Історія справи

Постанова КЦС ВП від 26.10.2023 року у справі №522/14664/21
Постанова КЦС ВП від 26.10.2023 року у справі №522/14664/21
Постанова КЦС ВП від 26.10.2023 року у справі №522/14664/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 522/14664/21

провадження № 61-7570св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , Одеська міська рада,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду міста Одеси від 21 червня 2022 року у складі судді Куриленко О. М. та постанову Одеського апеляційного суду

від 25 квітня 2023 року у складі колегії суддів Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., Дришлюка А. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до ОСОБА_2 , Одеської міської ради про встановлення факту проживання однією сім`єю.

Позовна заява мотивована тим, що Київський районний суд міста Одеси рішенням від 15 травня 2007 року призначив ОСОБА_1 опікуном над ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (справа № 2-О-152/07).

У січні 2019 року ОСОБА_3 помер, після смерті якого відкрилася спадщина на квартиру АДРЕСА_1 , яка належала йому на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 09 жовтня 2006 року. Витрати на поховання ОСОБА_3 були понесені позивачем.

ОСОБА_1 також стверджував, що з травня 2007 року та до самої смерті ОСОБА_3 вони проживали однією сім`єю у квартирі

АДРЕСА_2 . Він особисто, в повному обсязі забезпечував ОСОБА_3 , здійснював догляд за ним, допомагав йому у побуті та купував ліки (як член сім`ї та опікун). Вони вели спільне господарство та побут, мали взаємні права та обов`язки, один спільний бюджет.

Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_1 просив суд встановити факт спільного проживання однією сім`єю його з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який помер у січні 2019 року, у період з травня

2007 року до моменту його смерті (у січні 2019 року), за адресою:

АДРЕСА_3 ; визнати його спадкоємцем четвертої черги.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Київський районний суд міста Одеси рішенням від 21 червня 2022 року

у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Одеський апеляційний суд постановою від 25 квітня 2023 року рішення Київського районного суду міста Одеси від 21 червня 2022 року залишив без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами факт проживання однією сім`єю його разом з ОСОБА_3 у період з травня 2007 року до смерті останнього (у січні 2019 року), ведення спільного господарства, виконання взаємних прав та обов`язків, спільних покупок та витрат, участі в утриманні житла, його ремонті тощо. Тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, поданій у травні 2023 року, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявник послався:

- на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначив, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18),

від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2201/15 (провадження

№ 14-179цс18), постановах Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року у справі № 6-97цс11, від 20 червня 2012 року у справі № 6-56цс12,

від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13, від 23 вересня 2015 року

у справі № 6-1026цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15,

від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, від 08 листопада 2017 року

у справі № 6-1447цс17;

- на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою

статті 411 цього Кодексу), а саме зазначає, що суд не дослідив зібрані

у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених

у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених

пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд відхилив клопотання заявника про виклик та допит свідків.

Доводи інших учасників справи

У жовтні 2023 року Одеська міська рада подала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій

є законними і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.

У жовтні 2023 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій

є законними і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.

У жовтні 2023 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить задовольнити касаційну скаргу, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, як такі, що ухвалені без дотримання норм матеріального та процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що Київський районний суд міста Одеси рішенням

від 15 травня 2007 року призначив ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , опікуном над ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (рішення набрало законної сили 26 травня 2007 року).

У січні 2019 року ОСОБА_3 помер, про що Одеський міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області зробив відповідний актовий запис

за № 1020.

Суди також встановили, що на підтвердження факту проживання

ОСОБА_1 з померлим ОСОБА_3 разом у квартирі АДРЕСА_2 , не надано жодного доказу.

Натомість, відповідно до копії паспорта ОСОБА_3 , місцем його проживання з 18 червня 1979 року була квартира АДРЕСА_1 .

Згідно з копією паспорта ОСОБА_1 , його місцем проживання

з 11 серпня 2006 року по 18 січня 2017 року була квартира АДРЕСА_2 , з 18 січня 2017 року - квартира АДРЕСА_4 .

Таким чином, померлий ОСОБА_3 та позивач ОСОБА_1 були зареєстрованими за різними адресами, що свідчить про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не проживали в період з травня 2007 року до моменту смерті ОСОБА_3 (у січні 2019 року) однією сім`єю.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом

у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша

статті 13 ЦПК України).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 як на підставу своїх порушених прав вказував, що після смерті ОСОБА_3 відкрилась спадщина, яку позивач, як він вважає, фактично прийняв після померлого, оскільки проживав з ним однією сім`єю з травня 2007 року до смерті спадкодавця (у січні 2019 року) у квартирі АДРЕСА_2 . Позивач особисто, в повному обсязі забезпечував ОСОБА_3 , здійснював догляд за ним, допомагав йому у побуті, купував ліки (як член сім`ї та опікун). Вони вели спільне господарство та побут, мали взаємні права та обов`язки, один спільний бюджет.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Юридичні факти - це життєві обставини чи факти, з якими норми права пов`язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Частиною першою статті 315 ЦПК України передбачено перелік юридичних фактів, які можуть бути встановлені у судовому порядку.

Оскільки встановлення факту проживання однією сім`єю потрібно заявнику для отримання спадкового майна у власність після смерті ОСОБА_3 , то спір повинен вирішуватись у порядку позовного провадження.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав

та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця),

до інших осіб (спадкоємців).

Згідно зі статтею 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених

статтею 1259 цього Кодексу.

Частиною другою статті 1259 ЦК України передбачено, що фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).

Відповідно до статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

За загальним правилом, при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки.

Законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки.

Для набуття права на спадкування за законом на підставі

статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів,

а саме: 1) проживання однією сім`єю із спадкодавцем; 2) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім`єю.

Про спільне проживання можуть свідчити наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 вересня2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21).

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) Велика Палата Верховного Суду вказала, що «принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс».

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача; за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов`язків.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що ОСОБА_1 не довів жодними належними та допустимим доказами факт проживання однією сім`єю більш ніж 12 років разом з ОСОБА_3 та спільного ведення господарства, виконання взаємних прав та обов`язків, спільних витрат, участі в утриманні житла, його ремонті тощо, та урахувавши факт проживання зазначених осіб за різними адресами, відсутність спільного побуту та бюджету, суди попередніх інстанцій дійшли загалом обґрунтованого висновку про відсутність підстав для встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 однією сім`єю у розумінні положень статті 1264 ЦК України.

Вказане підтверджується ще й наступною обставиною, встановленою під час розгляду справи по суті.

Суди встановили, що згідно з інформацією, наданою КП «Спеціалізоване підприємство комунально-побутового обслуговування» Одеської міської ради, 23 січня 2019 року на ділянці № 40д, лінії № 9, місці № 23а Північного кладовища було поховано невідому особу відповідно до статті 16 Закону України «Про поховання та похоронну справу». 11 червня 2019 року на підставі заяви, протоколом пред`явлення трупа для впізнання від 24 травня 2019 року та рішення Київського районного суду міста Одеси від 15 травня 2007 року у справі № 2-О-152/07, ОСОБА_1 відшкодував витрати місцевому бюджету в сумі 3 610,90 грн, витрачених на поховання невідомої особи.

Відповідно до статті 16 Закону України «Про поховання та похоронну справу» поховання померлих одиноких громадян, осіб без певного місця проживання, громадян, від поховання яких відмовилися рідні, знайдених невпізнаних трупів здійснюється за рахунок коштів відповідних місцевих бюджетів.

Таким чином, встановлені вище обставини дають підстави вважати,

що 23 січня 2019 року ОСОБА_3 був похований відповідними органами Одеської міської ради в порядку статті 16 Закону України «Про поховання та похоронну справу», та лише через 6 місяців, а саме - 11 червня 2019 року ОСОБА_1 відшкодував витрати місцевому бюджету, витрачені на поховання.

Вказане свідчить про недобросовісність виконання ОСОБА_1 своїх обов`язків опікуна ОСОБА_3 , які встановлені рішенням Київського районного суду міста Одеси від 15 травня 2007 року, та жодним чином

не може підтверджувати факт спільного проживання ОСОБА_1

з ОСОБА_3 у квартирі

АДРЕСА_2 однією сім`єю з травня 2007 року до дня смерті спадкодавця

(у січні 2019 року) у розумінні положень статті 1264 ЦК України.

Колегія суддів зауважує, що суди попередніх інстанцій правильно встановили відносини, які склалися між позивачем та померлим

ОСОБА_3 , та за недоведеності у них спільного побуту і виникнення взаємних прав та обов`язків, притаманних сім`ї, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявник послався на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначив, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня

2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18),

від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2201/15 (провадження

№ 14-179цс18), постановах Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року у справі № 6-97цс11, від 20 червня 2012 року у справі № 6-56цс12,

від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13, від 23 вересня 2015 року

у справі № 6-1026цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15,

від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, від 08 листопада 2017 року

у справі № 6-1447цс17.

Для визначення подібності правовідносин Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальній частині постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), згідно з яким на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», частин четвертої і п`ятої статті 22 Закону України «Про міліцію» та частини шостої статті 22 Закону України «Про пожежну безпеку» обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин».

У справі № 522/2201/15 (постанова Великої Палати Верховного Суду

від 05 грудня 2018 року, провадження № 14-179цс18) предметом позову

є визнання незаконним і скасування державного акта на право власності

на земельну ділянку, визнання договору купівлі-продажу, акта

прийому-передачі нерухомого майна недійсними, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, скасування рішення про державну реєстрацію прав.

У постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року № 6-97цс11, прийнятої за результатами розгляду заяв про перегляд судових рішень із мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, сформульована правова позиція щодо визначення ознак сім`ї при встановленні наявності чи відсутності фактичних шлюбних стосунків та визначено, що положення частини другої статті 3 СК України стосуються лише офіційно зареєстрованих шлюбів. Встановлення факту проживання однією сім`єю у період до 01 січня 2004 року не передбачено Кодексом законів про шлюб та сім`ю України.

У постанові від 20 червня 2012 року у справі № 6-56цс12 Верховний Суд України зазначив, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток. При цьому суд може визнати право на частину об`єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін.

У постановах від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13 та від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15 Верховний Суд України зробив висновок, що визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків. Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема, докази спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.

У постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15 Верховний Суд України вказав, що уразі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

У постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 Верховний Суд зазначив, що конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

У постанові від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17 Верховний Суд України зробив висновок, що стаття 57 СК України визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 СК України встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності подружжя. Для застосування передбачених статтею 62 СК України правил збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об`єкта, його якісних характеристик. Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з`ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об`єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об`єкта. Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

Отже, висновки у цих справах й у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд відхилив клопотання заявника про виклик та допит свідків ( ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ), чим порушив право позивача на доказування, колегія суддів не бере до уваги з огляду на таке.

У справі, що переглядається, звертаючись до апеляційного суду з апеляційною скаргою, ОСОБА_1 просив викликати свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які є знайомими позивача та померлого

ОСОБА_3 , допомагали з ремонтом квартири АДРЕСА_2 та могли б підтвердити факт спільного проживання та ведення спільного господарства.

Апеляційний суд зазначив, що вказане не є доцільним, оскільки показання свідків самі по собі не дають підстав для висновку про доведеність факту постійного проживання позивача зі спадкодавцем однією сім`єю.

Пунктами 6, 7 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції, клопотання особи, яка подала скаргу.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд оцінює надані сторонами докази, проте сам їх не збирає.

Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої

статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.

Аналогічні за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду

від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17 (провадження

№ 61-35488св18), від 05 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17 (провадження №61-41031св18) та від 03 травня 2018 року у справі

№ 404/251/17 (провадження № 61-13405св18).

Разом з тим, заперечуючи проти позовних вимог, Одеська міська рада зазначила, що ОСОБА_1 з клопотанням про виклик та допит свідків до суду першої інстанції не звертався, а в апеляційній та касаційній скаргах не зазначені підстави неможливості такого подання з причин, що об`єктивно не залежали від нього, а, отже, відповідні показання свідків не можуть прийматися судом до уваги.

Разом з тим, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про неможливість подати до суду першої інстанції докази, які мають суттєве значення для вирішення цієї справи, у зв`язку з наявністю поважних причин (наявність справ за його участю, стан здоров`я, початок війни), були предметом дослідження апеляційним судом з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Крім того, показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю, а оцінюються судами в сукупності усіх обставин справи.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16 (провадження № 61-5296св19)

та від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц (провадження

№ 61-42601св18).

Отже, оскільки зазначене клопотання про виклик та допит свідків ( ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ) було подано заявником у суді апеляційної інстанції, то згідно з вимогами пунктів 6, 7 частини другої

статті 356, частини другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні зазначеного клопотання, а доказів того, що ОСОБА_1 не мав можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин вказане клопотання, заявником не додано.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, в основному направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

На думку судової колегії судові рішення, що переглядаються, є достатньо мотивованими.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду міста Одеси від 21 червня 2022 року

та постанову Одеського апеляційного суду від 25 квітня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Судді:І. М. Фаловська С. О. Карпенко В. В. Сердюк