Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 05.03.2018 року у справі №330/206/2017

Постанова

Іменем України

25 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 330/206/16-ц

провадження № 61-10506св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у Запорізькій області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 21 серпня 2017 року у складі судді Нестеренко Т. В. та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 21 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Воробйової І. А., Бєлки В. Ю., Онищенка Е. А.,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування земельною ділянкою.

Позовна заява мотивована тим, що вона на підставі договору купівлі-продажу від 30 серпня 2013 року придбала готель і земельну ділянку, які розташовані по АДРЕСА_1, але позбавлена можливості вільно користуватися своєю власністю, оскільки на її земельній ділянці знаходиться частина будівель, самовільно збудованих ОСОБА_2, який є власником суміжної земельної ділянки. Згоди на будівництво цих будівель на своїй земельній ділянці вона ОСОБА_2 не давала.

На підставі вказаного, ОСОБА_1 просила суд усунути їй перешкоди у здійсненні права користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення, а саме зобов'язати ОСОБА_2 знести самовільно збудовану споруду, яка розташована на її земельній ділянці.

Рішенням Якимівського районного суду Запорізької області від 21 серпня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вирішуючи питання про знесення нерухомого майнау порядку встановленому статтею 376 ЦК України, позивач повинен довести, яку частину земельної ділянки займає споруджена будівля, її розмір і конфігурацію, яка частина будівлі підлягає знесенню, чи не вплине знесення окремих конструктивних елементів будинку на його міцність і безпечність, чи можливо спірний об'єкт відокремити від інших споруд та чи не вплине знесення окремих його частин на міцність і безпечність самої споруди. Не встановлення вказаних обставин у подальшому унеможливлює виконання такого рішення, однак позивачем не надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження цих обставин.

Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 21 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 21 серпня 2017 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що за змістом статті 376 ЦК України вимоги про знесення самочинного будівництва інші особи можуть заявляти за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою. За загальним правилом, закріпленим у частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Всі споруди, які є у власності ОСОБА_2, побудовані з поданням декларації про початок виконання будівельних робіт та з отримання декларації про готовність об'єкта до експлуатації, тому не є самочинним будівництвом.

Також позивачем не надано суду доказів на підтвердження обставин, які відповідно до статті 376 ЦК України є підставою для знесення самочинно збудованого майна.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення її позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що під час розгляду справи на підставі висновку експерта було встановлено, що відповідачем порушені межі її земельної ділянки, оскільки частина належних йому споруд знаходяться на цій ділянці, що свідчить про порушення її прав, однак суди на вказане уваги не звернули та дійшли помилкового висновку про відмову в задоволенні її позову.

У березні 2018 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття усіх передбачених законодавством заходів щодо реагування і притягнення винної особи до відповідальності. Крім того, судами правильно встановлено, що всі будівлі, які є у його власності, побудовані з дотриманням вимог законодавства, а тому не є самочинними у розумінні статті 376 ЦК України.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

У частині першій статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Судом установлено, що ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 30 серпня 2013 року придбала у ОСОБА_3 готель (у складі готельно-розважального комплексу) загальною площею 371,70 кв. м і земельну ділянку площею 0,0793 га по АДРЕСА_1.

Власником суміжної земельної ділянки за тією самою адресою: АДРЕСА_1, є ОСОБА_2, на якій розміщений торгівельно-готельний комплекс загальною площею 545,3 кв. м.

28 січня 2016 року ОСОБА_1 направила ОСОБА_2 письмову вимогу-повідомлення, в якій просила усунути перешкоди у здійсненні нею права користування належної їй земельної ділянки шляхом знесення самочинно збудованої споруди, що знаходиться на її земельній ділянці. Ця вимога була залишена без задоволення, тому ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування земельною ділянкою.

Вказуючи на те, що знесення будівлі є крайньою мірою, яка може призвести до пошкодження конструктивних елементів споруди в цілому, однак позивачем не надано доказів технічної можливості демонтажу частини будівлі без пошкодження конструкції споруди та не зазначено, яку саме частину будівлі необхідно знести, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову.

З таким висновками судів погодитися не можна, оскільки вони є передчасним, і такими, що зроблені без встановлення всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, та невірним застосуванням норм матеріального права, не врахуванням предмета позову.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Згідно зі статтею 1 ЦПК України 2004 року завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

У статті 11 ЦПК України 2004 року визначено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспоренні права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у створенні власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

При цьому відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У статті 179 ЦПК України 2004 року визначено, що предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

На підтвердження позовних вимог ОСОБА_1 надала суду креслення меж земельної ділянки по матеріалах геодезичної зйомки (а. с. 17). Крім того, ухвалою Якимівського районного суду від 01 грудня 2016 року, за її клопотанням, було призначено судову земельно-технічну експертизу, якою встановлено, що двоповерховий торговельно-розважальний комплекс, який належить ОСОБА_2, частково розташований на земельній ділянці, яка належить ОСОБА_1 (а. с. 86-94).

Суди вказані обставини не врахували і не звернули уваги, що позов було пред'явлено з підстав передбачених статтею 391 ЦК України, а саме усунення перешкод у здійсненні права користування, тому безпідставно дали оцінку правомірності будівництва відповідачем споруд, умов для визнання будівництва самочинним чи не самочинним та врахування підстав для знесення самочинного будівництва, недоведеності позивачем наявності технічної можливості демонтажу частини цих споруд, оскільки відповідно до статті 179 ЦПК України 2004 року ці обставини не входили до предмета доказування у цій справі.

Оскільки відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені, то усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо.

Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Оскільки суди не встановили фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, та не перевірили доводи сторін та надані на їх підтвердження докази, то ухвалені у справі судові рішення відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 21 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 21 грудня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

Є. В. Синельников

Ю. В. Черняк