність позивачем фіктивності укладеного у подальшому між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору дарування

від 13 січня 2020 року, що свідчить про збереженість дарунка у обдаровуваного, дійшов правильного висновку про наявність передбачених частинами 1 , 4 статті 727 ЦК України підстав для розірвання договору дарування від 06 листопада 2009 року.

Твердження представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 про не урахування судом першої інстанції, що до вимоги ОСОБА_1 про розірвання договору дарування від 06 листопада 2009 року сплив строк звернення до суду за захистом порушеного (аналогічні за змістом положення містив і відзив відповідача на позовну заяву) є безпідставними з огляду на таке.

Згідно з частиною 1 статті 728 ЦК України до вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна давність в один рік.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини 3 та 4 статті 267 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Оскільки обвинувальний вирок суду, яким встановлено факт вчинення обдаровуваним злочину проти життя і здоров'я дарувальника, ухвалений

26 лютого 2020 року, набрав законної сили 30 березня 2020 року, а з позовом до суду ОСОБА_1 звернулася у травні 2020 року, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що позивачка не пропустила строк звернення до суду за захистом порушеного, встановленого частиною 1 статті 728 ЦК України.

Посилання у відзиві на касаційну скаргу на необхідність обрахунку позовної давності з моменту укладення сторонами договору дарування є безпідставним, оскільки відлік позовної давності для звернення до суду з вимогами про розірвання договору дарування на підставі частини 1 статті 727 ЦК України розпочинається з часу виникнення обставин, з якими закон пов'язує право особи ініціювати такий позов, зокрема з часу набрання законної сили вироком суду відносно ОСОБА_6, яким вчинено злочин проти життя і здоров'я дарувальника, оскільки сам по собі факт укладення договору не порушує прав дарувальника, а такі права вважаються порушеними внаслідок умисного вчинення обдаровуваним злочину відносно дарувальника.

Саме такий правовий висновок Верховний Суд зробив у постанові від 20 липня 2021 року у справі № 607/12186/16.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_1 про порушення апеляційним судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи

Електронний суд в Україні (еСуд) - це комп'ютерна програма у складі Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), яка забезпечує обмін процесуальними документами в електронній формі між усіма учасниками судового процесу та покликана допомогти реалізації режиму Paperless (відмови від використання паперових документів) на національному рівні.

Базовим інструментом доступу до послуг електронного судочинства для громадян є сервіс "Електронний суд". За допомогою його кожен учасник судового процесу має технічну можливість взаємодіяти з судом через власний електронний кабінет (еКабінет) (https://id. court. gov. ua).

Послуги електронного судочинства охоплюють сплату судового збору онлайн, отримання інформації щодо стадій розгляду судових справ, отримання інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень, відправку учасникам судового процесу процесуальних документів електронною поштою.

Відповідно до наказу Державної судової адміністрації України від 22 грудня 2018 № 628 "Пропроведення тестуванняпідсистеми "Електроннийсуд" у місцевих таапеляційних судах" з 22 грудня 2018 увсіх місцевих таапеляційних судахрозпочалась експлуатаціяпідсистеми "Електроннийсуд" в тестовому режимі.

Зазначаючи про порушення апеляційним судом норм процесуального права, заявник посилалася на те, що повний текст постанови апеляційного суду, згідно даних, що відображені у її електронному кабінетыпідсистеми "Електронний суд" надійшов "22.03.2021", тоді як саму постанову ухвалено днем пізніше -

23 березня 2021 року. На підтвердження таких доводів ОСОБА_1 долучила до касаційної скарги скріншот сторінки електронного кабінету свого представника - адвоката Шестакова О. В.

Вивчивши зазначений скріншот, та співставивши дати документів у справі № 539/1509/20, що надходили до електронного кабінету представника позивача, з оригіналами судових рішень, що містяться у матеріалах справи, та опубліковані у Єдиному державному реєстрі судових рішень, Верховний Суд встановив, що дата кожного з документів у електронному кабінеті адвоката Шестакова О. В. відображається на день раніше від дійсної дати прийняття такого судового документу, зокрема: "24.02.2021 Ухвала про відкриття апеляційного провадження (колегіально)", тоді як дійсна дата такої ухвали -

25 лютого 2021 року; "11.03.2021 - ухвала про призначення з викликом учасників справи в порядку спрощеного позовного провадження (колегіально)" дійсна дата такої ухвали - 12 березня 2021 року; "18.03.2021 - ухвала для призначення відеоконференції (колегіально)" дійсна дата такої ухвали - 19 березня 2021 року.

Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що оскаржувана нею постанова апеляційного суду була постановлена поза межами судового засідання та раніше дати його проведення.

Посилання ОСОБА_1 на відсутність в електронній формі у Єдиному державному реєстрі судових рішень вступної і резолютивної частини постанови апеляційного суду, проголошеної одразу в судовому засіданні, не можуть слугувати самостійною підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, мотиви якого викладені у повному тексті, надісланого апеляційним судом до Єдиного державного реєстру судових рішень 25 березня 2021 року

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 1 статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково, і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Ураховуючи, що апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає вимогам закону, постанова Полтавського апеляційного суду від 23 березня 2021 року підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 12 листопада 2020 року.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Ураховуючи, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, сплачений заявником за її подання судовий збір у розмірі по 3 363,20 грн підлягає стягненню у рівних частинах з ОСОБА_2 та ОСОБА_3, тобто по 1 681,60 з кожного.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 23 березня 2021 року скасувати, залишити в силі рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області

від 12 листопада 2020 року.

Стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, у рівних частинах, по 1 681,50 грн з кожного.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко