Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.03.2018 року у справі №347/286/17

Постанова

Іменем України

25 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 347/286/17

провадження № 61-12770св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: ЖуравельВ. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Крата В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

третя особа - орган опіки та піклування Косівської районної державної адміністрації Івано-Франківської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області у складі головуючого судді Сабадаха Б. В. та постанову апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 січня 2018 року у складі колегії суддів: Василишин Л. В., Максюти І. О., Мелінишин Г. П.,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, у якому просив розірвати шлюб та залишити на проживання з ним після розлучення спільних з відповідачем дітей.

Позовна заява мотивована тим, що 06 червня 2005 року між ним та ОСОБА_5 укладено шлюб, у період якого народилися діти: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_4.

Посилаючись на те, що спільне життя з відповідачкою не склалося, шлюбні відносини припинилися, просив задовольнити позовні вимоги.

Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 10 листопада 2017 року позов задоволено частково.

Розірвано шлюб, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 06 червня 2005 року та зареєстрований у відділі реєстрації актів цивільного стану Косівського районного управління юстиції Івано-Франківської області, актовий запис № 40.

Малолітню дитину ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2 - залишено на виховання та проживання із батьком ОСОБА_4

Малолітніх дітей: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_4 - залишено на виховання та проживання із матір'ю ОСОБА_5

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що подальше спільне життя подружжя суперечитиме інтересам сім'ї. В частині визначення місця проживання малолітніх дітей - ОСОБА_7 з батьком, а ОСОБА_6, ОСОБА_8 та ОСОБА_8 - з матір'ю, суд виходив із положень статті 161 СК України, а також взяв до уваги думку дітей, які досягли десятирічного віку (ОСОБА_7 та ОСОБА_6) щодо їх місця проживання. ОСОБА_9 висловила бажання проживати з батьком, суд визначив її місце проживання з позивачем, а ОСОБА_6 зазначила, що має бажання проживати з матір'ю.

В частині вимог про розірвання шлюбу та залишення на проживання дочки ОСОБА_9 - з батьком та дочки ОСОБА_10 з матір'ю, рішення суду першої інстанції сторони в апеляційному порядку не оскаржили, просили залишити в цій частині без змін.

Постановою апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 січня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд виходив із того, що місцевим судом постановлено рішення із дотриманням норм матеріального та процесуального законодавства, а тому підстав для його скасування немає.

У березні 2018 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив судові рішення в частині визначення місця проживання малолітніх ОСОБА_8 та ОСОБА_8 скасувати та ухвалити нове рішення в цій частині, яким задовольнити позов та залишити їх проживати з батьком. У решті судові рішення просив залишити без змін.

Касаційна скарга мотивована тим, що наданий суду відповідачем договір оренди житлового приміщення від 04 лютого 2017 року, як доказ наявності житлового приміщення для проживання дітей, не свідчить про постійне місце проживання ОСОБА_5 Акт обстеження матеріально-побутових умов відповідачки також не є належним доказом наявності окремого житла, оскільки не містить реквізитів та підстав проживання у орендованому приміщенні. Крім того, висновок про визначення місця проживання дітей складений 05 травня 2017 року, а акт обстеження у липні 2017 року. Таким чином, вважає, що малолітнім дітям ОСОБА_8 та ОСОБА_8 слід проживати разом із батьком, що відповідає інтересам дітей.

02 квітня 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суди встановили, що 06 червня 2005 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Відповідно до копій свідоцтв про народження у сторін, у період шлюбу народилися спільні діти: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_4.

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Також суди встановили, що в присутності класного керівника та психолога Текучанської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів допитано дітей сторін - ОСОБА_7 та ОСОБА_6. У присутності педагогів ОСОБА_7 повідомила про своє бажання проживати з батьком. Щодо місця проживання ОСОБА_6, то вона зазначила про бажання проживати з матір'ю, молодшою сестрою та братом.

Згідно із частинами першою, другою статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Европейський суд з прав людини зауважує, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися.

Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, &100, ЕСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Комісією з питань захисту прав дітей 05 травня 2017 року надано висновок про визначення місця проживання дітей № 21/05-17, у якому зазначено про доцільність залишення на проживання з батьком ОСОБА_4 ОСОБА_7, а з матір'ю ОСОБА_5 -ОСОБА_6, ОСОБА_8 і ОСОБА_8.

Факт належного виконання ОСОБА_5 своїх обовязків матері у справі не спростований, при цьому суди зазначили, що батько дітей - ОСОБА_4 не працював і не працює в даний час, займається веденням домашнього господарства. Після закінчення школи працював на різних сезонних роботах.

Відповідно до ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Таким чином, судами не встановлено виняткових обставин, які б свідчили про те, що проживання дітей ОСОБА_8 та ОСОБА_8 з матір'ю, є небезпечним для їх життя, здоров'я та виховання і є недоцільним. Крім того, правильно враховано думку дітей, а саме: ОСОБА_7, яка висловила бажання проживати з батьком, тому суд визначив її місце проживання з позивачем, та ОСОБА_6, яка зазначила, що має бажання проживати з матір'ю, що задоволено.

Висновки суду першої та апеляційної інстанції про відсутність підстав для визначення місця проживання малолітніх ОСОБА_11 та ОСОБА_8 із батьком, є правильним.

Доводи касаційної скарги висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Агрументи касаційної скарги про те, що відповідач не має власного житла, користується орендним приміщенням для проживання, а тому не може забезпечити дітям належних умов для виховання та розвитку, колегія суддів відхиляє. Дана обставина не є такою, що унеможливлює визначити місце проживання дітей з матір'ю.

Інші доводи касаційної скарги також не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 11 листопада 2017 року та постанову апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 січня 2018 року без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 11 листопада 2017 року та постанову апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді В. І. Журавель

Н.О. Антоненко

В.І. Крат