Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 15.03.2018 року у справі №2-216/2011
Постанова КЦС ВП від 14.06.2018 року у справі №2-216/2011

Постанова

іменем України

28 березня 2018 року

м. Київ

справа № 2-216/2011

провадження № 61-5909св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк»,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 22 липня 2015 року у складі судді Яровенко Н. О. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 27 квітня 2016 року у складі колегії суддів: Шиманського В. Й., Семенюк Т. А., Рубан С. М.,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2010 року Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 20 липня 2005 року між Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № МL-007/047/2005, за яким ОСОБА_1 надано кредит у розмірі 66 тис. доларів США зі встановленням плавучої процентної ставки у розмірі FIDR + 6,5% річних із щомісячним погашенням заборгованості згідно з графіком. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 20 липня 2005 року між позивачем та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № SR-007/047/2005, за яким поручитель прийняла на себе зобов'язання відповідати як солідарний боржник за повне та своєчасне виконання позичальником своїх зобов'язань перед кредитором. Відповідач порушував умови кредитного договору, в зв'язку з чим 05 січня 2007 року йому була направлена вимога про погашення заборгованості протягом 30-ти календарних днів з дня її отримання. Вказана вимога була отримана ОСОБА_1 17 липня 2008 року, однак він її не виконав. Станом на 16 липня 2010 року заборгованість за кредитним договором склала 91 764,04 доларів США, з яких: 61 016,66 доларів США - заборгованість за кредитом, 33 747,38 доларів США - заборгованість за відсотками. Посилаючись на викладені обставини, банк просив стягнути солідарно з обох відповідачів указану заборгованість та понесені судові витрати.

Заочним рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 22 травня 2013 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 солідарно на користь ПАТ «ОТП Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 91 764,04 доларів США, що у гривневому еквіваленті на 05 серпня 2010 року за курсом НБУ становить 724 111,22 грн. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 солідарно на користь ПАТ «ОТП Банк» судові витрати в сумі 1 820 грн.

У квітні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду із завою про перегляд заочного рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 22 травня 2013 року у зв'язку з нововиявленими обставинами, в обґрунтування якої зазначала, що 18 березня 2011 року внаслідок укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю між ПАТ «ОТП Банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг») відбулася зміна кредитора у зобов'язаннях за кредитним договором та договором поруки. Отже, ПАТ «ОТП Банк» на час ухвалення рішення судом першої інстанції не був належним позивачем та не мав права вимоги до позичальника і поручителя.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 22 липня 2015 року заяву ОСОБА_2 про перегляд рішення за нововиявленими обставинами задоволено. В позові ПАТ «ОТП Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості відмовлено.

Додатковим рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 29 лютого 2016 року скасовано заочне рішення цього ж суду від 22 травня 2013 року.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 27 квітня 2016 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 22 липня 2015 року залишено без змін.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що на час ухвалення судом заочного рішення від 22 травня 2013 року на підставі договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 18 березня 2011 року кредитор ПАТ «ОТП Банк» змінився на ТОВ «ОТП Факторинг Україна», тому відсутні підстави для стягнення заборгованості за кредитним договором на користь неналежного позивача.

У травні 2016 року ПАТ «ОТП Банк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 22 липня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 27 квітня 2016 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Касаційна скарга мотивована тим, що на час звернення до Дніпровського районного суду з цим позовом банк був належними позивачем, оскільки договір купівлі-продажу кредитного портфелю було укладено пізніше, а саме 18 березня 2011 року. Крім цього, 18 березня 2011 року між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» (комітент) та ПАТ «ОТП Банк» (комісіонер) було укладено договір комісії, яким передбачено право банку вчиняти від свого імені правочини, пов'язані з обслуговуванням кредитного портфелю, проводити претензійно-позовну роботу, ініціювати судове провадження та представляти інтереси комітента в суді у разі, якщо боржники/поручителі не виконують або вчасно не виконують своїх зобов'язань за кредитними договорами та договорами поруки. Апеляційним судом не наведено правового обґрунтування висновку про те, що ПАТ «ОТП Банк» є неналежним позивачем у справі.

19 липня 2016 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито провадження у вказаній справі.

У серпні 2016 року ОСОБА_2 подала заперечення на касаційну скаргу, в якому просила її відхилити і залишити без змін оскаржувані судові рішення, зазначивши про те, що після укладання договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 18 березня 2011 року кредитор ПАТ «ОТП Банк» змінився на ТОВ «ОТП Факторинг Україна», тому відсутні підстави для стягнення заборгованості на користь банку. Крім цього, рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 16 червня 2015 року було задоволено її позов до ПАТ «ОТП Банк», ТОВ «ОТП Факториг» про визнання припиненою з 17 січня 2009 року поруки за договором поруки від 20 липня 2005 року № SR-007/047/2005. Тому з неї не може бути стягнута заборгованість за кредитним договором.

Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2018 року справу № 2-216/2011 Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Статтею 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).

Судами встановлено, що 20 липня 2005 року між Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк України», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № МL-007/047/2005, за яким ОСОБА_1 надано кредит у розмірі 66 тис. доларів США строком до 21 липня 2025 року зі встановленням плавучої процентної ставки в розмірі FIDR + 6,5% за користування кредитними коштами.

Відповідно до частини першої статті 553, частин першої та другої статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 20 липня 2005 року між Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк України», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № SR-007/047/2005, за яким поручитель прийняла на себе зобов'язання перед банком відповідати як солідарний боржник за повне та своєчасне виконання позичальником своїх зобов'язань.

У зв'язку з невиконанням позичальником та поручителем взятих на себе зобов'язань утворилася заборгованість за кредитним договором у розмірі 91 764,04 доларів США, що у гривневому еквіваленті на 05 серпня 2010 року становило 724 111,22 грн. Наведені обставини обумовили звернення ПАТ «ОТП Банк» до суду з цим позовом і ухвалення заочного рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 22 травня 2013 року про його задоволення.

Однак, як з'ясувалося згодом, 18 березня 2011 року між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» (покупець) та ПАТ «ОТП Банк» (продавець) було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, за яким продавець продав (переуступив) покупцю права вимоги на кредитний портфель, що включає в себе кредитні договори, а покупець приймає такий кредитний портфель та зобов'язується сплатити на користь продавця винагороду.

Цього ж дня між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» (фактор) та ПАТ «ОТП Банк» (клієнт) було укладено договір про відступлення права вимоги, посвідчений приватний нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М., зареєстрований за № 1677.

Відповідно до умов даного договору клієнт передав фактору право вимоги за кредитними договорами, укладеними між клієнтом та позичальниками клієнта, що забезпечені іпотекою/заставою за договорами іпотеки/застави, укладеними між клієнтом (в договорах іменується іпотекодержатель чи заставодавець) та боржниками/третіми особами (іпотекодавцями чи заставодавцями).

За даними договорами відбулося відступлення права вимоги, зокрема, за кредитним договором від 20 липня 2005 року № МL-0078/047/2005, укладеним між АКБ «Райффайзенбанк Україна» та ОСОБА_1, і договором поруки від 20 липня 2005 року № SR-007/047/2005, укладеним між АКБ «Райффайзенбанк Україна» та ОСОБА_2

Частинами першою та другою статті 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов'язку боржника третьою особою. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі та на умовах, що були на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Таким чином, на час ухвалення заочного рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 22 травня 2013 року про стягнення кредитної заборгованості ПАТ «ОТП Банк» вже не був кредитором і не мав права вимоги за вищевказаними кредитним договором та договором поруки.

Відповідно до частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 215 ЦПК України 2004 року в мотивувальній частині рішення суду має бути зазначено, зокрема, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким.

За змістом наведених норм процесуального права суд може задовольнити позов лише тієї особи, яка має право пред'явлення вимоги до відповідачів. У разі відсутності у позивача такого права, його вимоги не підлягають задоволенню.

Виходячи з викладеного, повно та об'єктивно дослідивши всі обставини справи і давши їм правильну правову оцінку, Дніпровський районний суд міста Києва, з висновками якого погодився апеляційний суд, рішенням від 22 липня 2015 року з урахуванням вимог статей 361-365 ЦПК України 2004 року обґрунтовано задовольнив заяву ОСОБА_2 про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами заочного рішення цього місцевого суду від 22 травня 2013 року і відмовив у задоволенні позову ПАТ «ОТП Банк» до позичальника ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.

Апеляційним судом міста Києва також встановлено, що 18 березня 2011 року між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» (комітент) та ПАТ «ОТП Банк» (комісіонер) було укладено договір комісії, за яким комітент уповноважив комісіонера діяти від свого імені, але в інтересах комітента щодо вчинення правочинів, пов'язаних з обслуговування кредитного портфелю, включаючи, але не обмежуючись: приймати платежі за кредитними договорами від боржників/поручителів у національній та іноземній валюті, у випадку отримання платежів у іноземній валюті - конвертувати її в українські гривні та перераховувати їх на користь комітента; проводити претензійну роботу, ініціювати судове провадження та представляти інтереси комітента в суді; перераховувати комітенту всі кошти, отримані комісіонером від реалізації заставного майна тощо.

Виходячи з наведених умов договору комісії, апеляційний суд дійшов висновку, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» уповноважив ПАТ «ОТП Банк» представляти його інтереси в суді та діяти в його інтересах. Натомість під час розгляду справи про стягнення кредитної заборгованості з відповідачів на користь ПАТ «ОТП Банк» останній не вказував на те, що здійснює представництво ТОВ «ОТП Факторинг Україна», залишивши поза увагою суду факт укладення вищевказаних договорів.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції.

Відповідно до статті 1011 ЦК України за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

За змістом наведеної правової норми комісіонер вчиняє від свого імені дії, які охоплюються поняттям «правочин», і не може вчиняти будь-яких інших дій.

Правочин є категорією матеріального (цивільного) права. Визначення цього поняття наведено у частині першій статті 202 ЦК України, згідно з якою правочин є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Разом з тим, пред'явлення позову до суду (стаття 118 ЦПК України 2004 року) є процесуальною дією, тобто категорією процесуального права, яка не охоплюється поняттям «правочин».

Процесуальний закон передбачає можливість представництва в суді інтересів позивача (статті 38, 39, 45 ЦПК України 2003 року). Однак представник не наділений повноваженнями вести справи в суді від свого імені, а може вчиняти процесуальні дії лише від імені особи, яку він представляє (стаття 44 ЦПК України 2004 року). При цьому норми процесуального права не допускають можливості пред'явлення в суді від свого імені матеріальної вимоги особою, якій право такої вимоги не належить. З наведеного випливає, що суд не може задовольнити позов особи про стягнення на її користь заборгованості за договором, якщо встановить, що ця особа не має права такої вимоги, тобто є неналежним позивачем.

За обставинами справи право на пред'явлення до відповідачів вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором і договором поруки на час вирішення спору судом першої інстанції мало ТОВ «ОТП Факторинг Україна», яке не було залучене до участі у справі. Натомість позивач ПАТ «ОТП Банк» такого права не мало. Тому судом обґрунтовано відмовлено у задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги повністю спростовуються встановленими судами вищенаведеними обставинами справи та положеннями законодавства і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 22 липня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 27 квітня 2016 рокузалишити без зміни.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний О. В. Ступак