Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 27.03.2019 року у справі №755/6058/17

Постанова

Іменем України

09 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 755/6058/17

провадження № 61-5139св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, комунальний концерн "Центр комунального сервісу",

третя особа - Дніпровське управління поліції Головного управління Національної поліції в м. Києві,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду у складі колегії суддів: Пікуль А. А., Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О., від 26 лютого 2019 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до

ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, зняття з реєстраційного обліку.

Позовну заяву мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_3, після смерті якого залишилася спадщина, що складається, зокрема, з квартири АДРЕСА_1.

Вона, як єдиний спадкоємець звернулася до Десятої київської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини. Відповідач зареєстрована за вказаною адресою, однак ніколи там не проживала, в спірній квартирі відсутнє майно, що належить відповідачу. Крім того, відповідач не бере участі у витратах, пов'язаних з утриманням квартири та з оплатою комунальних послуг. Після смерті батька відповідач перестала бути членом сім'ї власника.

У зв'язку з наведеним, позивач просила визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1, з підстав, передбачених статтею 405 ЦК України.

ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, комунального концерну "Центр комунального сервісу" (далі - КК "Центр комунального сервісу"), третя особа - Дніпровське управління поліції Головного управління Національної поліції в м. Києві (далі - Дніпровське управління поліції ГУ НП в м. Києві), про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення, виселення.

Зустрічні позовні вимоги мотивовано тим, що вона перебувала у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_3, який був власником квартири АДРЕСА_1. У зазначеній квартирі вона та покійний ОСОБА_3 були зареєстровані та проживали разом однією сім'єю понад п'ять років. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

ОСОБА_1 не є власником спірної квартири, оскільки не отримала свідоцтво про право власності на спадкове майно, однак чинить їй перешкоди у користуванні житловим приміщенням, а саме змінила замки та вселила у спірну квартиру квартирантів.

Посилаючись на вищевикладене, ОСОБА_2 просила суд усунути їй перешкоди у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення в квартиру АДРЕСА_1 та виселення із цього приміщення квартирантів.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 03 грудня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов

ОСОБА_2 задоволено частково.

Усунуто ОСОБА_2 перешкоди у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення в квартиру

АДРЕСА_1. В іншій частині позову відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 хоча і подала до нотаріуса заяву про прийняття спадщини після смерті свого батька, однак свідоцтво про право на спадщину на вказану квартиру не отримала, а тому відсутні підстави вважати порушеним її право власності на спірне майно. Задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги та усуваючи ОСОБА_2 перешкоди у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення в квартиру

АДРЕСА_1, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 має право користування указаною квартирою, а позивач ОСОБА_1 чинить їй перешкоди у реалізації свого права користування.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду м.

Києва від 03 грудня 2018 року скасовано і ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1.

Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1.

У задоволенні інших вимог ОСОБА_1 відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 з часу відкриття спадщини належать майнові права на спірну квартиру і вона має право вимагати усунення перешкод з боку інших осіб у здійсненні цих прав, а тому суд першої інстанції помилково вважав недоведеними позовні вимоги ОСОБА_1 щодо порушення права на володіння, користування та розпорядження спірною квартирою. Суд першої інстанції не звернув уваги на те, що ОСОБА_2 не оспорила факт своєї відсутності у спірному житловому приміщенні з 2011 року і до смерті спадкодавця. Вона підтвердила, що проживала з ним у іншому житловому приміщенні. Усі звернення ОСОБА_2 з приводу наявності перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням відбулися починаючи з червня 2017 року, тобто після пред'явлення до неї у квітні 2017 року позову про визнання такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1.

Крім того, житлове законодавство не передбачає збереження за членами сім'ї права житлового сервітуту у випадку зміни власника житлового будинку (квартири).

Житловий сервітут має особистий характер. В силу сервітуту право користування житлом надається членам сім'ї власника житла, які проживають разом з ним. Отже з припиненням права власності ОСОБА_3 на спірну квартиру унаслідок його смерті, житловий сервітут члена його сім'ї - ОСОБА_2, також припинився в силу пункту 4 частини 1 статті 406 ЦК України, оскільки обставина, яка була підставою для встановлення сервітуту (проживання разом із власником у якості члена сім'ї - частина 1 статті 405 ЦК України), припинилася зі смертю власника та переходом права на квартиру до спадкоємця, який прийняв спадщину.

За таких обставин суд апеляційної інстанції вважав, що ОСОБА_2 втратила право користування спірною квартирою, тому що, по-перше, з

2013 року (час реєстрації у спірному приміщенні) і до смерті попереднього власника була відсутня у спірній квартирі понад один рік з власних міркувань, оскільки за згодою власника займала інше житлове приміщення; по-друге, унаслідок смерті власника має припиненою обставину, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що її непроживання у спірній квартирі протягом тривалого часу зумовлено поважними причинами, зокрема тим, що у ній проживали квартиранти, які були заселенні ще за життя

ОСОБА_3, з яким вона проживала однією сім'єю. Після смерті

ОСОБА_3 позивач замінила замки на вхідних дверях, не пускаючи її до квартири, що свідчить про наявність перешкод у користуванні цим майном. Суд апеляційної інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин положення статті 71 ЖК Української РСР та не з'ясував поважність причин відсутності відповідача у спірній квартирі. Зауважує, що вимагати усунення перешкод у здійсненні користування та розпорядження своїм майном за змістом статті 391 ЦК України має лише його власник, однак на час розгляду справи ОСОБА_1 не отримала свідоцтво про право на спадщину на спірну квартиру, а тому її права не є порушеними.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 20 травня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2020 року зупинено касаційне провадження у цій справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 447/455/17.

Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2020 року поновлено касаційне провадження у справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько ОСОБА_1 - ОСОБА_3, після смерті якого залишилася спадщина, що складається, зокрема, з квартири АДРЕСА_1.

06 квітня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Десятої київської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_3 у межах встановленого законом шестимісячного строку

(а. с. 16).

ОСОБА_2 зареєстрована у спірній квартирі з дозволу попереднього власника ОСОБА_3 з 30 січня 2013 року, однак фактично не проживає у цій квартирі з 2012 року, що нею не заперечується.

Фактичним місцем проживання ОСОБА_2 є квартира

АДРЕСА_2.

Відповідно до листа Управління патрульної поліції у м. Києві Департаменту патрульної поліції Національної поліції від 20 червня 2017 року

08 червня 2017 року ОСОБА_2 не вдалося потрапити до квартири

АДРЕСА_1.

07 вересня та 18 грудня 2017 року ОСОБА_2 зверталася до органів поліції та до позивача про наявність та усунення перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1, що підтверджується витягом з кримінального провадження № 12017100040013919 та копією заяви, адресованої позивачу.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин 1 та 2 статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Оскільки касаційна скарга не містить доводів щодо вирішення зустрічних позовних вимог, то відповідно до статті 400 ЦПК України законність судового рішення апеляційного суду в цій частині колегією суддів не перевіряється.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною 1 статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статях 401, 402, 403, 404, 405, 406 ЦК України.

У частині 1 статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині 1 статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Як ЖК УРСР, так і ЦК України передбачено підстави визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Ці підстави передбачені у статтях 71, 72 ЖК УРСР і статті 405 ЦК України.

При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.

Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту (пункт 4 частини першої

статті 406 ЦК України).

За правилом частини 5 статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Установивши, що ОСОБА_2 не є членом сім'ї ОСОБА_1, яка є єдиним спадкоємцем колишнього власника квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_3 та після смерті якого

(ІНФОРМАЦІЯ_1) прийняла спадщину у вигляді вищезазначеного майна і воно їй належить з часу відкриття спадщини, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування спірною квартирою.

Верховним Судом береться до уваги, що ОСОБА_2 зверталася до суду із позовом про встановлення факту проживання з померлим спадкодавцем ОСОБА_3 однією сім'єю більше 5 років та визнання її права на спадкування разом із спадкоємцем першої черги, однак ці обставини не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду.

Так, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 27 листопада

2018 року (справа № 755/9824/17), яке набрало законної сили 04 лютого 2019 року, у задоволенні зазначених позовних вимогах ОСОБА_2 відмовлено та зроблено висновок про те, що ОСОБА_2 не надала докази того, що відносини, які існували між нею та померлим ОСОБА_3 протягом строку тривалістю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини ІНФОРМАЦІЯ_2 були сімейними у розумінні частини 2 статті 3 СК України.

Крім того, суд апеляційної інстанції правильно вважав, що з припиненням права власності ОСОБА_3 на спірну квартиру унаслідок його смерті житловий сервітут ОСОБА_2 також припинився у силу

пункту 4 частини 1 статті 406 ЦК України, оскільки обставина, яка була підставою для встановлення сервітуту, припинилася зі смертю власника та переходом права на квартиру до спадкоємця, який прийняв спадщину.

Також ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, керуючись положеннями статті 405 ЦК України, обґрунтовано виходив із того, що ОСОБА_2 була відсутня у спірній квартирі за місцем своєї реєстрації понад один рік без поважних причин, що також свідчить про наявність підстав для визнання її такою, що втратила право користування вказаною.

У судах попередніх інстанцій ОСОБА_2 не оспорила факт своєї відсутності у спірному житловому приміщенні з 2011 року і до смерті спадкодавця. Вона підтвердила, що проживала з ним у іншому житловому приміщенні по вул. Празькій у м. Києві. У касаційній скарзі ОСОБА_2 також вказує на те, що з березня 2011 року вона зі спірної квартири переїхала проживати разом із ОСОБА_3 до іншого житлового приміщення по вул. Празькій у м. Києві.

Усі звернення ОСОБА_2 з приводу наявності перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням відбулися починаючи з червня 2017 року, після пред'явлення до неї у квітні 2017 року позову про визнання такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1, а тому доводи касаційної скарги про поважність непроживання у цій квартирі протягом тривалого часу є необґрунтованими.

Доказів щодо наявності перешкод у користуванні квартирою за період з часу реєстрації ОСОБА_2 у цьому приміщенні (30 січня 2013 року) та до звернення позивача ОСОБА_1 із цим позовом матеріали справи не містять. Навпаки, ОСОБА_2 визнає, що з дозволу колишнього власника квартири у ній проживали квартиранти.

Посилання ОСОБА_2 у касаційній скарзі на те, що ОСОБА_1 не є власником спірного майна, оскільки свідоцтво про право на спадщину їй не видавалося, а тому її права жодним чином не порушені, є необґрунтованими.

За правилом частини 5 статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 з часу відкриття спадщини належать майнові права на спірну квартиру і вона має право вимагати усунення перешкод з боку інших осіб у здійсненні цих прав.

Зазначене відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов'як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Суд апеляційної інстанції, визнаючи ОСОБА_2 такою, що втратила право користування спірною квартирою, узяв до уваги, що відповідач значний проміжок часу не проживала у спірній квартири, ще за життя колишнього власника ОСОБА_3 переїхала проживати в інше житлове приміщення. Крім того відповідач заявила право на користування квартирою АДРЕСА_1 лише після звернення позивача із цим позовом.

Отже ці фактичні обставини свідчать про те, що ОСОБА_2, яка ніколи не була власником спірної квартири, не мала достатніх та триваючих зв'язків з нею і останні 6 років до звернення ОСОБА_1 до суду із позовом проживала в іншому житлі.

Разом із тим Верховний Суд звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним.

Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.

Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Колегія суддів, оцінивши припинення права користування ОСОБА_2 квартирою АДРЕСА_1 на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, дійшла висновку, що припинення права користування відповідає такій пропорційності, оскільки існує розумне співвідношення права ОСОБА_1 як власника спірного житла на фактичне користування своїм майном з правом ОСОБА_2 на користування цим житлом, яке виникло з волі попереднього власника житла і припинилось внаслідок його смерті. ОСОБА_2 ніколи не була власником спірної квартири, її твердження про триваючи сімейні стосунки з померлим колишнім власником квартири не доведені у судовому порядку, спірною квартирою ОСОБА_2 як житлом не користувалась останні 6 років перед виникненням цього спору.

Отже визнання відповідача такою, що втратила право користування вказаною квартирою, не є надмірним втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, є законним та пропорційним заходом, застосованим з метою захисту права власності.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а зводяться лише до переоцінки доказів.

Згідно з частиною 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 26 лютого

2019 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович