Історія справи

Постанова

Іменем України

27 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 347/1265/20

провадження № 61-9718св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

третя особа - Служба у справах дітей Косівської районної державної адміністрації,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справикасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 09 березня 2021 року в складі судді Крилюк М. І. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 25 травня 2021 року в складі колегії суддів: Бойчука І. В., Девляшевського В. А., Фединяка В. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та просила усунути перешкоди у користуванні належним їй житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення відповідачів та малолітньої ОСОБА_7 з вказаного житлового будинку.

В обґрунтування позову зазначала, що їй на підставі договору дарування від 26 березня 2018 року належить на праві приватної власності житловий будинок АДРЕСА_1 .

Після отримання в дар вищезазначеного житлового будинку на прохання ОСОБА_2 вона надала згоду на тимчасове проживання останньої з її чоловіком ОСОБА_3 в цьому житловому будинку до осені 2018 року. В подальшому у вказаному будинку почала проживати дочка ОСОБА_2 - ОСОБА_4 з чоловіком ОСОБА_5 та їх малолітньою дочкою ОСОБА_7 . Незважаючи на те, що дозволений нею термін тимчасового проживання ОСОБА_2 з родиною вже закінчився, вона відмовляється у добровільному порядку виселитись із вказаного будинку, чим чинить їй перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження цим нерухомим майном, не допускаючи її до нього.

Відповідачі на сьогодні зареєстровані в будинку АДРЕСА_2 .

Оскільки відповідачі самоправно зайняли належний їй житловий будинок, володіють ним незаконно, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 09 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 25 травня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що в спірному будинку з моменту народження проживає малолітня дитина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а тому перед укладанням договорів щодо його відчуження обов`язково необхідно було отримати дозвіл органу опіки та піклування на укладення таких договорів. Зазначений дозвіл органом опіки та піклування не надавався, чим було порушено житлові права малолітньої дитини.

Вимоги ОСОБА_1 в частині виселення відповідачів зі спірного будинковолодіння є передчасними, оскільки судом не ухвалено рішення в справі за позовом ОСОБА_2 про оскарження нею договору купівлі-продажу спірного житлового будинку від 11 березня 2016 року та договору дарування цього ж житлового будинку від 26 березня 2018 року, який раніше належав їй на праві власності.

При виселенні в судовому порядку з житлового приміщення відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в позові про виселення, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 є такими, що не підлягають задоволенню.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 09 березня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 25 травня 2021 року і направити справу на новий розгляд.

В обґрунтування касаційної скарги зазначала про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц, від 15 серпня 2018 року в справі № 595/1271/16-ц, від 25 листопада 2020 року в справі № 134/1946/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Вказувала про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права в подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Також оскаржила судові рішення з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Зазначала, що відповідачі не є її членами сім`ї, тому на них не розповсюджуються положення статті 156 ЖК Української РСР, якою визначені права членів сім`ї власників житлового будинку.

Встановлені судами обставини свідчать про те, що відповідачі вселилися та набули право користування житловим будинком, який належить їй на праві власності, тимчасово, підтвердженням чого є той факт, що вони не змінювали реєстрацію їх місця проживання.

Висновок комісії органу опіки та піклування «Про доцільність виселення малолітньої дитини», у якому комісія вважає за недоцільне надання дозволу на виселення з житлового будинку ОСОБА_7 , оформлений неналежним чином, до нього не додані документи на підтвердження викладених в ньому обставин.

Вона зверталася до суду з клопотанням про витребування доказів в органу опіки та піклування, які необхідні для доведення того факту, що на момент відчуження спірного будинку в ньому не проживала малолітня дитина, а була вселена лише для вирішення вказаного спору, однак суди попередніх інстанцій не розглянули це клопотання та вирішили справу за наявними в ній доказами.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Косівського районного суду Івано-Франківської області.

19 серпня 2021 року справа № 347/1265/20 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 26 березня 2018 року належить на праві приватної власності житловий будинок АДРЕСА_1 , що підтверджується інформацією з Державного Реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.

Відповідно до акту комісії Косівської міської ради від 19 липня 2019 року на момент обстеження будинковолодіння АДРЕСА_1 на подвір`ї перебувала ОСОБА_2 , зі слів якої в даному будинку проживає без реєстрації її родина за договором найму, укладеним між нею та ОСОБА_1 . Комісія рекомендувала вирішити спір про усунення перешкод у користуванні майном в судовому порядку.

Відповідно до висновку комісії з питань захисту прав дітей № 2/1-21 від 18 січня 2021 року в будинку АДРЕСА_1 з моменту народження проживає малолітня дитина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а тому перед укладанням договору купівлі-продажу будинку обов`язковим є отримання дозволу органу опіки та піклування на відчуження даного майна. Такого дозволу органом опіки та піклування не надавалося, чим було порушено житлові права малолітньої дитини, відтак будинок, право користування яким має малолітня дитина, був відчужений у спосіб, що не передбачений законом. На засіданні комісії бабусею малолітньої ОСОБА_7 . ОСОБА_2 було повідомлено, що в квартирі, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , в якій зареєстрована малолітня онука, проживає ОСОБА_8 разом з дружиною ОСОБА_9 та двома неповнолітніми дітьми - ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Комісія дійшла висновку про недоцільність надання дозволу на виселення малолітньої ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з житлового будинку АДРЕСА_1 .

Встановлено, що 11 березня 2016 року ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_11 договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 . Зазначений будинок належав ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, виданого виконавчим комітетом Косівської міської ради 31 травня 2007 року на підставі рішення цієї ж ради від 30 травня 2007 року. Підставою укладення вказаного договору стали боргові зобов`язання ОСОБА_2 перед ОСОБА_11 з метою гарантування виконання наявних боргових зобов`язань. В подальшому ОСОБА_11 26 березня 2018 року уклав з ОСОБА_1 договір дарування спірного житлового будинку.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Разом з тим у статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, п. 47).

У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач унаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Отже, виселення осіб з житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом з тим, у спірних правовідносинах права позивача, як власника будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої інстанції зазначав, що житловий будинок АДРЕСА_1 використовується відповідачами як їх постійне фактичне місце проживання, тому відсутні правові підстави для їх виселення з цього будинку без надання іншого жилого приміщення.

Разом з тим, судом не враховано, що на підставі договору купівлі-продажу від 11 березня 2016 року ОСОБА_11 набув право власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 відповідно продала зазначений будинок, відтак до покупця перейшли усі правомочності власника. Продавець, відповідно, такі правомочності з моменту укладення договору та реєстрації права власності за новим власником втратив. В подальшому 26 березня 2018 року ОСОБА_11 уклав з ОСОБА_1 договір дарування вищевказаного будинку, відтак ОСОБА_1 , як новий власник, яка набула право власності на спірний будинок в установленому законом порядку - на підставі нотаріально посвідченого договору дарування, не може користуватися своєю власністю, оскільки ОСОБА_2 , яка втратила право користування спірним житловим приміщенням у зв`язку з його відчуженням, разом з сім`єю відмовляється виселитися з нього.

У договорі купівлі-продажу, укладеному між відповідачем ОСОБА_2 та ОСОБА_11 , а також договорі дарування, укладеному між ОСОБА_11 та ОСОБА_1 , відповідно до статті 402 ЦК України сервітут встановлений не був, а усний дозвіл на тимчасове проживання не члена сім`ї власника не може бути підставою для виникнення сервітуту.

Окрім того, суд першої інстанції не встановив адреси реєстрації місця проживання відповідачів, не з`ясував, чи належить їм на праві власності інше житло.

Апеляційний суд на наведене уваги не звернув, помилки, допущені судом першої інстанції, не виправив та залишив без змін рішення суду першої інстанції.

З урахуванням наведеного, суд касаційної інстанції позбавлений можливості оцінити виселення відповідачів на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Таким чином, в силу наданих процесуальним законом повноважень, суд касаційної інстанції позбавлений права встановлювати, або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, надавати оцінку доказам, що не були предметом їх перевірки, чи робити їх переоцінку.

Враховуючи викладене, суд касаційної інстанції позбавлений можливості ухвалити власне рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

За таких обставин судове рішення апеляційного суду не може вважатися законним і обґрунтованим, тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 25 травня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська СуддіА. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов