Постанова

Іменем України

28 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 344/7849/15-ц

провадження № 61-16585св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідач - ОСОБА_4 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Василишин Л. В., Горейко М. Д., Бойчука І. В. та касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02 лютого 2018 року в складі судді Пастернак І.А. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Василишин Л. В., Горейко М. Д., Бойчука І. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за користування нежитловим приміщенням.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та

ОСОБА_3 є співвласниками у рівних частках нежитлового приміщення магазину № НОМЕР_1 загальною площею 238 кв. м, що знаходиться

на АДРЕСА_1 .

Із 2003 року зазначене нежитлове приміщення належало сину позивача - ОСОБА_5 , який ІНФОРМАЦІЯ_1 помер. За життя,

01 листопада 2007 року ОСОБА_5 уклав із ОСОБА_4 договір оренди майна - нежитлового приміщення загальною площею 238 кв. м, яке розташоване на першому поверсі житлового будинку на АДРЕСА_1 . Згідно з договором оренди відповідач зобов`язалася своєчасно і в повному обсязі щомісячно, не пізніше 10-го числа поточного місяця сплачувати власнику орендованого майна орендну плату в розмірі 10 доларів США по курсу НБУ на день оплати за кожен кв. м орендованої площі.

Із 24 лютого 2009 року позивач ОСОБА_1 , як спадкоємець після смерті

ІНФОРМАЦІЯ_1 сина ОСОБА_5 , став співвласником 1/3 частки вказаного нежитлового приміщення та до нього, як спадкоємця, також перейшли права та обов`язки наймодавця за договором оренди майна, укладеного 01 листопада 2007 року з ОСОБА_4 .

Починаючи з 08 липня 2008 року ОСОБА_4 умови договору не виконувала, у зв`язку з чим дію договору на новий термін продовжено не було та в судовому порядку було зобов`язано ОСОБА_4 звільнити приміщення магазину та не чинити перешкод в користуванні ним.

У період із 24 лютого 2009 року по 31 березня 2012 року ОСОБА_4 фактично користувалася нежитловим приміщенням магазину АДРЕСА_2 без сплати коштів, у зв`язку з чим, позивач, з урахуванням збільшення позовних вимог, просив стягнути з ОСОБА_4 на його користь 1/3 частину заборгованості за договором оренди за період із 24 лютого 2009 року по 31 березня 2012 року, яка становить 763 829,51 грн.

У вересні 2016 року ОСОБА_2 і ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4 , в якому просили стягнути з останньої 765 571,63 грн кожному заборгованості за договором оренди нежитлового приміщення магазину

АДРЕСА_2 від 01 листопада 2007 року за період із 24 лютого

2009 року по 31 березня 2012 року.

Позов ОСОБА_2 і ОСОБА_3 мотивовано підставами, аналогічними позову ОСОБА_1 .

Ухвалою Івано-Франківського міського судуІвано-Франківської області

від 16 березня 2017 року позовиОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 об`єднано в одне провадження.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02 лютого 2018 року позови ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 задоволено.

Стягнено із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 818 077,30 грн заборгованості за договором оренди від 01 листопада 2007 року за період із 01 березня 2009 року по 31 березня 2012 року.

Стягнено із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3

по 818 077,30 грн заборгованості за договором оренди від 01 листопада

2007 року за період із 01 березня 2009 року по 31 березня 2012 року кожному. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірні відносини між сторонами виникли на підставі договору оренди нежитлового приміщення площею 238 кв. м, укладеного між спадкодавцем позивачів ОСОБА_5 та ОСОБА_4 01 листопада 2007 року. При цьому, суд першої інстанції не вбачав підстав для застосування наслідків спливу позовної давності, зазначивши, що позивачами вживалися заходи щодо захисту своїх порушених прав та інтересів.

Постановою апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 травня

2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 02 лютого 2018 року скасовано, ухвалено нове рішення.

Клопотання про поновлення пропущеної позовної давності задоволено частково.

Позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задоволені частково.

Стягнено із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 14 280,00 доларів США, що еквівалентно 372 422,40 грн заборгованості за договором оренди від 01 листопада 2017 року за період із 09 вересня 2010 року по 01 листопада 2010 року та неустойку за неповернення нежитлового приміщення після припинення цього договору за період з 01 січня 2011 року по 31 березня 2012 року.

Стягнено із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 8 727,00 доларів США, що еквівалентно 227 600,165 грн неустойки за неповернення нежитлового приміщення після припинення договору оренди від 01 листопада 2007 року за період із 28 квітня 2011 року по 31 березня 2012 року.

Стягнено із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 8 727,00 доларів США, що еквівалентно 227 600,165 грн неустойки за неповернення нежитлового приміщення після припинення договору оренди від 01 листопада 2007 року за період із 28 квітня 2011 року по 31 березня 2012 року. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 01 червня 2018 року заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виправлення описок та арифметичних помилок у постанові апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 травня 2018 року залишені без задоволення.

Постановою Верховного Суду від 01 липня 2020 року касаційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено частково. Постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 травня 2018 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 01 червня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що апеляційний суд достеменно не встановив, коли саме позивачі довідалися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, з огляду на те, що встановлення початку перебігу позовної давності має вирішальне значення для правильного вирішення спору. Крім того, апеляційний суд не з`ясував правові підстави користування наймачем майном після закінчення строку дії договору оренди(30 жовтня 2010 року) та момент порушення прав позивачів, не встановив строк прострочення зобов`язання.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 02 лютого 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення.

Позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнено з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 350 948,78 грн неустойки за неповернення нежитлового приміщення на АДРЕСА_1 , за період із 31 жовтня 2010 року по 31 березня 2012 року.

Позов ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволено частково.

Стягнено з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по 351 748,54 грн неустойки кожному за неповернення нежитлового приміщення на АДРЕСА_1 , за період із 31 жовтня 2010 року по 31 березня 2012 року. У решті позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позовні вимоги в частині стягнення заборгованості за орендну плату за період дії договору від 01 листопада 2007 року (у випадку позивачів з 24 лютого 2009 року по 30 жовтня 2010 року) не підлягають до задоволення, у зв`язку із пропуском позовної давності. Що стосується позовних вимог про стягнення неустойки, то апеляційний суд дійшов висновку про їх обґрунтованість, оскільки відповідач безпідставно користувалася спірним приміщенням у позадоговірний період із 31 жовтня 2010 року до 31 березня 2012 року, тобто 17 місяців. Розраховуючи розмір неустойки апеляційний суд виходив із заявлених позивачами вимог, а саме щодо її стягнення в однократному розмірі від розміру орендної плати, тобто 10 доларів США за 1 кв. м.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнення їх доводів

07 листопада 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали до Верховного Суду касаційну скаргуна постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості за користування нежитловим приміщенням за період із 24 лютого 2009 року по 30 жовтня 2010 року та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити вказані позовні вимоги та стягнути з відповідача на їх користь по 413 821,70 грн.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 2 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), зокрема, заявники вказують на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 травня 2020 року в справі № 922/1467/19 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

11 листопада 2020 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02 лютого 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Зокрема, заявник вказує на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року в справі № 6-43цс17 та в постанові Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі № 161/20278/14-ц.

При цьому, заявник посилається на те, що ухвалюючи рішення про стягнення з відповідача неустойки за період із 31 жовтня 2010 року по 31 березня 2012 року відповідно до частини другої статті 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), апеляційний суд вийшов за межі заявлених позовних вимог, оскільки таких вимог позивачем не заявлялося та суд першої інстанції таких вимог не розглядав. Таким чином, судами надано неправильну правову оцінку спірним правовідносинам, застосовано норми чинного законодавства, які регулюють питання неналежного виконання зобов`язання щодо оплати орендних платежів, проте такі не підлягали застосуванню, а суд апеляційної інстанції вийшов за межі заявлених позовних вимог та вирішив питання, які не були спірними.

Також судом першої інстанції безпідставно не застосовано до спірних правовідносин наслідки спливу позовної давності. Зважаючи на те, що предметом вказаного судового спору є стягнення коштів за період із 31 жовтня 2010 року по 31 березня 2012 року, позовна давність за таким грошовим зобов`язанням щодо останнього місяця безпідставного користування приміщенням спливла 30 березня 2015 року. Тому звертаючись до суду з вимогами про стягнення неустойки за безпідставне користування майном позивачі пропустили позовну давність. Із змісту рішення суду апеляційної інстанції не видно, у зв`язку з чим суд вважав, що визнання ОСОБА_4 боргу на суму 41 073,52 грн може свідчити про визнання нею боргу на суму більше одного мільйона гривень, які суд стягнув з неї.

Зважаючи на те, що позов про стягнення з ОСОБА_4 коштів за користування нежитловим приміщенням у період із 31 жовтня 2010 року по 31 березня 2012 року в межах іншого судового провадження не подавався, то позовна давність у встановленому цивільним законодавством порядку не переривалася.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У лютому 2021 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4 , в якому просили залишити її без задоволення, посилаючись на те, що викладені в ній доводи є безпідставними, необґрунтованими та не відповідають дійсним обставинам справи.

У лютому 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4 , в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що вона не містить підстав визначених частиною другою статті 389 та статтею 412 ЦПК України для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 17 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, за касаційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, за касаційною скаргою ОСОБА_4 та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У січні 2021 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 05 березня 2003 року ОСОБА_5 набув у власність приміщення площею 238,06 кв. м у будинку на АДРЕСА_1 .

