Історія справи

Постанова КЦС ВП від 25.06.2025 року у справі №755/12310/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2025 року

м. Київ

справа № 755/12310/21

провадження № 61-12228св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про стягнення заборгованості за договором позики

за касаційними скаргами ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2 - адвоката Бабенко Яни Вікторівни на постанову Київського апеляційного суду від 31 липня 2024 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за договором позики від 28 серпня 2017 року в сумі 42 488 001,77 грн, з яких: 8 544 040,00 грн - основна сума боргу, 1 899 717,21 грн - сума боргу з урахуванням індексу інфляції, 858 498,56 грн - 3 % річних від простроченої суми, 31 185 746,00 грн - пеня відповідно до пункту 8 договору позики.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що 27 серпня 2017 року між нею і ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до якого відповідач отримала грошові кошти у розмірі 5 491 100,00 грн, що є еквівалентом 215 000,00 дол. США, строком на 14 днів.

14 вересня 2017 року між позивачкою та ОСОБА_2 укладено договір про внесення змін та доповнень до договору позики від 27 серпня 2017 року, відповідно до якого позивачка передала, а відповідачка прийняла у власність 8 937 000,00 грн, що є еквівалентом 331 000,00 дол. США, які відповідачка зобов`язалася повернути протягом трьох місяців до 13 грудня 2017 року.

20 березня 2018 року між позивачкою і ОСОБА_2 укладено договір про внесення змін та доповнень до договору позики від 27 серпня 2017 року, відповідно до якого сторони погодили, що на додаток до суми позики у розмірі 5 491 100,00 грн, зазначеної в основному договорі, фактичне отримання якої позичальник цим підтверджує, позикодавець передав у власність позичальника додатково ще 3 132 000,00 грн, що є еквівалентом 116 000,00 дол. США. Загальну суму позики позичальник зобов`язується повернути позикодавцю у повному обсязі готівкою не пізніше 14 квітня 2018 року.

28 лютого 2020 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Козаєва Н. М. посвідчила заяву, згідно з якою позивачка отримала від ОСОБА_2 на погашення заборгованості за договором позики від 27 серпня 2017 року 392 960,00 грн.

На час звернення до суду з цим позовом відповідачка зобов`язань за договором позики в повному обсязі не виконала.

Таким чином, ОСОБА_2 зобов`язана сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, пеню в розмірі 1 % від суми несвоєчасного виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення, включаючи день оплати, а також 3 % річних від простроченої суми.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Дніпровський районний суд міста Києва рішенням від 29 березня 2023 року позов задовольнив частково. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 28 серпня 2017 року станом на 19 липня 2021 року у розмірі 8 544 040,00 грн, інфляційні втрати за період з 15 квітня 2018 року до 28 лютого 2020 року в розмірі 911 574,00 грн, інфляційні втрати за період з 29 лютого 2020 року до 19 липня 2021 року в розмірі 987 183,48 грн, 3 % річних за період з 15 квітня 2018 року до 28 лютого 2020 року в розмірі 503 046,93 грн, 3 % річних за період з 29 лютого 2020 року до 19 липня 2021 року в розмірі 352 529,43 грн, пеню за період з 20 липня 2020 року до 19 липня 2021 року в розмірі 31 185 746,00 грн. В іншій частині позову відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є частково обґрунтованими та доведеними, оскільки відповідачка належним чином не виконувала взятих на себе за договором зобов`язань, своєчасно не повернула усі отримані в борг грошові кошти, внаслідок чого утворилася заборгованість за договором позики у розмірі 8 544 040,00 грн. При цьому суд зазначив, що строк дії договору позики закінчився 14 квітня 2018 року, а з 12 березня 2020 року і на час ухвалення судового рішення на території України діє карантин, тому позивачка не пропустила позовної давності.

При цьому суд, перевіривши розрахунок інфляційних втрат і 3 % річних, вважав, що ці позовні вимоги підлягають задоволенню частково, а саме: інфляційні втрати за період з 15 квітня 2018 року до 28 лютого 2020 року у розмірі 911 574,00 грн та за період з 29 лютого 2020 року до 19 липня 2021 року у розмірі 987 183,48 грн, 3 % річних за період з 15 квітня 2018 року до 28 лютого 2020 року у розмірі 503 046,93 грн та за період з 29 лютого 2020 року до 19 липня 2021 року у розмірі 352 529,43 грн.

Крім того, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідачки пені за прострочення виконання зобов`язань за період з 20 липня 2020 року до 19 липня 2021 року в розмірі 31 185 746,00 грн також підлягають задоволенню.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Київський апеляційний суд постановою від 31 липня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 29 березня 2023 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 28 серпня 2017 року станом на 19 липня 2021 року у розмірі 8 544 040,00 грн, 3 % річних за період з 15 квітня 2018 року до 28 лютого 2020 року в розмірі 503 046,93 грн, 3 % річних за період з 29 лютого 2020 року до 19 липня 2021 року в розмірі 355 451,63 грн. В іншій частині позову відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що місцевий суд дійшов правильного висновку про доведеність вимог позову в частині стягнення заборгованості за договором позики від 28 серпня 2017 року у розмірі 8 544 040,00 грн.

З огляду на те що відповідачка прострочила виконання зобов`язання за договором позики, апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про наявність підстав для стягнення 3 % річних.

Водночас апеляційний суд вважав, що, стягуючи інфляційні втрати, місцевий суд не звернув уваги на те, що предметом укладеного між сторонами договору позики є стягнення боргу, обрахованого в еквіваленті до долара США, а тому втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти.

Крім того, апеляційний суд дійшов висновку про безпідставність вимог в частині стягнення пені за період з 20 липня 2020 року до 19 липня 2021 року у розмірі 31 185 746,00 грн.

Короткий зміст касаційних скарг та їх узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У серпні 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 31 липня 2024 року в частині відмови в стягненні суми боргу з урахуванням індексу інфляції в розмірі 1 899 717,21 грн та в цій частині ухвалити нове рішення, яким ці вимоги задовольнити; в іншій частині рішення суду залишити без змін.

Підставою касаційного оскарження вказувала те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 340/385/17.

Касаційна скарга мотивована неврахування судом того, що всі обрахунки заборгованості та позовні вимоги зазначені в гривні без коригування на курсову різницю, тому апеляційний суд безпідставно відмовив у стягненні інфляційних втрат.

У вересні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Бабенко Я. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 31 липня 2024 року в частині задоволених позовних вимог та в цій частині ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження вказувала те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц та постановах Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 902/221/22, від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд не з`ясував справжньої правової природи укладеного договору, не надав належної оцінки всім наявним доказам, в тому числі щодо з`ясування факту отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання, не врахував, що відповідачка категорично заперечувала отримання коштів та надала на підтвердження цих обставин докази, які залишились без належної оцінки. Суд не врахував, що відповідачка була гарантом повернення позики за договором, який існував між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції не дослідив та не взяв до уваги подані до суду аудіозаписи та розшифровки розмов ОСОБА_1 , отриманих в результаті негласних (слідчих) розшуковик дій, якими підтверджується факт відсутності передання коштів відповідачці за договором позики. Суди не надали оцінки долученим до матеріалів справи протоколам негласних слідчих (розшукових) дій зокрема з посиланням на те, що вирок у кримінальному провадженні, в межах якого були проведені негласні розшукові заходи, не ухвалювався, а самі докази, які були отримані в результаті негласних (розшукових) слідчих дій в кримінальному провадженні, не перевірялись судом в порядку, визначеному КПК України на предмет належності, допустимості, достовірності.

У жовтні 2024 року ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

У жовтні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Шпортило Я. І. подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому просив залишити її без задоволення.

У жовтні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Шпортило Я. І. подав клопотання, в якому просив не враховувати відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу ОСОБА_1 .

У жовтні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Шпортило Я. І. подав додаткові письмові пояснення.

У грудні 2024 року ОСОБА_3 подав письмові пояснення.

У грудні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Бабенко Я. В. подала письмові пояснення.

У грудні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Шпортило Я. І. подав клопотання про врахування раніше поданих пояснень.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Бабенко Я. В. та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 25 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1

02 жовтня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини

Апеляційний суд встановив, що 27 серпня 2017 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримала грошові кошти у розмірі 5 491 100,00 грн, що є еквівалентом 215 000,00 дол. США, строком на 14 днів.

14 вересня 2017 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір про внесення змін та доповнень до договору позики від 27 серпня 2017 року, за умовами якого позивач ОСОБА_1 передала, а ОСОБА_2 прийняла у власність 8 937 000,00 грн, що є еквівалентом суми 331 000,00 дол. США, які ОСОБА_2 зобов`язалася повернути протягом трьох місяців до 13 грудня 2017 року.

20 березня 2018 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір про внесення змін та доповнень до договору позики від 27 серпня 2017 року, за умовами якого сторони погодили, що на додаток до суми позики у розмірі 5 491 100,00 грн, зазначеною в основному договорі, фактичне отримання якої позичальник цим підтверджує, позикодавець передав у власність позичальника додатково ще 3 132 000,00 грн, що є еквівалентом суми 116 000,00 дол. США. Загальну суму позики позичальник зобов`язується повернути позикодавцю у повному обсязі готівкою не пізніше 14 квітня 2018 року.

28 лютого 2020 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Козаєва Н. М. посвідчила заяву, згідно з якою ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_2 392 960,00 грн на погашення заборгованості за договором позики від 27 серпня 2017 року.

Письмових доказів на підтвердження факту повернення цих грошових коштів відповідачка не надала, і про це в самій розписці нічого не відображено.

Отже, факт отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 позики на суму 8 937 000,00 грн, що на момент подання позову, згідно з погодженим сторонами курсом 27,00 грн за 1 долар США становило 331 000,00 дол. США, підтверджується змістом укладеного договору в редакції від 14 вересня 2017 року, відповідно до пункту 1 якого зазначені кошти позичальник отримав до підписання цього договору.

З відзиву на позовну заяву відомо, що ОСОБА_2 не заперечувала факту укладення між нею і ОСОБА_1 договору позики від 28 серпня 2017 року, вказавши, що кошти, отримані нею, одразу були передані ОСОБА_4 .

Також суд встановив, що 14 вересня 2017 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_4 був укладений договір позики за умовами якого ОСОБА_2 передала ОСОБА_4 у присутності свідків ОСОБА_1 і ОСОБА_5 кошти в розмірі 8 937 000,00 грн строком до 14 грудня 2017 року.

У подальшому рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 04 березня 2020 року у цивільній справі № 752/24638/18, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 28 липня 2020 року та постановою Верховного Суду від 20 січня 2021 року, позовні вимоги ОСОБА_2 щодо стягнення зі ОСОБА_4 на її користь боргу в сумі 8 937 000,00 грн були задоволені повністю.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Зміст касаційних скарг з урахуванням принципу диспозитивності свідчить про те, що постанова апеляційного суду оскаржена тільки в частині вирішення вимог позову про стягнення основної суми заборгованості за договором позики, інфляційних втрат і 3 % річних від простроченої суми, а тому переглядається тільки в частині вирішення зазначених вимог.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційних скарг, дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передання грошової суми позичальнику. За суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Статтею 545 ЦК України визначено, що, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.

Договір позики є укладеним з моменту передачі грошей або інших речей і може не співпадати із датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складенню розписки має передувати факт передачі грошей у борг.

Статтею 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику (постанови Верховного Суду від 24 січня 2024 року у справі № 686/18121/21 (провадження № 61-14050св23), від 19 травня 2021 року у справі № 128/891/20-ц (провадження № 61-4560св21).

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18)).

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Згідно зі статтями 76 77 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги, і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша - третя статті 89 ЦПК України).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначала, що між нею іОСОБА_2 укладено договір позики, в який за згодою сторін вносилися зміни та доповнення. На підтвердження своїх доводів позивачка надала письмові докази.

При цьому суд встановив, що ОСОБА_2 не заперечувала факту укладання між нею і ОСОБА_1 договору позики від 28 серпня 2017 року, вказавши, що кошти, отримані нею, одразу були передані ОСОБА_4 .

Також суд встановив, що 14 вересня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 був укладений договір позики. Згідно із вказаним договором, ОСОБА_2 передала ОСОБА_4 в присутності свідків ОСОБА_1 і ОСОБА_5 кошти в розмірі 8 937 000,00 грн строком до 14 грудня 2017 року.

У подальшому рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 04 березня 2020 року у цивільній справі № 752/24638/18, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 28 липня 2020 року та постановою Верховного Суду від 20 січня 2021 року, позовні вимоги ОСОБА_2 щодо стягнення зі ОСОБА_4 на її користь боргу у сумі 8 937 000,00 грн задоволені повністю.

Тобто кошти в сумі 8 937 000,00 грн, які після укладення договору позики між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , які позичальниця передала ОСОБА_4 , в подальшому були стягнуті зі ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судовим рішенням, яке набрало законної сили.

Установивши, що факт укладення договору позики та отримання відповідачкою у борг від ОСОБА_1 грошових коштів підтверджується належними доказами, апеляційний суд дійшов правильного висновку про виникнення між сторонами позикових правовідносин, зобов`язання за якими позичальниця не виконала в повному обсязі, та у зв`язку з цим про наявність правових підстав для стягнення залишку заборгованості за договором позики і 3 % річних.

З огляду на зазначене безпідставними є доводи касаційної скарги відповідачки про те, що суд не з`ясував справжню правову природу укладеного договору, не надав належної оцінки всім наявним доказам, в тому числі щодо з`ясування факту отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання, не врахував, що відповідачка виступала гарантом повернення позики за договором, який існував між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 .

Доводи касаційної скарги про те, що місцевий суд не дослідив та не взяв до уваги подані аудіозаписи та розшифровки розмов ОСОБА_1 , отриманих в результаті негласних (слідчих) розшуковик дій, якими підтверджується факт відсутності передачі коштів відповідачці за договором позики, обґрунтовано спростовані апеляційним судом з посиланням на те, що суд цивільної юрисдикції не має повноважень досліджувати докази, отримані в результаті проведення негласних (розшукових) слідчих дій на предмет їх допустимості, що є прерогативою суду кримінальної юрисдикції, який має надати таким доказам оцінку в порядку, передбаченому статтею 94 КПК України.

Доводи касаційної скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Бабенко Я. В. (в межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження) спростовуються встановленими судами фактичними обставинами справи та наведеними нормами матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до компетенції Верховного Суду.

Оскаржувана постанова в частині вирішення вимог про стягнення основної суми заборгованості та 3 % річних відповідає вимогам закону, і підстав для її скасування у зазначеній частині немає.

Щодо стягнення інфляційних втрат.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом статті 1 Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс споживчих цін - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання

Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству України.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).

Оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, а ціни в Україні встановлюються в національній валюті - гривні, то норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням установленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення виконання грошового зобов`язання, яке визначене договором у гривні.

У випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти.

Подібний правовий висновок висловлений Верховним Судом України у постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19).

У цій справі суд встановив, що у договорі про внесення змін і доповнень до договору позики (пункт 1) сторони визначили що сума коштів, яка підлягає поверненню, повинна складати еквівалент 331 000,00 дол. США. Тобто сторони погодили, що грошове зобов`язання має бути виконане в іноземній валюті з використання відповідного грошового еквівалента в національній валюті.

З огляду на наведене, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що у разі порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції підлягають відновленню еквівалентом іноземної валюти.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про неправильне застосування апеляційний судом норм матеріального права в цій частини, не заслуговують на увагу, оскільки у цій справі позивачка, використовуючи свої права та обов`язки на власний розсуд заявила вимоги про стягнення сум за договором позики не в іноземній валюті як це визначено у договір позики (з відповідними змінами та доповненнями), а еквівалент суми в доларах США за погодженим сторонами курсом на день укладення договору.

Таким чином, заявлення ОСОБА_1 вимог про стягнення коштів у гривні, що відповідає принципу диспозитивності цивільного процесу, не свідчить про наявність підстав для стягнення інфляційний втрат у спірних правовідносинах, адже у такому випадку втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки виконання постанови Київського апеляційного суду від 31 липня 2024 року було зупинено ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2024 року, у зв`язку із закінченням касаційного провадження виконання постанови необхідно поновити.

Керуючись статтями 400, 409 410 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційні скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Бабенко Яни Вікторівни і ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 31 липня 2024 року в оскаржуваній частині залишити без змін.

Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 31 липня 2024 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов