Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 10.06.2018 року у справі №476/485/17

Постанова

Іменем України

26 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 476/485/17

провадження № 61-35038св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Курило В. П.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

представник позивача - ОСОБА_5,

відповідач - ОСОБА_6,

третя особа 1 - відділ в Єланецькому районі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області,

третя особа 2 - приватний нотаріус Єланецького районного нотаріального округу Миколаївської області Волошин В. В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Єланецького районного суду Миколаївської області в складі судді Чернякова Н. В. від 21 грудня 2017 року та постанову апеляційного суду Миколаївської області в складі колегії суддів: Крамаренко Т. В., Бондаренко З. В., Темнікової В. І. від 21 березня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6 про визнання недійним договору оренди землі та скасування державної реєстрації договору оренди.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що 01 вересня 2009 року між ним та ОСОБА_6 було укладено договір оренди належної йому земельної ділянки площею 9,94 га, розташованої на території Малоукраїнської сільської ради Єланецького району Миколаївської області, терміном на 49 років, який 20 грудня 2010 року було зареєстровано у Єланецькому районному відділі Миколаївської регіональної філії центру Державного земельного кадастру за реєстраційним номером № 041001400700. Під час посвідчення вказаного договору приватним нотаріусом було вказано кадастровий номер земельної ділянки - НОМЕР_1, однак у його власності земельної ділянки з таким кадастровим номером немає. Вказані відомості на його думку є такими, що суперечать чинному законодавству. Посилаючись на викладене позивач просив суд визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, зареєстрований 20 грудня 2010 року Єланецьким районним відділом Миколаївської регіональної філії центру ДЗК за реєстраційним номером № 041001400700 та скасувати його державну реєстрацію.

Рішенням Єланецького районного суду Миколаївської області від 21 грудня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Місцевий суд, встановивши, що під час укладення договору сторони погодили всі істотні умови договору оренди землі і шляхом вільного волевиявлення посвідчили його особистими підписами та врахувавши, що на момент укладення договору в ньому чітко зазначено об'єкт оренди, що дає можливість його ідентифікувати на місцевості, а відповідачем не надано належних доказів на підтвердження свого порушеного права, дійшов висновку про відсутність підстав для визнання договору оренди землі недійсним.

Постановою апеляційного суду Миколаївської області від 21 березня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення. Рішення Єланецького районного суду Миколаївської області від 21 грудня 2017 рок залишено без змін.

Апеляційний суд, погоджуючись з висновками місцевого суду, зазначив про те, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстав для його скасування не має.

У червня 2016 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Єланецького районного суду Миколаївської області від 21 грудня 2017 року та постанову апеляційного суду Миколаївської області від 21 березня 2018 року, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій взагалі не було з'ясовано який насправді кадастровий номер у земельної ділянки, яка належить позивачу на праві приватної власності і стосовно якої він має право вчиняти юридичні дії.

У липні 2018 року ОСОБА_6 подав відзив на вищевказану касаційну скаргу, у якій просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, посилаючись на те, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

До Верховного Суду надійшла вказана справа.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Суд установив, що позивачу на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 9,94 га, призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Малоукраїнської сільської ради Єланецького району Миколаївської області.

01 вересня 2009 року між позивачем та відповідачем укладено договір оренди належної позивачу земельної ділянки, строком на 49 років, посвідчений приватним нотаріусом Єланецького районного нотаріального округу Волошиним В. В. та 20 грудня 2010 року зареєстрований в Єланецькому районному відділі Миколаївської регіональної філії центру ДЗК за № 041001400700, де вказано, що кадастровий номер орендованої земельної ділянки становить - НОМЕР_1.

На час укладення вищевказаного договору кадастровий номер земельної ділянки - НОМЕР_3, що підтверджується кадастровим планом земельної ділянки.

Також, 01 вересня 2009 року між сторонами складено акт прийому-передачі вищевказаної земельної ділянки, де також вказано кадастровий номер земельної ділянки - НОМЕР_2.

Згідно з витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 23 травня 2017 року та Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 13 червня 2017 року на час розгляду справи в суді кадастровий номер належної позивачу земельної ділянки становить НОМЕР_4.

У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, другою, третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

Спірні правовідносини врегульовано спеціальним законом, яким є Закон України «Про оренду землі».

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що договір оренди землі укладається в письмовій формі.

Згідно статті 15 Закону України «Про оренду землі» (в редакції чинній на час укладення договору) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру , індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві: існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4 - 6, 11, 17,19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга статті 15 цього Закону).

Оскільки на час укладення вищезазначеного договору оренди землі чинним законодавством не було передбачено такої істотної умови договору, як кадастровий номер земельної ділянки, тому правильними є висновки судів про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним з підстав невідповідності кадастрового номеру, вказаного в договорі оренди землі, дійсному кадастровому номеру.

У спірному договорі в розділі предмет договору та об'єкт оренди вказано власника земельної ділянки, її місце розташування та загальну площу, що вичерпно ідентифікує предмет оренди.

Разом із тим, частиною першою статті 3 ЦПК України 2004 року передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм права на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення вимог або відмову в їх задоволенні.

Вирішуючи питання про визнання договору оренди землі недійсним, суд має врахувати вимоги статті 3 ЦПК України 2004 року та статті 15 ЦК України про те, що в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, тому суд повинен встановити, чи дійсно порушено право орендодавця та з'ясувати, у чому саме полягає порушення законних прав орендодавця.

Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 15 грудня 2013 року у справі № 6-94цс13, однією з обов'язкових умов визнання договору недійсним є порушення у зв'язку з його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів.

Суд установив, що з вересня 2009 року і по теперішній час сторони виконують умови оспорюваного договору, відповідач використовує вказану земельну ділянку, а позивач не заперечує, що отримував орендну плату на підставі вказаного договору.

Зважаючи на викладене правильними є висновки судів попередніх інстанцій, що позивачем не доведено обставини, які б свідчили про недійсність договору оренди землі від 01 вересня 2009 року та порушення його прав як орендодавця.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Єланецького районного суду Миколаївської області від 21 грудня 2017 року та постанову апеляційного суду Миколаївської області від 21 березня 2018 року року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:М. Є Червинська В. М. Коротун В. П. Курило