Постанова

Іменем України

25 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 520/20237/18

провадження № 61-5132св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Пучкова Ірина Анатоліївна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 24 березня 2022 року в складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Князюка О. В., Погорєлової С. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_2 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Пучкова І. А., про визнання заповіту недійсним.

В обґрунтування позову ОСОБА_2 та ОСОБА_2 зазначили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла їх бабуся - ОСОБА_4 , після смерті якої відкрилася спадщина на належне їй за життя майно. Сторони є онуками померлої ОСОБА_4 та дітьми її сина - ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Позивачі стверджують, що вони є спадкоємцями ОСОБА_4 за законом за правом представлення на підставі статті 1266 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та мають право на частку у спадковому майні, яка б належала за життя їх батьку - ОСОБА_5 , померлому ІНФОРМАЦІЯ_2 .

У встановлений законом шестимісячний строк вони звернулися до Третьої одеської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 , проте у подальшому від відповідача дізналися про наявність заповіту, складеного 02 липня 2015 року ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пучковою І. А.

Позивачі вважають, що вказаний заповіт підлягає визнанню недійсним з підстав того, що на час його складення волевиявлення ОСОБА_4 не було вільним та не відповідало її волі, оскільки в силу похилого віку, стану здоров`я та перебуваючи під моральним та психологічним тиском відповідача, вона не розуміла значення своїх дій і не мала можливості в повній мірі керувати ними.

Крім того, посилаючись на частину першу статті 1257 ЦК України, позивачі також стверджують, що зазначений заповіт є нікчемним, оскільки складений особою, яка не мала право на майно, яке заповіла. Також заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, оскільки приватний нотаріус не роз`яснив заповідачу зміст статті 1242 ЦК України та наслідки вчинюваних нею нотаріальних дій, не провів перевірку дієздатності заповідача, не витребував з органів охорони здоров`я довідку про стан її здоров`я, не з`ясував волю спадкодавця в усіх деталях щодо складу спадщини та спадкоємців, не переклав текст заповіту з української на російську мови, так як ОСОБА_4 не володіла українською мовою.

Враховуючи наведене, з урахуванням уточнення позовних вимог, позивачі просили визнати недійсним заповіт, вчинений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 , складений 02 липня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пучковою І. А., яким ОСОБА_4 заповідала земельну ділянку, загальною площею - 0,15 га, і розташоване на ній домоволодіння АДРЕСА_1 , та скасувати його.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 12 лютого 2021 року відмовлено ОСОБА_2 та ОСОБА_2 у задоволенні позову.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачами в порушення частини першої статті 81 ЦПК України не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що померла ОСОБА_4 за станом здоров`я перебувала у стані, який не дозволяв їй усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час складення заповіту на користь відповідачки. Крім того, під час судового провадження у справі сторонами не було заявлено відповідних клопотань про витребування доказів та призначення експертизи.

Разом із тим, дослідивши надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що складений ОСОБА_4 , померлою ІНФОРМАЦІЯ_1 , заповіт від 02 липня 2015 року не створює жодних цивільних прав та обов`язків для ОСОБА_3 та не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, оскільки на випадок своєї смерті ОСОБА_4 здійснила розпорядження нерухомим майном, яке їй не належало. З урахуванням цього суд дійшов висновку про те, що вказаний заповіт є нікчемним (недійсний в силу закону), визнання його недійсним не вимагається.

Постановою Одеського апеляційного суду від 24 березня 2022 року рішення Київського районного суду міста Одеси від 12 лютого 2021 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення суду першої інстанції в редакції мотивувальної частини вказаної постанови. В решті рішення залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оспорюваний позивачами заповіт був складений особою, яка мала на це право, з додержанням вимог щодо його форми та посвідчення, а тому, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для визнання заповіту нікчемним.

При цьому колегія суддів погодилася з висновками суду першої інстанції, що станом на момент складання заповіту 02 липня 2015 року ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , як і на момент її смерті, заповідачем здійснено розпорядження на випадок смерті нерухомим майном, яким вона не мала права розпоряджатися, а саме щодо земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Проте розпорядження заповідачем майном, яке йому не належало, не є підставою для визнання заповіту нікчемним відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України, оскільки за вказаною нормою нікчемним визнається заповіт, складений особою, яка не мала на це права, зокрема недієздатною, малолітньою, неповнолітньою особою (крім осіб, які в установленому законом порядку набули повну цивільну дієздатність), особою з обмеженою цивільною дієздатністю, представником заповідача.

З урахуванням того, що спадкодавець під час складання заповіту була дієздатна, то складений нею заповіт за своєю природою не може бути визнаний нікчемним. Крім того, не доведення позивачами порушень щодо вимог та форми посвідчення нотаріусом заповіту також свідчить про відсутність підстав для визнання такого заповіту нікчемним.

Що стосується висновків суду першої інстанції про те, що на момент складання заповіту ОСОБА_4 не мала права власності на житловий будинок, то колегія суддів апеляційного суду вважала їх помилковими, оскільки згідно з Інформаційними довідками Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності належить 3/5 частки житлового будинку, загальною площею 95,1 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 . Отже, на момент складення заповіту у власності ОСОБА_4 перебувало вказане майно та остання мала право на розпорядження ним, зокрема і складення заповіту на зазначене майно.

Сама лише формальна помилка щодо зазначення адреси АДРЕСА_1 , замість будинку АДРЕСА_2 , не може бути підставою для визнання вказаного заповіту нікчемним.

При цьому апеляційний суд зауважив, що яким би чином не був складений заповіт, не виключені випадки, коли воля заповідача викладена в ньому недостатньо чітко, внаслідок чого створюється невизначеність або двозначність у змісті заповіту. На випадок неможливості визначення волі заповідача законодавець у статті 1256 ЦК України передбачив процедуру тлумачення заповіту.

Крім того, колегія суддів апеляційного суду погодилася з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання заповіту недійсним відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України, з огляду на те, що позивачі не довели, що волевиявлення заповідача ОСОБА_4 в момент складання оспорюваного заповіту не було вільним та не відповідало її волі.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

10 червня 2022 року ОСОБА_2 та ОСОБА_2 , засобами поштового зв`язку, звернулися до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 24 березня 2022 року у цій справі, в якій посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої

статті 389 ЦПК України.

Зазначає про неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні висновків щодо застосування статей 203, 215, 376, частини першої статті 1257 та 1234 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 288/1718/19 та від 20 травня 2019 року у справі № 522/904/16-ц.

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що звертаючись до суду з цим позовом, позивачі посилалися на те, що заповідач мала низку захворювань та в момент складання заповіту перебувала у стані, в якому не усвідомлювала значення своїх дій. На підтвердження цих доводів була надана медична документація, але цим доказам судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки. При цьому, судами не було роз`яснено позивачам їх право на подання заяви про призначення судово-психіатричної експертизи, не роз`яснені наслідки не заявлення такого клопотання з огляду на те, що в такій категорії справ висновок експертизи є необхідним та допустимим доказом на підтвердження стану заповідача в момент складання заповіту.

Крім того, порушено порядок посвідчення заповіту, який полягає у невчиненні нотаріусом дій щодо перевірки змісту заповіту на предмет наявності розпоряджень, що суперечать вимогам законодавства, а також обставин належності спадкодавцеві зазначеного в заповіті майна.

До складу спадщини не можуть входити права, що не належать спадкодавцеві на момент відкриття спадщини. Апеляційний суд не надав жодної оцінки вказаній обставині, незважаючи на її встановлення, кваліфікував обставину відсутності у спадкодавця права власності на земельну ділянку та частину домоволодіння, як наявність в заповіті формальної помилки.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У жовтні 2022 року ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила її відхилити, а оскаржуване судове рішення залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Провадження в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У серпні 2022 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 (том 1, а. с. 64).

Внаслідок смерті ОСОБА_4 до майна останньої відповідно до частини першої статті 1220 ЦК України відкрилася спадщина.

ОСОБА_4 є матір`ю ОСОБА_5 . Сторони у справі є дітьми ОСОБА_5

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер батько сторін у справі - ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 (том 1, а. с. 63).

Тобто сторони у справі, як онуки померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , мають право на спадщину після її смерті як діти сина спадкодавця - ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 , за правом представлення відповідно до частини першої статті 1266 ЦК України.

За матеріалами спадкової справи № 760/2018, заведеної до майна ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , у встановлений законом шестимісячний строк - 04 вересня 2018 року, до державного нотаріуса із заявами про прийняття спадщини звернулися ОСОБА_2 та ОСОБА_2 , як спадкоємці за законом на праві представлення згідно із частиною першою статті 1266 ЦК України (том 2, а. с. 11-12).

10 листопада 2018 року із заявою про прийняття спадщини до майна померлої ОСОБА_4 звернулася відповідачка ОСОБА_3 , як спадкоємець за заповітом (том 2, а. с. 13).

Згідно з інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру від 04 вересня 2018 року за № 53172773, станом на момент смерті ОСОБА_4 значиться чинним заповіт, складений ОСОБА_4 , посвідчений 02 липня 2015 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пучковою І. А., зареєстрований у реєстрі за № 673, бланк НАН 326671, номер у спадковому реєстрі - 57641306 (том 2, а. с. 15).

Відповідно до заповіту від 02 липня 2015 року, реєстровий № 673, складеного ОСОБА_4 , остання на випадок своєї смерті зробила розпорядження та заповіла своїй онуці - ОСОБА_3 , 1976 року народження, належну їй земельну ділянку та розташоване на ній домоволодіння АДРЕСА_1 , з одночасним зобов`язанням ОСОБА_3 надати право постійного користування земельною ділянкою та розташованим на ній домоволодінням АДРЕСА_1 - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (том 2, а. с. 24).

Відповідно до інформації, зазначеній у листі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 22 квітня 2019 року за № 9-15-0.62-3746/2-19, згідно з інформацією структурних підрозділів ГУ Держгеокадастру в Одеській області, за наявними у відділах Книгах реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорами оренди землі та других примірників договорів оренди землі станом на 31 грудня 2012 року, за ОСОБА_4 земельні ділянки не зареєстровані (том 1, а. с. 184).

Додатково у відповіді зазначено, що згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року за № 1051 «Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру» у відділах відсутня інформація щодо державної реєстрації земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .

Тобто на момент складання заповіту - 02 липня 2015 року ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , як і на момент смерті останньої, заповідачем було здійснено розпорядження на випадок смерті нерухомим майном, зокрема земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 , яка їй не належала та якою вона не мала права розпоряджатися.

При цьому, за Інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта за № 203906055 та № 203902514 від 12 березня 2020 року, ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності належить 3/5 частки житлового будинку, загальною площею 95,1 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомості № 433970351101, з яких: 1/5 частка - на підставі договору купівлі-продажу від 07 липня 1989 року, посвідченого державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори, зареєстрованого в реєстрі за № 4-4444; 2/5 частки - на підставі договору купівлі-продажу від 30 липня 1988 року, посвідченого державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори, зареєстрованого в реєстрі за № 2-4943 (том 2, а. с. 105-110).

Тобто на момент складання оспорюваного заповіту ОСОБА_4 належала частина домоволодіння, яке вона заповіла.

Між сторонами у справі виникли правовідносини щодо визнання вказаного заповіту недійсним.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Звертаючись до суду з позовом про визнання заповіту недійсним на підставі статті 1257 ЦК України, ОСОБА_2 та ОСОБА_2 посилалися на те, що на час його складення волевиявлення ОСОБА_4 не було вільним та не відповідало її волі, оскільки в силу похилого віку, стану здоров`я та перебуваючи під моральним та психологічним тиском відповідача, вона не розуміла значення своїх дій і не мала можливості в повній мірі керувати ними. Крім того, посилаючись на частину першу статті 1257 ЦК України, також стверджували, що зазначений заповіт є нікчемним, оскільки складений особою, яка не мала право на майно, яке заповіла, а також заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Згідно із статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За змістом статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому призначений вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.

При цьому, право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).

Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і право на їх зміну, скасування.

Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права.

Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.

Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).

Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.

Відповідно до статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

Відповідно до вимог статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках.

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним відповідно до вимог статті 1257 ЦК України.

Аналіз Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248 1249 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.

Так, у частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Зміст частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв`язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, зокрема у статтях 1247-1249 1253 ЦК України.

У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, зокрема, недієздатною, малолітньою, неповнолітньою особою (крім осіб, які в установленому порядку набули повну цивільну дієздатність), особою з обмеженою цивільною дієздатністю, представником від імені заповідача, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, згідно із частиною першою статті 1257 ЦК є нікчемним, тому на підставі статті 215 ЦК визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається.

Аналіз цих статей дає змогу констатувати, що законодавець висуває такі вимоги до форми заповіту: письмова з нотаріальним посвідченням.

Проте допускаються й інші способи посвідчення заповіту, враховуючи численні обставини, які законодавець покладає в основному для можливості їх застосування.

Ці обставини в сукупності свідчать про те, що вони беруться до уваги як об`єктивні перешкоди для запрошення нотаріуса посвідчити заповіт.

Водночас наведені у зазначених вище статтях правові механізми доводять, що вони розраховані на те, щоб остання воля заповідача була виражена вільно і не виникло б жодного сумніву в цьому. Саме тому вони можуть бути віднесені до порядку посвідчення заповіту.

Отже, форма заповіту має бути письмова, а порядок його посвідчення - різний: насамперед нотаріусом з додержанням вимог статей 1248 1249 ЦК України, посадовою особою органів місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України); іншими посадовими особами, зазначеними у частинах першій - шостій статті 1252 ЦК України, з додержанням вимог частини сьомої цієї статті.

Недійсність заповіту з мотивів розширювального розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадується у частині першій статті 1257 ЦК України, матиме наслідком порушення принципу свободи заповіту.

Кваліфікація заповіту як нікчемного з підстав, які не передбачені ані частиною першою статті 1257 ЦК України, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті скасовує це вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту, оскільки сталася смерть заповідача.

Крім того, визнання заповіту нікчемним за відсутності встановлених законом підстав позбавляє особу, яка набула у власність майно в порядку спадкування, права мирного володіння своїм майном (стаття 1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а в разі, якщо особа мала його набути, то правомірного очікування цього.

Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20).

Суди встановили, що спадкодавець/заповідач ОСОБА_4 не була визнана судом недієздатною чи обмежено дієздатною, мала право на складання заповіту, заповіт має письмову форму та посвідчений приватним нотаріусом, його зміст був прочитаний уголос та власноручно підписаний заповідачем у присутності нотаріуса, заповіт відповідав волі заповідача та був зареєстрований у встановленому законом порядку.

Враховуючи наведене, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, апеляційний суд, правильно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання заповіту недійсним.

При цьому, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що на момент складання оспорюваного заповіту ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності належало 3/5 частки житлового будинку, загальною площею 95,1 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 , а тому вона мала права розпоряджатися вказаним домоволодіння. Формальна помилка зазначення в заповіті адреси місця знаходження нерухомого майна АДРЕСА_1 , замість будинку АДРЕСА_2 , може бути усунена шляхом тлумачення заповіту.

Розпорядження заповідачем земельною ділянкою за вказаною адресою, яка їй не належала на момент складання заповіту, не є підставою для визнання заповіту нікчемним на підставі частини першої статті 1257 ЦК України, оскільки на підставі вказаної норми нікчемними є заповіти, які складені особою, яка не мала на це права, зокрема, недієздатною, малолітньою, неповнолітньою особою (крім осіб, які в установленому порядку набули повну цивільну дієздатність), особою з обмеженою цивільною дієздатністю, представником від імені заповідача.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні висновків щодо застосування статей 203, 215, 376, частини першої статті 1257 та 1234 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 288/1718/19 та від 20 травня 2019 року у справі № 522/904/16-ц, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 288/1718/19 (провадження № 61-12265св20) предметом позову є визнання права співзабудовника та права власності на частку недобудованого житлового будинку в порядку спадкування за законом. Натомість у справі, яка переглядається, предметом позову є визнання заповіту недійсним на підставі статті 1257 ЦК України.

Висновки щодо застосування норм права, які викладені у зазначеному судовому рішенні Верховного Суду стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин в справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, відрізняються від обставин, встановлених у справі, на судове рішення в якій посилається заявник.

У постанові від 20 травня 2019 року у справі № 522/904/16-ц (провадження № 61-47434св18) Верховний Суд, погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про визнання заповіту недійсним, зазначив, що суди обґрунтовано виходили з того, що оспорюваний заповіт складено та посвідчено з дотриманням вимог законодавства, чинного на момент вчинення нотаріальної дії щодо його посвідчення, а позивачем не доведено належними доказами підстав нікчемності заповіту.

Тобто висновки суду апеляційної інстанції, викладені в оскаржуваному судовому рішенні не суперечать висновкам, викладеним у зазначеній постанові, а по своїй суті такі доводи скарги зводяться до переоцінки доказів.

Посилання заявників на те, що судами не було роз`яснено право сторін на подання клопотання про призначення судово-психіатричної експертизи та не роз`яснені наслідки не заявлення такого клопотання також не заслуговують на увагу, оскільки тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача.

При цьому за своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін.

Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

За положеннями частини першої статті 103 ЦПК суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

Крім того, відповідно до статті 105 ЦПК України призначення експертизи судом є обов`язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов`язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити: 1) характер і ступінь ушкодження здоров`я; 2) психічний стан особи; 3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

Тобто експертизи у цивільних справах призначаються для з`ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань, при цьому суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.

Отже, суд відповідно до положень статті 105 ЦПК України не має права призначити експертизу за власною ініціативою, проте відповідно до частини п`ятої статті 12 ЦПК України має сприяти учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

Під час попереднього судового засідання позивачам були роз`яснені їх права та обов`язки, зокрема й право звернення до суду з відповідними клопотаннями та заявами. Позивачі та їх представник неодноразово зверталися до суду першої інстанції з клопотаннями про витребування доказів, які судом були задоволені. Клопотання про призначення судово-психіатричної експертизи позивачами та їх представником не заявлялося, а тому у суду не було підстав для призначення відповідної експертизи згідно із положеннями статті 105 ЦПК України.

За частиною четвертою статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

З огляду на викладене Верховний Суд, у межах доводів касаційної скарги, дійшов висновку, що вони належним чином не підтверджені та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 402 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 24 березня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Сердюк

С. Ю. Мартєв

І. М. Фаловська