Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 20.08.2019 року у справі №726/859/14

Постанова

Іменем України

18 вересня 2019 року

м. Київ

справа № 726/859/14

провадження № 61-34461 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С.

Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1;

представник позивача - ОСОБА_2;

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6;

представник відповідача ОСОБА_3 -ОСОБА_8;

треті особи: приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Лірниченко Наталія Миколаївна, публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк";

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_8 на рішення Садгірського районного суду м.

Чернівці від 08 лютого 2017 року у складі судді Мілінчук С. В. та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 13 квітня 2017 року у складі колегії суддів: Яремка В. В., Височанської Н. К., Литвинюк І. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Лірниченко Н. М.,публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк") про визнання договору дарування удаваним правочином, визнання квартири спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що вона перебувала у шлюбі зі

ОСОБА_3, у період шлюбу у них народилися діти: ОСОБА_10,

ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Подружжя проживало у батьків позивачки.

У серпні 2012 року в газеті "Від і до" подружжя знайшло оголошення про продаж квартири АДРЕСА_1 за ціною 40 тис. дол. США та домовилося з ОСОБА_4 про придбання квартири за ціною 37 тис. дол. США з виплатою коштів частинами.

Для придбання квартири частину коштів у розмірі 167 236 грн ОСОБА_3 зняв зі свого депозитного рахунку у вересні 2012 року, а у травні 2013 року позивачка зняла з власного рахунку кошти в розмірі 9 159 грн 81 коп. для остаточного розрахунку за купівлю квартири.

У вересні 2012 року подружжя з дітьми переїхали проживати у придбану ними квартиру.

Зазначала, що 30 листопада 2012 року між ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1, відповідно до умов якого останній отримав безоплатно у власність зазначену квартиру.

05 березня 2014 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано.

Вважаючи, що договір дарування квартири укладено між сторонніми особами, тому він є удаваним правочином, вчиненим сторонами для приховування дійсно вчиненого правочину договору купівлі-продажу квартири.

Ураховуючи викладене ОСОБА_1 просила суд визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Лірниченко Н. М. 30 листопада 2012 року, удаваним правочином, зазначивши, що в дійсності був укладений договір купівлі-продажу вказаної квартири; визнати спірну квартиру спільною сумісною власністю подружжя; поділити між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 спільне сумісне майно подружжя, відступивши від рівності часток у майні подружжя в інтересах малолітніх дітей, виділивши їй та визнавши за нею право власності на 2/3 ідеальні частки спірної квартири та припинивши право спільної сумісної власності на це майно; виділити ОСОБА_3 та визнати за ним право власності на 1/3 ідеальну частку спірної квартири й припинити право спільної сумісної власності на це майно; виділити їй та визнати за нею право власності на кошти у розмірі 5 091 грн, які знаходяться на депозитному рахунку у ПАТ КБ "Приватбанк", відкритому на ім'я ОСОБА_3.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 08 лютого 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Лірниченко Н. М. 30 листопада 2012 року, удаваним правочином, визнавши, що в дійсності був укладений договір купівлі-продажу вказаної квартири.

Визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3, яка придбана під час шлюбу.

Поділено між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 спільне майно подружжя наступним чином: в інтересах малолітніх дітей, відступивши від рівності часток у майні подружжя, виділено ОСОБА_1 та визнано за нею право власності на 2/3 ідеальні частки квартири АДРЕСА_1 та припинено право спільної сумісної власності на це майно; виділено ОСОБА_3 та визнано за ним право власності на 1/3 ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 та припинено право спільної сумісної власності на це майно.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_3, укладаючи договір дарування із ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, фактично мав на меті договір купівлі-продажу спірної квартири, проте умисно приховав дійсну природу вказаного договору з метою уникнення подальшого поділу спірної квартири як спільного майна подружжя. Таке підтверджується відсутністю родинних чи близьких відносин між сторонами правочину, виписками з розрахунку Чернівецької філії ПАТ КБ "Приватбанк" про зняття коштів ОСОБА_3 та ОСОБА_1 у період придбання квартири, аудіозаписом розмови ОСОБА_1 із ОСОБА_6, в якому остання підтвердила факт саме продажу спірної квартири, поясненнями ОСОБА_4, який зазначав, що дійсно давав оголошення про продаж спірної квартири, поясненнями ОСОБА_12, який вказав, що позичав ОСОБА_3 грошові кошти на придбання нерухомого майна.

Суд виходив з того, що оскільки спірна квартира була придбана у період шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_1, в силу вимог статті 60 СК України є спільним сумісним майном подружжя, право власності на яке в рівних частках має кожний із подружжя.

Зважаючи на те, що з позивачем залишились проживати двоє малолітніх дітей, суд при поділі майна подружжя в інтересах дітей відступив від рівності часток подружжя у праві спільної сумісної власності.

Також суд виходив з того, що кошти на рахунку відповідача ОСОБА_3 в Чернівецькій філії ПАТ КБ "Приватбанк" у розмірі 10 183,74 грн не входять до складу спільної сумісної власності подружжя, оскільки цей рахунок є спеціалізованим "копілка" для сплати аліментів на неповнолітню дитину відповідача ОСОБА_3 від першого шлюбу, а тому не підлягають поділу між подружжям.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 13 квітня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції та виходив з доведеності факту того, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 мали намір, волевиявлення, внутрішню волю та її спрямованість на виникнення між ними правовідносин із купівлі-продажу нерухомого майна, однак з метою приховання своїх реальних намірів, уклали договір дарування. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав, мотивів та причин, які б спонукали дарувальників безоплатно передати у власність ОСОБА_3 спірне майно, уклавши із ним договір дарування. Судом прийнято до уваги, що ОСОБА_3 не перебуває із дарувальниками у родинних відносинах. Факт та період зняття сторонами коштів, надання у позику ОСОБА_3 коштів з метою придбання нерухомого майна й визнання цього факту позикодавцем ОСОБА_12, свідчать про придбання за ці кошти спірної квартири.

Також апеляційний суд погодився й висновками суду першої інстанції про належність спірної квартири до спільної сумісної власності сторін та відступленням від рівності часток сторін у спільному майні подружжя.

В частині поділу грошових коштів рішення суду першої інстанції не оскаржувалося, а тому судом апеляційної інстанції не переглядалося.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_8 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просила оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 серпня 2017 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 726/859/14-ц із Садгірського районного суду м.

Чернівці.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У червні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 червня 2019 року справу передано судді-доповідачеві Осіяну О. М.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 серпня 2019 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку про удаваність правочину, зазначав, що спірну квартиру подарували добре знайомі йому люди (ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6) з наміром йому допомогти. Суди не надали належної правової оцінки поясненням приватного нотаріуса Лірниченко Н. М, яка встановила волевиявлення сторін під час укладення спірного правочину, роз'яснила сторонам інші види правочинів, зокрема купівлі-продажу, які сторони могли укласти, але відмовились, виразивши своє волевиявлення укласти саме договір дарування на користь ОСОБА_3. Зазначав, що позивач не довела обставин, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог, а саме, що воля обох сторін правочину була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин ніж тих, що виникли між сторонами в результаті укладення оспорюваного договору дарування. Вважав, що аудіозапис розмови ОСОБА_1 із ОСОБА_6 не є належним та допустимим доказом у розумінні статей 57, 58, 59, 60, 61 ЦПК України. Зазначав, що суди дійшли помилкового висновку про належність спірної квартири до спільної сумісної власності подружжя та відступлення від рівності часток у праві спільної сумісної власності.

Доводи особи, яка подала заперечення (відзив) на касаційну скаргу

У серпні 2017 року ОСОБА_1 подала заперечення (відзив) на касаційну скаргу, в якому зазначила, що оскаржувані судові рішення ухвалені у відповідності до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставини справи, в межах наданих суду повноважень; судами вірно застосовані норми матеріального права та дотримано норми процесуального права, доводи касаційної скарги вважала безпідставними.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у шлюбі, в період якого в них народилися діти: ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_2.

30 листопада 2012 року між відповідачами ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1, відповідно до умов якого останній отримав безоплатно у власність зазначену квартиру.

Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 05 березня 2014 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга представник ОСОБА_3 - ОСОБА_8 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до положень частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з вимогами частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення відповідають не в повній мірі.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог статті 6 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 ЦК України).

Відповідно до частини 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно зі статтею 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогам статті 717 ЦК України, є підставою для визнання договору дарування недійсним.

Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року № 6-93цс16.

Удаваним є правочин, що вчинюється з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили. Тому при укладенні удаваного правочину до відносин його учасників застосовуються правила щодо правочину, який сторони мали на увазі (який сторони приховали). Закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосовувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. Реальний (прихований) правочин може бути дійсним або недійсним. Якщо правочин, який сторони насправді вчинили, відповідає вимогам закону, відносини сторін регулюються правилами, що його стосуються. Якщо ж правочин, який сторони насправді вчинили, суперечить законодавству, суд виносить рішення про визнання недійсним цього правочину із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності правочинів такого типу (стаття 216 ЦК України).

Відповідно до вимог частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частини 1 статті 215 ЦК України. Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною суд з'ясовує наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Згідно із частиною 1 статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Задовольняючи позов в частині визнання договору дарування удаваним, суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, виходили з того, що сторонами було вчинено правочин - договір дарування для приховання іншого правочину - договору купівлі-продажу.

Суду першої та апеляційної інстанції виходили з доведеності позовних вимог в цій частині, зазначивши, що при укладенні удаваного правочину волевиявлення учасників правочину (як зовнішній прояв волі) не відповідало їх внутрішній волі, про що свідчать юридичні факти, з якими закон пов'язує певні правові наслідки, а саме: розміщення в засобах масової інформації співвласником квартири ОСОБА_4 оголошення про продаж квартири, й визнання цього факту продавцем; зняття з депозитного рахунку ОСОБА_3 167 236 грн до моменту укладення спірного договору дарування та зняття з рахунку ОСОБА_1 коштів у розмірі 9 159,81 грн

після його укладення з метою купівлі спірної квартири; надання у позику ОСОБА_3 коштів у розмірі 15 тис. доларів США з метою придбання нерухомого майна й визнання цього факту позикодавцем ОСОБА_12,аудіозаписом розмови ОСОБА_1 із ОСОБА_6, який пояснював, що дійсно давав оголошення про продаж квартири АДРЕСА_1.

Крім того, судами попередніх інстанцій не встановлено обставин, а дарувальники за спірним договором не навели жодних мотивів передачі ними в дар квартири ОСОБА_3, з яким не перебувають у родинних відносинах.

Відповідачем не було надано суду належних та допустимих доказів та не було наведено доводів, які б спростовували вищевикладений висновок, а тому спірний правочин є удаваним відповідно до статті 235 ЦК України.

З такими висновками погоджується й Верховний Суд.

Також колегія суддів вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про те, що спірна квартира є спільним сумісним майном подружжя, в силу вимог статті 60 СК України, оскільки придбана у період шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_1, та підлягає поділу як спільне майно подружжя.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищезгаданої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Проте суди першої та апеляційної інстанцій не врахували таке.

Відповідно до частини 1 статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про запровадження презумпції спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу.

Зазначена презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який заперечує її застосування.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

За змістом статті 70 СК України, статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема, на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України (частини 1, 2, 4 статті 71 СК України).

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (частина 3 статті 70 СК України).

При цьому, сама по собі наявність дітей не є підставою для збільшення частки одного з подружжя. Суд може відступити від принципу рівності часток подружжя, якщо цього вимагають інтереси виховання і утримання дітей, так як обидва з подружжя зобов'язані їх виховувати і утримувати.

Відступивши від рівності часток майна подружжя, будь-яких належних мотивів та висновків щодо цього суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, не навів, фактично спростувавши презумпцію рівності часток у спільному майні подружжя, передбачену статтею 70 СК України.

При цьому, аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (наприклад, рішення від 21 січня 1999 року у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року у справі "Красуля проти Росії", від 05 травня 2011 року у справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 09 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Частиною 1 статті 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування рішень судів попередніх інстанцій у частині вирішення позовних вимог про поділ майна подружжя з ухваленням нового рішення у цій частині, виділивши ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та визнавши за кожним з них право власності по 1/2 ідеальній частці в квартирі АДРЕСА_1.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Таким чином, враховуючи часткове задоволення касаційної скарги (16,66%), скасування рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині позовних вимог про поділ майна подружжя та ухвалення нового рішення в цій частині, зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 підлягають відшкодуванню документально підтверджені судові витрати за подання апеляційної скарги у сумі 434,82 грн, що становить 16,66 % від сплаченого заявником судового збору за подання апеляційної скарги, та судовий збір за подання касаційної скарги у сумі 521,79 грн, що становить 16,66 % від сплаченого заявником судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 141, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_8 задовольнити частково.

Рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 08 лютого 2017 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 13 квітня 2017 року в частині поділу між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 спільного майна подружжя скасувати, ухваливши нове рішення в цій частині.

Виділити ОСОБА_1 та визнати за нею право власності на 1/2 ідеальну частку в квартирі АДРЕСА_1.

Виділити ОСОБА_3 та визнати за ним право власності на 1/2 ідеальну частку в квартирі АДРЕСА_1.

Стягнути зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі

956,61 (дев'ятсот п'ятдесят шість) грн 61 коп.

У іншій частині рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 08 лютого 2017 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 13 квітня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта