Постанова

Іменем України

25 січня 2018 року

м. Київ

справа № 569/18201/14-ц

провадження № 61-762 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідач - Національний університет водного господарства та природокористування,

третя особа - Міністерство освіти і науки України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 серпня 2016 року в складі судді Першко О. О. та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 18 жовтня 2016 року в складі суддів: Хилевича С. В., Максимчук З. М., Шеремет А. М.,

В С Т А Н О В И В:

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У листопаді 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Національного університету водного господарства та природокористування, третя особа - Міністерство освіти і науки України, про скасування наказу в частині звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_2 з 1979 року працював у відповідача викладачем, доцентом кафедри водогосподарського будівництва та експлуатації гідромеліоративних систем. Наказом Національного університету водного господарства та природокористування від 21 жовтня 2014 року № 662 позивача звільнено з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Вказував, що звільнення з роботи відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, а саме: ОСОБА_2 працював понад два місяці після відповідного попередження; звільнення відбулося без урахування відмови у наданні згоди профспілкового органу на звільнення; відповідачем не враховано переважного права позивача на залишення на роботі, зокрема, щодо рівня його кваліфікації та продуктивності праці. Крім того, неправомірними діями відповідача позивачу завдано моральну шкоду.

Враховуючи викладене, ОСОБА_2, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив скасувати наказ Національного університету водного господарства та природокористування від 21 жовтня 2014 року № 662 в частині звільнення його з роботи; поновити ОСОБА_2 на посаді доцента кафедри водогосподарського будівництва та експлуатації гідромеліоративних систем Національного університету водного господарства та природокористування з 24 жовтня 2014 року; стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24 жовтня 2014 року у розмірі 17 455 грн 86 коп. та моральну шкоду в розмірі 5 000 грн.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2015 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ Національного університету водного господарства та природокористування від 21 жовтня 2014 року № 662 у частині пункту 1 щодо звільнення позивача з роботи за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв'язку зі скороченням штату. Поновлено ОСОБА_2 на посаді доцента кафедри водогосподарського будівництва та експлуатації гідромеліоративних систем університету з 25 жовтня 2014 року. Стягнуто з Національного університету водного господарства та природокористування на користь ОСОБА_2 5 948 грн 49 коп. середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу та 1 000 грн. моральної шкоди. Рішення суду в частині поновлення на роботі допущено до негайного виконання.

Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 3 червня 2015 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області 12 лютого 2015 року залишено без змін.

У листопаді 2015 року Національний університет водного господарства та природокористування звернувся до суду із заявою про перегляд рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2015 року в зв'язку з нововиявленими обставинами.

Заяву мотивовано тим, що підставою для ухвалення рішення, про перегляд якого подано дану заяву, було рішення апеляційного суду Рівненської області від 19 грудня 2014 року у справі № 569/13206/14-ц, яким визнано незаконним та скасовано наказ ректора Національного університету водного господарства та природокористування від 26 червня 2014 року про попередження про наступне звільнення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Проте, у подальшому рішення апеляційного суду від 19 грудня 2014 року у справі № 569/13206/14-ц скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні вказаних вище вимог.

Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 12 січня 2016 року заяву Національного університету водного господарства та природокористування задоволено. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2015 року скасовано, справу призначено до судового розгляду.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 31 серпня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що порушень трудового законодавства при звільненні позивача не допущено. Позивач був належним чином повідомлений про наступне вивільнення. Обґрунтування відмови профспілкового органу у наданні згоди на розірвання трудового договору з позивачем не містить посилань на порушення відповідачем норм трудового законодавства щодо підстав і порядку звільнення.

Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 18 жовтня 2016 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 серпня 2016 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що позивача з урахуванням норм трудового законодавства звільнено на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України без врахування відмови профспілкового органу, оскільки така є необґрунтованою. Крім того, Національним університетом водного господарства та природокористування не пізніше ніж за два місяці повідомлено ОСОБА_2 про наступне звільнення.

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2 просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач не подав заяви про його переведення на посаду доцента на 0,3 ставки кафедри водогосподарського будівництва та експлуатації гідромеліоративних систем з 30 червня 2014 року по 31 серпня 2017 року без зміни посадового окладу. Крім того, відповідачем попереджено про звільнення лише чотирьох осіб, а не всіх доцентів кафедри. Рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору з позивачем містить вказівку на порушення відповідачем норм трудового законодавства з посиланням на відповідні норми права, а тому є обґрунтованим.

У грудні 2016 року Національний університет водного господарства та природокористування подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що наказ від 6 червня 2014 року про переведення позивача на 0,3 ставки кафедри водогосподарського будівництва та експлуатації гідромеліоративних систем на умовах договору з 30 червня 2014 року по 31 серпня 2017 року не є предметом даного спору, не оскаржувався та є чинним. Також позивач був належним чином попереджений про наступне звільнення у передбачені КЗпП України строки, а рейтинг доцентів кафедри визначено відповідно до норм закону. Крім того, судами надано належну оцінку рішенню профспілкового органу, яке не є обґрунтованим.

5 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 з 1979 року перебував у трудових відносинах з відповідачем на посаді викладача, доцента кафедри водогосподарського будівництва та експлуатації гідромеліоративних систем, а наказом від 27 червня 2012 року № 203 останньому продовжено трудову угоду до 31 серпня 2017 року на посаді доцента кафедри водогосподарського будівництва та експлуатації гідромеліоративних систем Національного університету водного господарства та природокористування.

Наказом відповідача «Про особовий склад» від 6 червня 2014 року № 266 ОСОБА_2, доценту 0,3 ставки кафедри водогосподарського будівництва та експлуатації гідромеліоративних систем, продовжено трудові відносини за займаною посадою доцента 0,3 ставки цієї ж кафедри на умовах строкового трудового договору з 30 червня 2014 року до 31 серпня 2017 року без зміни посадового окладу. Підставою для винесення такого наказу була заява ОСОБА_2 та відповідна згода завідувача науково-методичного відділу.

Наказом Національного університету водного господарства та природокористування від 14 травня 2014 року № 227 затверджено розподіл ставок науково-педагогічних працівників університету на 2014 - 2015 навчальний рік. В додатку № 1 «Плановий розподіл ставок науково-педагогічних працівників на 2014 - 2015 навчальний рік» до цього наказу вбачається, що за кафедрою водогосподарського будівництва та експлуатації гідромеліоративних систем закріплено 16 ставок науково-педагогічних працівників. При цьому на кафедрі було 20 штатних посад науково-педагогічних працівників, а тому з метою приведення у відповідність ставок і посад науково-педагогічних працівників виникла необхідність скорочення 4 посад доцентів, про що 16 червня 2014 року ректором університету видано наказ № 305.

20 червня 2014 року на засіданні кафедри проведено оцінку кваліфікації і продуктивності праці за методикою, яка була розроблена завідувачем кафедри і схвалена на її засіданні. За наслідками оцінки найнижчі показники кваліфікації та продуктивності праці встановлено у 4 працівників, серед яких зазначено ОСОБА_2

23 червня 2014 року завідувачем кафедри подано на ім'я ректора Національного університету водного господарства та природокористування службову записку про результати рейтингу доцентів кафедри.

Ректором Національного університету водного господарства та природокористування видано наказ 26 червня 2014 року № 316 «Про попередження у зв'язку зі скороченням посад науково-педагогічних працівників». Цим наказом персонально попереджено науково-педагогічних працівників кафедри водогосподарського будівництва та експлуатації гідромеліоративних систем, посади яких скорочуються, про їх наступне звільнення з 1 вересня 2014 року відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Також зобов'язано відділ кадрів інформувати профспілковий комітет університету про звільнення науково-педагогічних працівників, посади яких скорочуються з 1 вересня 2014 року; підготувати подання до профспілкового комітету про звільнення науково-педагогічних працівників у зв'язку зі скороченням з 1 вересня 2014 року. Серед осіб, які підлягали наступному звільненню у зв'язку зі скороченням посад науково-педагогічних працівників з найнижчими показниками кваліфікації та продуктивності праці, зазначено і позивача.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 20 жовтня 2014 року, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 15 жовтня 2015 року, відмовлено ОСОБА_2 у позові до Національного університету водного господарства та природокористування про визнання незаконним і скасування наказів про скасування посад науково-педагогічних працівників та попередження в зв'язку зі скороченням посад науково-педагогічних працівників.

27 серпня 2014 року профспілковим комітетом Національного університету водного господарства та природокористування зареєстровано подання адміністрації за підписом ректора про надання згоди на звільнення з роботи ОСОБА_2 відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Рішенням профспілкового комітету від 17 вересня 2014 року, що зафіксовано в протоколі № 9-1, відмовлено в наданні згоди на розірвання трудового договору з доцентом ОСОБА_2 на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Наказом Національного університету водного господарства та природокористування від 21 жовтня 2014 року № 662 ОСОБА_2 звільнено з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Між сторонами виникли правовідносини щодо розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Відповідно до частини третьої статті 252 КЗпП України, частини третьої статті 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числіструктурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган профспілки), крім додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищестоящого виборного органу цієї профспілки (об'єднання профспілок).

Ці норми встановлюють додаткові гарантії для працівників, обраних до профспілкових органів, і застосовуються разом із загальними нормами.

Відповідно до частини сьомої статті 43 КЗпП України рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обгрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обгрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Частиною шостою статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» визначено, що рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.

За змістом вищезазначених норм права суд, розглядаючи трудовий спір, повинен з'ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування такої відмови. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення.

Суд зобов'язаний оцінювати рішення профспілкового органу на предмет наявності чи відсутності ознак обґрунтованості, оскільки необґрунтованість рішення профспілкового комітету породжує відповідне право власника на звільнення працівника, а обґрунтованість такого рішення виключає виникнення такого права.

Обґрунтованість рішення профспілкового органу повинна оцінюватись судом виходячи із загальних принципів права і засад цивільного судочинства (стаття 8 Конституції України, стаття 3 ЦК України).

Рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав.

Висновок про обґрунтованість чи необґрунтованість рішення профспілкового комітету про відмову у наданні згоди на звільнення працівника може бути зроблений судом лише після перевірки відповідності такого рішення нормам трудового законодавства, фактичних обставин і підстав звільнення працівника, його ділових і професійних якостей.

Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що власник має право звільнити працівника без згоди профспілкового органу за відсутності обґрунтування профспілковим органом такої відмови, а не з мотивів її відмови.

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки всупереч вимогам частин першої, сьомої статті 43 КЗпП України звільнення відбулось без попередньої згоди виборного профспілкового органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, а рішенням профспілкового комітету від 17 вересня 2014 року, що зафіксоване в протоколі № 9-1, відмовлено в наданні згоди на розірвання трудового договору з доцентом ОСОБА_2 на підставі невідповідності та неналежності оцінки адміністрації при визначенні переважного права залишення на роботі для визначення працівників з більшою кваліфікацією і продуктивністю праці. У рішенні профспілкового комітету від 17 вересня 2014 року вказано, що відповідачем частково із припущенням враховано «Порядок оцінювання ефективності діяльності науково-педагогічних працівників, кафедр, факультетів та університету в цілому», схваленого Науково-методичною радою Національного університету водного господарства та природокористування 25 червня 2008 року, а також не враховано наявність підвищення кваліфікації (шестимісячні курси з 1 листопада 2013 року по 30 квітня 2014 року у Навчально-науковому інституті післядипломної освіти Національного університету водного господарства та природокористування).

Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору аргументоване та містить посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника.

Статтею 4 КЗпП України встановлено, що законодавство про працю складається із цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до вимог статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Суди вказаних норм права не врахували, а також залишили поза увагою, що незаконним звільненням позивачу завдано моральну шкоду, що виразилось у втраті нормальних життєвих зв'язків, а порушення його законних прав вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

За правилами частини другої статті 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

З урахуванням цих норм, зокрема, абзацу третього пункту 2 вказаного вище Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

На підставі зазначеного, з роботодавця на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислення якого розпочинається з дня його звільнення.

Судами не встановлено середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу позивача, яка обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Разом з тим, суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, зокрема в частині обчислення розміру середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Суди першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу допустили порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема не дослідили зібрані у справі докази.

Не заслуговують на увагу викладені у відзиві на касаційну скаргу доводи, що рішення профспілкового органу є необґрунтованим, оскільки в указаному рішенні зазначено підстави відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору з позивачем, з відповідним обґрунтуванням порушення відповідачем прав ОСОБА_2 при звільненні.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Статтею 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Суди попередніх інстанцій під час вирішення позовних вимог про скасування наказу в частині звільнення ОСОБА_2, про поновлення на роботі та стягнення моральної шкоди неправильно застосували закон, тому судові рішення відповідно до положень статті 412 ЦПК України підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення в указаній частині.

Рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 серпня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 18 жовтня 2016 року скасувати.

Позовні вимоги ОСОБА_2 про скасування наказу в частині звільнення ОСОБА_2, про поновлення на роботі та стягнення моральної шкоди задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати пункт 1.1. наказу Національного університету водного господарства та природокористування від 21 жовтня 2014 року № 662 про звільнення ОСОБА_2 із займаної посади доцента кафедри водогосподарського будівництва та експлуатації гідромеліоративних систем Національного університету водного господарства та природокористування на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Поновити ОСОБА_2 на посаді доцента кафедри водогосподарського будівництва та експлуатації гідромеліоративних систем Національного університету водного господарства та природокористування з 24 жовтня 2014 року.

Стягнути з Національного університету водного господарства та природокористування на користь ОСОБА_2 завдану моральну шкоду в розмірі 5 000 грн.

Стягнути з Національного університету водного господарства та природокористування до Державного бюджету України 730 грн. 80 коп. судового збору за розгляд вказаних позовних вимог.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 серпня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 18 жовтня 2016 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді С. Ю. Мартєв

В. В. Пророк

І. М. Фаловська

С. П. Штелик