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 23 лютого 2012 року, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2012 року, встановлено, що

01 грудня 2006 року між приватним підприємцем ОСОБА_5 (далі - ПП ОСОБА_5 ) та приватним підприємцем ОСОБА_4 (далі - ПП ОСОБА_4 ) укладено договір оренди майна (нежитлового приміщення) № 9, згідно з пунктом 1.1 якого орендодавець ОСОБА_5 передає, а орендар ОСОБА_4 приймає у строкове платне користування частину нежитлового приміщення площею 37,43 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 на першому поверсі будинку. Майно передається орендарю для здійснення підприємницької діяльності, а саме, діяльності щодо роздрібної та оптової торгівлі товарами промислової та продуктової групи.

У той же день (01 грудня 2006 року), між цими ж сторонами укладено договір № 10 про надання в оренду ОСОБА_4 у строкове платне користування частини нежитлового приміщення площею 121 кв. м, розміщене за адресою АДРЕСА_1 , на першому поверсі будинку. Згідно з пунктом 10 цього договору, договір діє із 01 грудня 2006 року по 30 жовтня 2007 року. Орендар, у разі належного виконання своїх обов`язків за договором оренди, після спливу строку договору має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди на новий строк.

01 листопада 2007 року між ПП ОСОБА_5 (орендодавець) та ПП ОСОБА_4 (орендар) укладено договір оренди майна (нежитлового приміщення).

Відповідно до пункту 1.1. договору оренди орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування нежитлове приміщення площею 238 кв. м, розміщене за адресою: АДРЕСА_1 , на першому поверсі будинку. Майно передається в оренду з метою здійснення орендарем підприємницької діяльності, а саме діяльності щодо роздрібної та оптової торгівлі товарами промислової та продуктової групи та громадського харчування.

Орендна плата становить 10 доларів США по курсу НБУ за 1 (один) кв. м на день оплати (пункт 3.1 договору).

Строк дії договору: з 01 листопада 2007 року по 30 жовтня 2010 року (пункт 11.1 договору).

Факт передачі та прийняття в оренду вказаного нежитлового приміщення підтверджується актом прийому-передачі в оренду нежитлового приміщення на підставі договору оренди майна від 01 листопада 2007 року, який є додатком до договору оренди від 01 листопада 2007 року.

Таким чином, між сторонами договору виникли орендні відносини на умовах, визначених договором.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер.

Згідно із свідоцтвами про право на спадщину за законом спадкоємцями померлого ОСОБА_5 є його батько - ОСОБА_1 , дочка - ОСОБА_3 та син - ОСОБА_2 в рівних частинах. Кожен зі спадкоємців успадкував по 1/3 частині майна померлого спадкодавця. Вартість спадкового майна, на яке видано свідоцтва про право на спадщину за законом складає 3 657 130,00 грн.

Рішення про реєстрацію права власності за спадкоємцями прийняте 24 лютого 2009 року.

Таким чином, 24 лютого 2009 року позивачі набули право розпорядження успадкованим майном, зокрема і магазином № НОМЕР_1 , що знаходиться на АДРЕСА_1 , загальною площею 238 кв. м.

Пунктом 11.6 договору оренди майна (нежитлового приміщення) від 01 листопада 2007 року визначено, що перехід права власності на орендоване майно третім особам не є підставою для зміни або припинення чинності цього договору і він зберігає свою чинність для нового власника (його правонаступників).

Строк дії договору - з 01 листопада 2007 року по 30 жовтня 2010 року (пункт 11.1 договору).

Дія договору припиняється внаслідок: закінчення строку, на який його було укладено, загибелі орендованого майна, достроково за згодою сторін, банкрутства орендаря та в інших випадках, передбачених законодавством (пунктом 11.7 договору).

Матеріали справи не містять доказів розірвання договору оренди до закінчення строку його дії (30 жовтня 2010 року) чи про дострокове припинення його дії за згодою сторін, а отже після смерті ОСОБА_5 дія договору продовжилася на умовах, визначених договором.

ОСОБА_4 не сплачувала орендну плату та продовжувала користуватися спірним нежитловим приміщенням.

У червні 2010 року ОСОБА_1 ОСОБА_3 та ОСОБА_2 звернулися до ОСОБА_4 з вимогою, в якій повідомили, що після закінчення строку дії договору (30 жовтня 2010 року) вони не мають наміру продовжувати з нею договірні відносини з приводу оренди нерухомого майна та просили її з 31 жовтня 2010 року звільнити спірне приміщення.

У липні 2010 року позивачі на адресу відповідача направляли претензії-попередження з проханням сплатити орендну плату за користування нежитловим приміщенням за весь час користування ним.

У жовтні 2010 року ОСОБА_1 ОСОБА_3 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом про виселення ПП ОСОБА_4 з нежитлового приміщення на першому поверсі будинку АДРЕСА_1 та зобов`язати її не чинити перешкод в користуванні приміщенням його власникам (справа № 2/0907/3565/2011).

У справі № 2/0907/3565/2011 рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 23 лютого 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2012 року, зобов`язано ОСОБА_4 звільнити нежитлове приміщення магазину-кафе « ІНФОРМАЦІЯ_2 » на першому поверсі будинку АДРЕСА_1 та не чинити будь-яких перешкод в користуванні приміщенням його власникам.

Згідно із пунктом 11.2 договору оренди нежитлового приміщення від 01 листопада 2007 року у разі відсутності заяви однієї з сторін про припинення або зміну цього договору до закінчення його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий термін на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.

З огляду на відсутність встановлених юридичних фактів, які вказують на продовження дії договору, договір оренди від 01 листопада 2007 року припинив свою дію 30 жовтня 2010 року.

ОСОБА_4 продовжувала користуватися нежитловим приміщенням не тільки до завершення строку договору оренди, тобто до 31 жовтня 2010 року, а до 31 березня 2012 року - дня виконання рішення Івано-Франківського міського суду від 23 лютого 2012 року у справі №2/0907/3565/2011.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

У статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не підлягає задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій не повною мірою відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Предметом позову у справі, яка переглядається, є стягнення заборгованості за користування нежитловим приміщенням магазину згідно договору оренди, укладеного 01 листопада 2007 року між ПП ОСОБА_5 (орендодавець) та ПП ОСОБА_4 (орендар).

Звертаючись з позовами у межах даної справи, позивачі просили стягнути заборгованість за період із 24 лютого 2009 року (набуття позивачами в порядку спадкування права власності на спірне нежитлове приміщення) по 31 березня 2012 року (дня виконання рішення Івано-Франківського міського суду від 23 лютого 2012 року в справі № 2/0907/3565/2011 про усунення перешкод у користуванні спірним приміщенням магазину).

Пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України встановлено, що підставами виникнення прав та обов`язків, є, зокрема, договори та інші правочини.

Згідно із частинами першою та другою статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію: передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо, або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 626, частини першої статті 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 759 ЦК України визначено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

За частиною першою статті 763 ЦК України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Згідно зі статтею 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Судами встановлено, що строк дії договору оренди від 01 листопада 2004 року сторонами визначено з 01 листопада 2007 року по 30 жовтня 2010 року.

З 31 жовтня 2010 року, тобто після припинення дії договору оренди, по 31 березня 2012 року відповідач продовжувала користуватись належним ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 майном без укладення з ними відповідного договору.

Частиною першою статті 770 ЦК України визначено, що у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов`язки наймодавця.

З урахуванням зазначеного, набуття 24 лютого 2009 року позивачами права власності на приміщення магазину, яке виступає об`єктом оренди є підставою для переходу до нових власників прав орендодавця, і такий перехід не припиняє автоматично права ПП ОСОБА_4 на користування приміщенням за договором оренди, доказів розірвання якого (в тому числі в судовому порядку) сторонами до суду не надано.

Зважаючи на викладене, позивачі набули право на отримання орендної плати за договором оренди, укладеним 01 листопада 2007 року між спадкодавцем ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ПП ОСОБА_4 , в період із 24 лютого 2009 року по 30 жовтня 2010 року.

Щодо встановлення початку перебігу строку позовної давності

Особа, яка вважає, що її права або інтереси порушені, може звернутися до суду за їх захистом лише в межах визначеного законодавством строку.

За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Заперечуючи проти заявлених позовів, відповідач заявила про пропуск позивачами позовної давності та просила відмовити в задоволенні позовних вимог з цих підстав.

Після смерті ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) дія договору продовжилася до 30 жовтня 2010 року (включно), а спадкоємці-позивачі з 24 лютого 2009 року (дата реєстрації права власності та спадкове нерухоме майно) набули право вимоги щодо виконання зобов`язання на умовах, визначених договором оренди за договірний період із 24 лютого 2009 року по 30 жовтня 2010 року (включно).

Згідно з пунктом 3.1 договору орендна плата становить 10 доларів США по курсу НБУ за 1 (один) кв. м на день оплати.

Пунктом 3.2 договору передбачено, що 100% орендної плати перераховується орендарем орендодавцеві не пізніше 10 числа місяця.

При цьому, пунктом 3.4 договору оренди встановлено, що орендодавець зобов`язується зарахувати авансовий платіж в розмірі 50 000,00 доларів США, що на момент оплати (26 грудня 2006 року) становило 252 500,00 грн у рахунок орендної плати наступних періодів.

Враховуючи терміни оплати, встановлені пунктом 3.2 договору, відповідач була зобов`язана сплачувати їх 10 числа кожного місяця.

Водночас, враховуючи умову визначену пунктом 3.4. договору, відповідач 26 грудня 2006 року частково повинна була оплатити орендну плату за рахунок авансового платежу в сумі 50 000,00 доларів США.

Таким чином, якщо враховувати оплату відповідачем ОСОБА_5 у рахунок оплати за договором оренди 50 000,00 доларів США, то 30 липня 2009 року закінчився б орендний період, оплачений авансом.

Позивачі набули право вимоги орендних платежів 24 лютого 2009 року.

Якщо врахувати сплату авансу, в подальшому, згідно з пунктом 3.2 договору (щодо термінів оплати кожного 10 числа місця), 10 серпня 2009 року позивачі набули право на перший орендний платіж (не оплачений авансом) в розмірі, визначеному пунктом 3.1 договору.

Тобто, несплата відповідачем орендного платежу 10 серпня 2009 року в розмірі і в порядку визначеному договором аж до 30 жовтня 2010 року свідчить про порушення прав позивачів, про що позивачі мали б бути обізнані як власники орендованого майна.

Отже, вирішуючи питання про момент, коли позивачі дізналися чи могли дізнатись про порушення свого права та про початок та закінчення перебігу позовної давності щодо стягнення орендної плати в межах дії договору оренди, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що навіть якщо припустити сплату авансу у розмірі 50 000,00 доларів США, він би покривав орендну плату до 30 липня 2009 року, а після 10 серпня 2009 року почався перебіг позовної давності на перший орендний платіж, не покритий авансом, а 31 жовтня 2010 року почався би перебіг позовної давності на вимогу про стягнення останнього періодичного орендного платежу, на який мали право позивачі в межах дії договору оренди (за договірний період). Цей строк закінчився 31 жовтня 2013 року.

Таким чином, враховуючи презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових справ, на що посилався Верховний Суд у постанові від 01 липня 2020 року у цій справі, позивачі набувши право власності на орендоване майно ще 24 лютого 2009 року, мали бути обізнані про орендні періоди, оплачені авансом та про факт порушення орендарем їхніх прав як з 10 серпня 2009 року, так і після 30 жовтня 2010 року.

Тобто, позивачі були обізнані про порушення своїх прав в частині сплати орендних платежів за договірний період до 31 жовтня 2013 року (дати закінчення позовної давності щодо стягнення орендної плати за договірний період), однак пропустили цей строк, оскільки позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом 03 червня 2015 року, а позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - 02 вересня 2016 року.

Відповідно до частини п`ятої статті 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Визнаючи наведені позивачами причини пропущення позовної давності неповажними, апеляційний суд правильно виходив із того, що позивачі ще задовго до 31 жовтня 2013 року знали про порушення свого права і мали об`єктивну можливість вжити заходів для їх захисту у спосіб та в порядку, передбаченому матеріальним та процесуальним законом.

З приводу переривання позовної давності щодо стягнення орендної плати у межах дії договору, на що посилається сторона позивачів.

У позовних заявах позивачі вказують на те, що мало місце переривання позовної давності на підставі статті 264 ЦК України, у зв`язку з поданням ними позову про стягнення заборгованості у іншій справі та вчиненням відповідачем дій, які свідчать про визнання нею боргу.

Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

З метою надання правової оцінки вказаним аргументам ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року витребувано для огляду у судовому засіданні матеріали цивільних справ: № 2/0907/3565/2011 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 до ПП ОСОБА_4 про звільнення приміщення магазину та виселення; № 0907/2-39/2011 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про визнання неукладеним договору позики, визнання недійсною розписки і стягнення заборгованості за користування нежитловим приміщенням.

За результатами огляду справи № 0907/2-39/2011, апеляційним судом встановлено, що рішенням Івано-Франківського міського суду від 02 липня 2014 року первісний позов ОСОБА_4 задоволено. Зустрічний позов задоволено частково. Стягнено із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 заборгованість за користування нежитловим приміщенням в сумі 1 015 703,24 грн за договором оренди від 01 листопада 2007 року в рівних частинах.

Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 вересня 2014 року рішення Івано-Франківського міського суду від 02 липня 2014 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справи від 11 березня 2015 року рішення Івано-Франківського міського суду від 02 липня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 вересня 2014 року у частині вирішення вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості по орендній платі скасовано.

Частково скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції виходив із наступного: « ОСОБА_1 у жовтні 2011 року подав заяву про збільшення вимог в якій просив стягнути із ОСОБА_4 заборгованість за укладеним між нею та ОСОБА_5 договором оренди нежитлового приміщення. У липні 2014 року від ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 надійшла заява про зміну зустрічних вимог в частині розміру заборгованості по орендній платі в якій вони просили стягнути із ОСОБА_4 орендну плату за користування нежитловим приміщенням - 1 372 258,24 грн.

Позивач наділений правом визначати предмет і підставу позову та може їх змінити шляхом подання письмової заяви.

Однак, на порушення вказаних норм права, суди вирішуючи вимоги про стягнення заборгованості по орендній платі, не звернули увагу на те, що 23 червня 2008 року ОСОБА_5 було подано зустрічний позов до ОСОБА_4 про визнання договору позики неукладеним та визнання розписки недійсною. Позов про стягнення заборгованості за користування нежитловим приміщенням за договором оренди від 01 листопада 2007 року ним не подавався.

ОСОБА_1 звертаючись у жовтні 2011 року із заявою про збільшення вимог просив стягнути із ОСОБА_4 заборгованість за укладеним між нею та ОСОБА_5 договором оренди нежитлового приміщення. Така вимога по своїй суті могла бути заявлена шляхом подання нового позову, оскільки за предметом і підставами відрізняється від предмету і підстав зустрічного позову ОСОБА_5 , який був прийнятий до розгляду.

Із змісту оскаржуваних судових рішень видно, що суди стягуючи заборгованість за договором оренди вийшли за межі позовних вимог, змінили предмет і підстави зустрічного позову, та ухвалили рішення за вимогами, які у встановленому порядку заявлені не були, позовна заява про це, яка за формою та змістом мала відповідати вимогам статті 119 ЦПК України (в редакції до 15 грудня 2017 року), у справі відсутня, питання про прийняття її до розгляду у визначеному цим Кодексом порядку не вирішене. Оскільки судові рішення про стягнення заборгованості по орендній платі ухвалені не за зверненням осіб, поданим відповідно до ЦПК України та поза межами вимог первісного і зустрічного позову, прийнятих до розгляду у встановленому ним порядку, чим порушено ст. ст. 11, 31, 119 цього Кодексу, то вони підлягають скасуванню».

У постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-895цс15 зроблено висновок, що перебіг позовної давності шляхом пред`явлення позову може перериватися не в разі будь-якого направлення позову поштою, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства. Якщо судом у прийнятті позовної заяви відмовлено або її повернуто, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подача позову з недодержанням правил підсудності.

Такі ж висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-1763цс16.

Крім того, як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц, обов`язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред`явлення позову є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі.

Враховуючи, що позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_4 заборгованості по орендній платі у встановленому законом порядку, у межах цивільної справи № 0907/2-39/2011 не заявлялися, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що не мало місце переривання позовної давності щодо позовних вимог про стягнення заборгованості по орендній платі в межах дії договору.

Таким чином, 31 жовтня 2013 року позовна давність на вимоги про стягнення орендної плати на підставі договору оренди від 01 листопада 2007 року спливла, а наведені позивачами причини її пропуску апеляційний суд правомірно визнав неповажними.

Апеляційним судом встановлено, що 24 січня 2017 року та 20 листопада 2017 року відповідач ОСОБА_4 звернулась до суду із заявою про застосування позовної давності.

У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 14 роз`яснено, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Враховуючи встановлені обставини, апеляційний суд зробив правильний висновок про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в частині стягнення заборгованості за орендну плату за період дії договору від 01 листопада 2007 року (у випадку позивачів - з 24 лютого 2009 року) до 30 жовтня 2010 року, однак відмовив у задоволенні даних вимог у зв`язку із пропуском строку позовної давності.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 травня 2020 року в справі № 922/1467/19 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, не заслуговують на увагу з огляду на наступне.

У постанові Верховного Суду від 15 травня 2020 року в справі № 922/1467/19 встановлено, що перебіг позовної давності шляхом пред`явлення позову може перериватися в разі звернення позивача до суду, в тому числі й направлення позовної заяви поштою, здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства. Якщо суд у прийнятті позовної заяви відмовив або повернув її, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подання позову з недодержанням правил підвідомчості, а також з іншим предметом спору та з іншими матеріально-правовими підставами.

Враховуючи викладене, Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду дійшов висновку, що подання позову з недодержанням правил підвідомчості/підсудності (навіть у разі наступного закриття провадження у справі, а не відмови в позові або повернення позову), не перериває перебігу позовної давності.

Із цих підстав об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного суду відступила від висновку щодо застосування наведених норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 908/828/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 904/191/18, від 11 грудня 2018 року у справі № 917/100/17, від 11 грудня 2019 року у справі № 924/1236/17, від 21 січня 2020 року у справі № 910/2538/19 про те, що в разі подання позову з недодержанням правил підсудності і наступного саме закриття провадження у справі, а не відмови або повернення позову, подання такого позову перериває перебіг позовної давності.

Відповідно до частин другої, п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.

Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, оскільки наведені заявниками аргументи для відступлення від зазначених висновків Верховного Суду не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Крім того, апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні саме на постанову Верховного Суду від 15 травня 2020 року в справі № 922/1467/19 не посилався.

Таким чином, апеляційним судом правомірно скасовано рішення суду першої інстанції у зв`язку із порушенням норм матеріального права в частині незастосування спливу позовної давності щодо вимог про стягнення заборгованості по орендній платі.

Щодо позовних вимог про стягнення неустойки за неповернення нежитлового приміщення після припинення договору оренди

За статтею 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Зазначеною нормою визначено обов`язок наймача щодо повернення речі у разі припинення договору найму, а також передбачено право наймодавця вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Однією із основних умов застосування статті 785 ЦК України як щодо зобов`язання повернути майно, так і щодо сплати неустойки є встановлення факту припинення дії договору та користування річчю поза межами дії договору без наявності на те правових підстав.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 23 лютого 2012 року у справі № 2/0907/3565/2011, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2012 року, встановлено, що відповідач ОСОБА_4 після закінчення строку дії договору оренди (30 жовтня 2010 року) не повернула приміщення його власникам у встановленому договором порядку, а продовжувала користуватися ним без жодних оплат аж до 31 березня 2012 року, що не заперечувалося й відповідачем.

Отже, договір оренди припинив дію 30 жовтня 2010 року, а відповідач не повернула майно власникам та продовжувала користуватися ним до 31 березня 2012 року без належних правових підстав.

Після спливу строку дії договору невиконання чи неналежне виконання обов`язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов`язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною другою статті 785 ЦК України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов`язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.

Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна нормастатті 762 ЦК України («Плата за користування майном») і охоронна норма частини другої статті 785 ЦК України («Обов`язки наймача у разі припинення договору найму») не можуть застосовуватися одночасно, адже орендар не може мати одночасно два обов`язки, які суперечать один одному: сплачувати орендну плату, що здійснюється за правомірне користування майном, і негайно повернути майно.

За статтями 610 611 612 ЦК України невиконання зобов`язання у погоджений сторонами в договорі строк є порушенням зобов`язання, що зумовлює застосування до боржника наслідків, установлених договором або законом.

За приписами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина перша статті 548 ЦК України).

Тобто неустойка згідно із частиною другої статті 785 ЦК України розглядається як законна неустойка і застосовується незалежно від погодження сторонами цієї форми відповідальності в договорі найму (оренди).

Водночас неустойка за частиною другою статті 785 ЦК України має спеціальний правовий режим, який обумовлений тим, що зобов`язання наймача (орендаря) з повернення об`єкта оренди є майновим і виникає після закінчення дії договору. Наймодавець (орендодавець) у цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші ефективні засоби впливу задля виконання відповідного зобов`язання, окрім як використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.

Такий висновок викладений у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 квітня 2021 року в справі № 910/11131/19.

Як видно із змісту позовних заяв, звертаючись до суду, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зазначили, що всупереч вимог договору оренди та вимог власника (співвласників), відповідач продовжувала користуватися об`єктом оренди (приміщенням, магазином) і після закінчення строку його дії. При цьому, обґрунтовуючи свої вимоги в цій частині, позивачі посилалися на частину другу статті 785 ЦК України.

Таким чином, Верховний Суд погоджується із висновком апеляційного суду, що позивачами пред`явлено позовні вимоги про стягнення з відповідача неустойки за період з 31 жовтня 2010 року (після закінчення договору оренди по 31 березня 2012 року (до фактичного повернення об`єкта оренди).

Висновки суду апеляційної інстанції в частині обґрунтованості позовних вимог позивачів про стягнення неустойки за користування майном у позадоговірний період із 31 жовтня 2010 року до 31 березня 2012 року, тобто за 17 місяців, є правильними.

Разом із цим, доводи касаційної скарги ОСОБА_4 про те, що позивачами пропущено позовну давність звернення до суду з вимогами про стягнення з неї неустойки за користування об`єктом оренди у позадоговірний період, заслуговують на увагу, з огляду на наступне.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Згідно із частиною п`ятою статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

За статтею 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність.

Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

У статті 253 ЦК України зазначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку (частина перша статті 264 ЦК України).

Як установлено апеляційним судом, спірний договір оренди діяв до 30 жовтня 2010 року (включно). Разом із цим, у зв`язку із неповерненням об`єкта оренди відповідачем після закінчення дії договору, тобто 30 жовтня 2010 року, позивачі просили стягнути з відповідача неустойку за користування майном у позадоговірний період із 31 жовтня 2010 року до 31 березня 2012 року.

Із наведеного видно, що права позивачів порушені з наступного дня після закінчення дії договору та невиконання його умов відповідачем (орендарем), а саме, неповернення об`єкта оренди. Така неправомірна поведінка відповідача стала підставою для захисту позивачами свого порушеного права, шляхом пред`явлення позову про стягнення з колишнього орендаря (відповідача) неустойки в порядку статті 785 ЦК України за період з 31 жовтня 2010 року (наступного дня після закінчення дії договору оренди) по 31 березня 2012 року (день фактичного повернення об`єкта оренди).

Отже, позовна давність щодо даних позовних вимог має відраховуватися з 31 жовтня 2010 року.

Встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом 03 червня 2015 року, а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - у вересні 2016 року, тобто поза межами річного строку позовної давності щодо вимоги про стягнення неустойки.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц.

Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України та частини першої статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковим для застосування судами.

Таким чином, вирішуючи питання про стягнення з відповідача на користь позивачів неустойки за період після закінчення дії договору (31 жовтня 2010 року) та до дня повернення приміщення відповідачем (31 березня 2012 року), суд апеляційної інстанції помилково на вищезазначене не звернув уваги, та неправильно застосував норми матеріального права (не застосував до спірних правовідносин належні норми матеріального права). Разом із цим, суд першої інстанції також не застосував норми матеріального права до даних спірних правовідносин та помилково ухвалив рішення про задоволення заявлених позивачами вимог.

Позовні вимоги позивачів про стягнення неустойки з відповідача не підлягають задоволенню у зв`язку із спливом позовної давності.

Ці обставини не врахував суд першої інстанції при ухваленні рішення, а також апеляційний суд при його перегляді в апеляційному порядку.

Таким чином, підлягають скасуванню постанова апеляційного суду та рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення неустойки за період з 31 жовтня 2010 по 31 березня 2012 року і ухвалення в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

Разом із цим, постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості по орендній платі за період дії договору від 01 листопада 2007 року (у випадку позивачів - з 24 лютого 2009 року) до 30 жовтня 2010 року, є правомірною та має бути залишена без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (частина друга статті 412 ЦПК України).

Таким чином, наявні підстави для скасування постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 рокута рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02 лютого 2018 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення неустойки за період з 31 жовтня 2010 року по 31 березня 2012 року, та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні цих вимог. В іншій частині постанова апеляційного суду залишається без змін.

При цьому, відсутні підстави для задоволення касаційної скарги ОСОБА_4 про скасування рішення суду першої інстанції в частині вирішення вимог позивачів про стягнення боргу по орендній платі за період з 24 лютого 2009 року по 30 жовтня 2010 року, оскільки в цій частині рішення суду першої інстанції правильно скасовано постановою апеляційного суду, про що було зазначено в мотивувальній частині цієї постанови.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 141 ЦПК України).

Касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишено без задоволення, тому підстав для нового розподілу судових витрат, понесених ними у зв`язку з розглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, немає.

Оскільки касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає задоволенню частково, тому підлягає стягненню на її користь сплачений судовий збір за подання цієї та першої касаційної скарг: із ОСОБА_1 - 14 616,00 грн; із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - по 20 670,00 грн з кожного. Також на користь відповідача ОСОБА_4 підлягає стягненню судовий збір, сплачений нею за подання апеляційної скарги: із ОСОБА_1 - 12 271,15 грн; із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - по 10 335,00 грн з кожного.

ОСОБА_1 як особа з інвалідністю ІІ групи відповідно до пункту 9 частини статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від оплати судового збору під час розгляду справи у судах, тому понесені ОСОБА_7 судові витрати у вигляді судового збору за подання апеляційної та касаційних скарг в частині оскарження рішень про вирішення позову ОСОБА_1 у розмірі 26 887,15 грн (14 616,00+12 271,15) необхідно компенсувати за рахунок держави.

Керуючись статтями 141, 400, 401, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року та рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02 лютого 2018 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення неустойки скасувати та ухвалити нове рішення у цій частині.

Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення неустойки.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості по орендній платі залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 судовий збір за подання апеляційної та касаційних скарг у сумі по касаційної скарги в сумі по 31 005,00 грн (тридцять одна тисяча п`ять гривень) з кожного.

Компенсувати ОСОБА_4 за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судові витрати, понесені на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційних скарг у розмірі 26 887,15 грн (двадцять шість тисяч вісімсот вісімдесят сім гривень п`ятнадцять копійок).

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко Є. В. Петров В. В. Сердюк В. А. Стрільчук