Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 07.08.2018 року у справі №199/2143/17

Постанова

Іменем України

16 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 199/2143/17

провадження № 61-39883св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - орган опіки та піклування в особі Шевченківської районної у м.

Дніпрі ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 червня 2018 року у складі колегії суддів: Макарової М. О., Деркач Н. М., Петешенкової М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - орган опіки та піклування в особі Шевченківської районної у м. Дніпрі ради, про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав щодо малолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Позов мотивовано тим, що позивач проживала з відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Під час спільного проживання у них народився син ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. Вісім років відповідач не виконує обов'язки, покладені на нього як на батька, не бере педагогічної, матеріальної або будь-якої іншої участі у вихованні сина, хоча місце перебування її та сина відповідачу були відомі. Усі питання щодо виховання дитини вона вирішує самостійно, без участі та підтримки з боку відповідача. Дитина знаходиться на повному утриманні позивача, знає про існування батька, але не сприймає його, оскільки не пам'ятає їхнього спілкування. Відповідач завжди ухилявся та продовжує ухилятись від виконання своїх батьківських обов'язків. У зв'язку з цим позивач просила позбавити ОСОБА_2 батьківських прав.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 листопада 2017 року позов задоволено, ухвалено позбавити батьківських прав ОСОБА_2 щодо його малолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що факт ухилення відповідача від виконання своїх обов'язків з виховання дитини і небажання виконувати свої батьківські обов'язки достовірно встановлено в судовому засіданні. Тому суд вважав, що позовні вимоги позивача про позбавлення відповідача батьківських прав щодо сина ОСОБА_3 є законними та обґрунтованими.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 червня 2018 року рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 листопада 2017 року скасовано. У задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що позбавлення батьківських прав необхідно розглядати як крайній захід сімейно-правового характеру, який застосовується до батьків, що не забезпечують належного виховання своїх дітей.

Відповідач намагався побачити дитину та оскаржував рішення про позбавлення батьківських прав, що свідчить про його інтерес до дитини. Відступаючи від висновку органу опіки та піклування про доцільність позбавлення батьківських прав, суд виходив з того, що він є недостатньо обґрунтованим, ґрунтується лише на фактах окремого проживання батька та дитини, та того, що відповідач не бере участі у вихованні дитини. Причини такої поведінки відповідача орган опіки та піклування не з'ясував, умови його проживання не досліджував, про необхідність змінити ставлення до дитини не попереджував.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиції інших учасників

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 червня 2018 року скасувати, рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 листопада 2017 року залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у позові, оскільки відповідач, починаючи з 2009 року, жодного разу не спілкувався зі своїм сином, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою докази, які свідчать про ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов'язків, не врахував висновку органу опіки та піклування, який ґрунтується на повному та всебічному з'ясуванні обставин цієї справи. Крім того, представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 не мав права 28 листопада 2017 року подавати апеляційну скаргу, оскільки 20 листопада 2017 року до суду першої інстанції від нього надійшла письмова заява про дострокове розірвання договору про надання правової допомоги.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній цивільній справі.

Ухвалою Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду

Частиною 1 статті 402 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням ЦПК України.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Судами встановлено, що ОСОБА_1 проживала з ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Під час спільного життя у сторін народився син ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Спільне проживання сторін припинено у 2009 році.

Батько дитини проживає окремо та з часу припинення спільного проживання з дитиною батьківських обов'язків належним чином не виконує, не бере педагогічної, матеріальної, грошової, посильної трудової або будь-якої іншої участі у вихованні сина.

Відповідно до частини 3 статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Частиною 1 статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина 1 статті 12 Закону України "Про охорону дитинства").

Частиною 7 статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до пунктів 1,2 статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Статтею 9 Конвенції про права дитини визначено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Згідно з частинами 1 -4 статті 150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.

Відповідно до частини 1 статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.

Частиною 1 статті 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Згідно зі статтею 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.

У пунктах 15, 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 (зі змінами) "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав" судам роз'яснено, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін. ), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Особи можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо дитини, яка не досягла вісімнадцяти років, і тільки з підстав, передбачених статтею 164 СК України.

Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.

Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише при наявності вини у діях батьків.

Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у справі "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини.

У справі "Мамчур проти України" (заява № 10383/09) від 16 липня 2015 року Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.

Відповідно до частини 6 статті 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Вирішуючи спір, належним чином дослідивши та давши оцінку наданим сторонами доказам, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що підстави, передбачені частиною 1 статті 164 СК України для позбавлення відповідача батьківських прав, відсутні. Батько проти позбавлення батьківських прав заперечує, а позбавлення батьківських прав слід розглядати як крайній захід сімейно-правового характеру, який застосовується до батьків, що не забезпечують належного виховання своїх дітей. Крім того, суд апеляційної інстанції правильно не погодився з висновком органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав, оскільки він є недостатньо обґрунтованим.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував висновку органу опіки та піклування про доцільність позбавлення батьківських прав відповідача, не є підставою для скасування законного й справедливого рішення суду, оскільки в силу частини 6 статті 19 СК України апеляційний суд правомірно не погодився з таким висновком і в інтересах дитини вирішив спір.

Доводи заявника про те, що представник відповідача не мав права подавати апеляційну скаргу суд не бере до уваги, оскільки після подання заяви про дострокове розірвання договору про надання правової допомоги ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_5 брали разом участь у судовому засіданні в суді першої інстанції, що свідчить про те, що відповідач підтвердив повноваження ОСОБА_5 на представництво його інтересів. Наявність вказаної заяви не свідчить, що сторони розірвали договір про надання правової допомоги.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують законних та обґрунтованих висновків суду апеляційної інстанції, оскільки вказані обставини були предметом дослідження апеляційного суду та підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен арґумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За наслідками розгляду касаційної скарги встановлено, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Отже, відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, оскільки відсутні підстави для скасування судового рішення.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 червня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко