Історія справи

Постанова КЦС ВП від 27.11.2024 року у справі №465/4855/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 465/4855/23

провадження № 61-6755св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач -ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Укрзалізниця» на рішення Франківського районного суду м. Львова від 05 грудня 2023 року та додаткове рішення Франківського районного суду м. Львова від 18 грудня 2023 року, ухвалених у складі судді Ванівського Ю. М., постанову Львівського апеляційного суду від 01 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Копняк С. М., Шеремети Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця») про визнання протиправним та скасування наказу в частині призупинення дії трудового договору та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовна заява мотивована тим, що 30 листопада 2021 року між ним та АТ «Укрзалізниця» був укладений трудовий договір № 730-2021, відповідно до якого його було прийнято на посаду менеджера Департаменту внутрішнього аудиту та контролю.

Наказом відповідача від 01 квітня 2022 року N 389/ос призупинено з 01 квітня 2022 року дію трудового договору з працівниками, у тому числі з ним, до припинення або скасування воєнного стану в Україні.

Вважав, що право роботодавця на призупинення трудового договору з працівником настає у випадку абсолютної неможливості через збройну агресію роботодавцем надати роботу, а працівником виконувати її, що повинно настати одночасно, а сам факт надання права на призупинення трудового договору є недостатнім, що за умови, коли працівник бажає та може виконувати роботу, а роботодавець може надати роботу, відсутні підстави для призупинення дії трудового договору. Його робоче місце розташовано у м. Львові, у якому бойових дій не було, а відповідач продовжував здійснювати господарську діяльність. Відтак, вказаний наказ відповідача в частині призупинення дії трудового договору з ним не відповідає нормам частини першої статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Крім того, звертав увагу на те, що в оскаржуваному наказі зазначено, що причинами призупинення є неможливість надання та виконання роботи внаслідок критичного зменшення обсягів господарської діяльності, що сталася у зв`язку з втратою через військову агресію російської федерації проти України можливості повноцінно організовувати процеси діяльності товариства та запровадження відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/22 (з наступними змінами) воєнного стану. Позивач вказував, що зазначені в наказі підстави призупинення є загальними та не конкретизують підстав призупинення трудового договору з працівниками Департаменту внутрішнього аудиту.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд: визнати незаконним та скасувати наказ АТ «Укрзалізниця» від 01 квітня 2022 року № 389/ос в частині призупинення трудового договору з ним; поновити дію такого з 01 квітня 2022 року та стягнути з відповідача на його користь середню заробітну плату за період з 01 квітня 2022 року до дня фактичного допуску до роботи, як оплату за час вимушеного прогулу, виходячи з середньоденної заробітної плати у розмірі 2 952,3 грн.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 05 грудня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ АТ «Укрзалізниця» від 01 квітня 2022 року № 389/ос в частині призупинення дії трудового договору зі ОСОБА_1 .

Поновлено з 01 квітня 2022 року дію призупиненого трудового договору від 30 листопада 2021 року № 730-2021, укладеного між ОСОБА_1 та АТ «Укрзалізниця».

Стягнуто з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, а саме з 01 квітня 2022 року до 10 жовтня 2023 року у розмірі 1 513 514,40 грн.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачем не доведено наявності передбачених законом підстав для призупинення дії трудового договору саме з позивачем, який працював на посаді менеджера Департаменту внутрішнього аудиту та контролю АТ «Укрзалізниця», як і не доведено тієї обставини, що на час видання оскаржуваного наказу існували обставини, які виключали можливість обох сторін трудових відносин виконувати обов`язки, передбачені трудовим договором, тобто, що існувала абсолютна неможливість роботодавця надати роботу, а у працівника її виконувати.

Додатковим рішенням Франківського районного суду м. Львова від 18 грудня 2023 року за клопотанням ОСОБА_1 стягнуто з АТ «Укрзалізниця» на його користь витрати на професійну правову допомогу у розмірі 14 000 грн.

Суд, приймаючи до уваги характер спірних правовідносин, складність справи, співмірність понесених витрат із ціною позову, значення справи для сторін, вимоги розумності і справедливості, вирішуючи питання про визначення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, дійшов висновку про задоволення вимог представника позивача про стягнення судових витрат, понесених на професійну правничу допомогу, оскільки зазначений розмір витрат на правову допомогу є належним та співмірним із характером правовідносин та складністю справи.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 01 квітня 2024 року апеляційні скарги АТ «Укрзалізниця» залишено без задоволення, а рішення Франківського районного суду м. Львова від 05 грудня 2023 року та додаткове рішення Франківського районного суду м. Львова від 18 грудня 2023 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, розглядаючи спір районний суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

Суд вказав, що середній заробіток за частиною другою статті 235 КЗпП України за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. При цьому врахував правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі №755/12623/19.

Апеляційний суд вважав, що присуджені позивачеві витрати на професійну правничу допомогу є співмірними зі складністю справи та відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, тому підстави для зменшення розміру цих витрат або скасування додаткового рішення в цій частині відсутні. Суд першої інстанції не допустив порушень норм процесуального закону, які регулюють вирішення питання розподілу судових витрат.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі АТ «Укрзалізниця», посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить рішення Франківського районного суду м. Львова від 05 грудня 2023 року, додаткове рішення Франківського районного суду м. Львова від 18 грудня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 01 квітня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що на даний час Верховним Судом не сформовано правовий висновок щодо питання застосування статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» про те, чи передбачає ця норма, що неможливість надання роботи повинна містити виключно абсолютний характер та чи має право роботодавець прийняти рішення про запровадження заходів, необхідних для забезпечення функціонування підприємств в умовах воєнного стану та визначення переліку працівників з якими необхідно призупинити дії трудових договорів з самостійним визначенням відповідних трудових критеріїв для цього; чи є обов`язковим одночасне настання самостійних обставин неможливості надати роботу та неможливості виконувати роботу працівником; відмінність між такими формами організації трудових правовідносин як призупинення дії трудового договору та простій, в якому працівник перебував до призупинення дії трудового договору та з яким погодився.

Судами не враховано, що, призупиняючи дії трудових договорів з працівниками Департаменту внутрішнього аудиту та контролю АТ «Укрзалізниця», зокрема з позивачем, відповідач виходив з того, які категорії професій були першочергово необхідні для виконання перевізного процесу в період дії воєнного стану. Тому, факт того, що АТ «Укрзалізниця» у зв`язку з військовою агресією не припинило повністю своєї діяльності, не унеможливлює призупинення дії трудового договору з конкретними працівниками структурних підрозділів.

Стаття 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» передбачає, що підставами призупинення дії трудового договору може бути не лише повна непрацездатність підприємства через його руйнування, а й інші, викликані збройною агресією, фактичні та економічні чинники, які не дозволяють забезпечити працівника роботою, яку він виконував раніше, наприклад: скорочення замовлень чи обсягу послуг, які надаються підприємством, суттєве зниження доходів підприємства, неможливість виконання роботодавцем перед працівником зобов`язань з виплати заробітної плати та страхових внесків, тощо.

Вважає, що судами помилково застосовано до спірних правовідносин положення частини другої статті 235 КЗпП України, оскільки право на виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу у випадку визнання незаконним та скасування наказу про призупинення дії трудового договору не передбачено. Крім того, стягнуто середній заробіток більше як за один рік, хоча це прямо заборонено вказаною статею, оскільки справа розглядалася менше року.

Також суди не врахували, що до призупинення дії трудового договору з позивачем він перебував у простої, який було скасовано у зв`язку з необхідністю призупинення дії трудового договору, тому якби з позивачем не було призупинено дію трудового договору, він би все одно не працював, а перебував у простої і отримував дві третини встановленого посадового окладу, а не середній заробіток.

Зазначає, що стягнутий судом розмір судових витрат на професійну правову допомогу є неспівмірним зі складністю справи, яка об`єктивно є нескладною, заявник не довів заявленого розміру витрат, а суд не надав належної правової оцінки запереченням проти заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Також, у касаційній скарзі порушено клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно з вимогами частини п`ятої статті 403 ЦПК України, оскільки у справі наявна виключна правова проблема щодо застосування положень статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Відзив на касаційну скаргу позивач до суду не подав.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Касаційну скаргу подано до Верховного Суду у травні 2024 року.

Ухвалою Верховного Суду від 05 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Зупинено виконання рішення Франківського районного суду м. Львова від 05 грудня 2023 року в частині стягнення з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 1 513 514,40 грн. Зупинено дію постанови Львівського апеляційного суду від 01 квітня 2024 року до закінчення касаційного провадження.

18 червня 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 листопада 2024 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

30 листопада 2021 року між ОСОБА_1 та АТ «Укрзалізниця» було укладено трудовий договір № 730-2021, відповідно до якого позивача прийнято на посаду менеджера Департаменту внутрішнього аудиту та контролю АТ «Укрзалізниця».

Згідно з пунктом 1.1 Положення про Департамент внутрішнього аудиту та контролю, затвердженого рішенням наглядової ради АТ «Укрзалізниця» від 7-9 жовтня 2020 року, Департамент внутрішнього аудиту та контролю є структурним підрозділом Акціонерного товариства «Українська залізниця» та підпорядковується наглядовій раді (комітету з аудиту) Товариства. Департамент виконує функції підрозділу/служби внутрішнього аудиту Товариства (пункт 1.2 Положення про Департамент). Ціллю Департаменту є надання незалежних, об`єктивних аудиторських послуг, спрямованих на збільшення вартості Товариства та вдосконалення його діяльності і процесів.

Наказом АТ «Укрзалізниця» від 24 лютого 2022 року № Ц-42/6-В встановлено режим простою з 24 лютого 2022 року до відміни для працівників апарату управління відповідно до додатка 1.

Наказом АТ «Укрзалізниця» від 24 березня 2022 року № Ц-42/12-В внесено зміни до додатку 1 наказу від 24 лютого 2022 року № Ц-42/6-В «Про запровадження режиму простою», виклавши його у новій редакції.

Згідно з додатком 1 до наказу від 24 лютого 2022 року № Ц-42/6-В (в редакції наказу від 24 березня 2022 року № Ц-42/12-В) ОСОБА_1 встановлено режим простою з 01 березня 2022 року по 31 березня 2022 року.

Наказом від 01 квітня 2022 року № 389/ос із ОСОБА_1 , менеджером Департаменту внутрішнього аудиту та контролю АТ «Укрзалізниця», було призупинено трудовий договір з 01 квітня 2022 року до припинення або скасування воєнного стану, у зв`язку із неможливістю надання та виконання роботи внаслідок критичного зменшення обсягів господарської діяльності, що сталась у зв`язку з втратою через військову агресію російської федерації проти України, можливості повноцінно організовувати процеси діяльності товариства.

Наказом (розпорядженням) від 03 жовтня 2023 року № 1871/ос ОСОБА_1 звільнено з 10 жовтня 2023 року з роботи за власним бажанням - у зв`язку з виходом на пенсію за віком.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень АТ «Укрзалізниця» вказує неправильне застосування судами норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також, зазначає про порушення апеляційним судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме, постанова суду апеляційної інстанції оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга АТ «Укрзалізниця» задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду в цій частині не спростовують.

Стаття 43 Конституції України гарантує право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан, який діє на теперішній час.

Згідно з пунктом 3 цього Указу, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34 38 39 41-44 53 Конституції України.

Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (стаття 1 від 12 травня 2015 року № 389-VIII Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).

15 березня 2022 року прийнято Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (далі - Закон № 2136-ІХ), яким визначені особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Частинами першою та другою статті 1 Закону № 2136-ІХ (тут і далі в редакції на час винесення оспорюваних наказів від 25 березня 2022 року та 22 квітня 2022 року) встановлено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43 44 Конституції України.

У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень КЗпП України, під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Відповідно до статті 13 Закону № 2136-ІХ призупинення дії трудового договору - це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором.

Дія трудового договору може бути призупинена у зв`язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи.

Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин.

Про призупинення дії трудового договору роботодавець та працівник за можливості мають повідомити один одного у будь-який доступний спосіб.

Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України.

Наведена спеціальна норма права надає роботодавцю право тимчасово призупинити дію трудового договору з працівником у разі неможливості у зв`язку із військовою агресією проти України забезпечити працівника роботою.

Водночас таке право не є абсолютним. Для застосування цієї норми права роботодавець має перебувати в таких обставинах, коли він не може надати працівнику роботу, а працівник не може виконати роботу. Зокрема, у випадку, якщо необхідні для виконання роботи працівником виробничі, організаційні, технічні можливості, засоби виробництва знищені в результаті бойових дій або їх функціювання з об`єктивних і незалежних від роботодавця причин є неможливим, а переведення працівника на іншу роботу або залучення його до роботи за дистанційною формою організації праці неможливо.

Подібні висновки неодноразово висловлено у постановах Верховного Суду, зокрема: від 21 червня 2023 року у справі № 149/1089/22 (провадження № 61-292св23), від 28 лютого 2024 року у справі № 465/3919/22 (провадження № 61-17848св23, від 20 вересня 2024 року у справі № 444/2538/23 (провадження № 61-7113св24).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що як на час видачі оспорюваного наказу про призупинення дії трудового договору, так і на час розгляду справи, АТ «Укрзалізниця» здійснювало свій основний вид діяльності та надавало послуги, як національний перевізник вантажів та пасажирів. Дію трудових договорів відповідач призупинив вибірково з окремими працівниками, у тому числі з позивачем, але не з усіма працівниками. Із переважною більшістю колективу АТ «Укрзалізниця» дію трудових договорів не було призупинено.

Сама по собі обставина зменшення замовлень послуг відповідача після введення воєнного стану на території України не свідчить про неможливість роботодавця забезпечити позивача роботою.

Оскільки відповідач не довів і у справі не встановлено обставин абсолютної неможливості надання відповідачем ОСОБА_2 роботи у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, а позивачу - її виконувати, тому суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшли обґрунтованого висновку про те, що призупинення дії трудового договору з позивачем є незаконним.

Верховний Суд у своїх постановах: від 15 вересня 2023 року у справі № 161/7449/22 (провадження № 61-735св23), від 31 січня 2024 року у справі № 161/8196/22 (провадження № 61-6897св23), від 28 лютого 2024 року у справі № 465/3919/22 (провадження № 61-17848св23), від 14 лютого 2024 року у справі № 464/2944/23 (провадження № 61-13092св23) неодноразово висловлював свою позицію щодо обов`язку суду з`ясовувати, а відповідача - довести, неможливість надання та виконання такої роботи.

Такі висновки спростовують доводи касаційної скарги у відповідній частині.

Оскільки районний суд дійшов правильного висновку, що підстав для застосування статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» немає, то й не підлягає застосуванню частина четверта цієї статті про те, що відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам за час призупинення дії трудового договору у повному обсязі покладається на державу, що здійснює збройну агресію проти України.

У КЗпП України відсутня норма права, яка б у даній ситуації регулювала питання виплати середнього заробітку за час незаконного призупинення дії трудового договору, так як це не є ні простоєм, ні звільненням працівника. Разом з тим, відповідно до статті 43 Конституції України, найбільш подібним (аналогічним) до цієї ситуації є застосування частин першої, другої статті 235 КЗпП України, яку суд першої інстанції вірно застосував.

Про можливість застосувати положення частин першої, другої статті 235 КЗпП України у подібних правовідносинах неодноразово наголошував Верховний Суд, зокрема у вже згаданих постановах у справах № 161/7449/22, № 161/8196/22, № 465/3919/22, № 464/2944/23, 444/2538/23.

Отже, встановивши, що незаконні дії відповідача позбавили позивача можливості працювати, суд першої інстанції обґрунтовано поклав на відповідача обов`язок відшкодувати йому середню заробітну плату за час його перебування у вимушеному прогулі, тому доводи касаційної скарги про те, що такий обов`язок покладається на державу, що здійснює збройну агресію, в цьому випадку безпідставні.

Також колегія суддів погоджується з визначеним судом першої інстанції розміром середнього заробітку.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо незгоди з розміром середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки згідно із частиною третьою статті 235 КЗпП України якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. При цьому встановлено, що позивач звернувся до суду із позовною заявою у встановлений КЗпП України строк і заява в суді розглядалася не більше одного року (з червня до грудня 2023 року), а середній заробіток стягнуто за весь час вимушеного прогулу.

Посилання касаційної скарги на частину третю статті 13 Закону № 2136-ІХ про те, що відшкодовувати заробітну плату працівнику повинна держава-агресор, до цих правовідносин не застосовується, так як з позивачем трудовий договір був призупинений незаконно і лише якщо б призупинення дії трудового договору було законне, тоді заробітну плату відшкодовувала держава-агресор.

Не заслуговують на увагу доводи заявника про неспівмірність стягненої судом першої інстанції суми судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 14 000 грн, оскільки, вирішуючи відповідне питання, районний суд, врахувавши заперечення відповідача на відповідну заяву, обґрунтовано взяв до уваги характер спірних правовідносин, складність справи, співмірність понесених витрат із ціною позову, значення справи для сторін, вимоги розумності і справедливості, дійшовши обґрунтованого висновку про задоволення вимог представника позивача про стягнення судових витрат, понесених на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі, вважаючи його розумним, справедливим та співмірним із характером правовідносин та складністю справи.

Отже, доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права, містять вимоги щодо переоцінки доказів, були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Крім того, Верховний Суд не знаходиться підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, про що просить заявник, враховуючи таке.

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

У справі, яка переглядається, заявник належно не мотивував наявність виключної правової проблеми.

Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки судова практика у цій категорії справ є сталою, факт існування виключної правової проблеми щодо застосування статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» позивачем також не доведено.

Згідно із частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Керуючись статтями 400 402 409 410 416 419 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання Акціонерного товариства «Українська залізниця» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення.

Рішення Франківського районного суду м. Львова від 05 грудня 2023 року, додаткове рішення Франківського районного суду м. Львова від 18 грудня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 01 квітня 2024 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Франківського районного суду м. Львова від 05 грудня 2023 року в зупиненій частині та дію постанови Львівського апеляційного суду від 01 квітня 2024 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець