Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 05.08.2018 року у справі №2-764-2006

Постанова

Іменем України

24 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 2-764-2006

провадження № 61-39999св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - Церква Івана-Хрестителя Тернопільсько-Бучацького Єпархіального Управління Української православної церкви Київського Патріархату,

відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «Тернопільське міське бюро технічної інвентаризації», Відкрите акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Тернопільміськгаз»,

особа, яка подала апеляційну скаргу - Комунальне некомерційне підприємство «Тернопільська міська комунальна лікарня швидкої допомоги»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу Комунального некомерційного підприємства «Тернопільська міська комунальна лікарня швидкої допомоги» на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 січня 2006 року у складі судді Костіва О. З. та постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 08 червня 2018 року у складі колегії суддів: Ткача З. Є., Міщія О. Я., Шевчук Г. М.,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2006 року церква Івана Хрестителя Тернопільсько-Бучацького Єпархіального Управління Київського Патріархату звернулася до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Тернопільське міське бюро технічної інвентаризації» (далі - ТОВ «Тернопільське МБТІ», Відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Тернопільміськгаз» (далі - ВАТ по газопостачанню та газифікації «Тернопільміськгаз») про визнання права власності на приміщення церкви.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовувала тим, що відповідно до Указу Президента України від 21 березня 2002 року № 279 «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій» 06 вересня 2004 року рішенням ВАТ «Тернопільміськгаз» передано церкві Івана ХрестителяТернопільсько-Бучацького Єпархіального Управління Української Православної Церкви Київського патріархату культової споруди церкви, яка знаходиться за адресою: вул. Шпитальна, 2 у м. Тернополі, та використовується не за призначенням. Проте, Тернопільське МБТІ відмовилось провести реєстрацію права власності на вказаний об'єкт на підставі рішення ВАТ «Тернопільміськгаз».

Посилаючись на викладене, позивач просила визнати право власності за церквою Івана Хрестителя приміщення церкви за адресою: вул. Шпитальна, 2 у м. Тернополі та зобов'язати Тернопільське МБТІ зареєструвати церкву та надати право власності.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 січня 2006 року позов церкви Івана Хрестителя Тернопільсько-Бучацького Єпархіального Управління Київського Патріархату задоволено. Визнано за церквою ІванаХрестителя Тернопільсько-Бучацького Єпархіального Управління Української Православної Церкви Київського патріархату право власності на приміщення церкви за адресою: вул. Шпитальна, 2 у м. Тернополі.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що право власності за церквою Івана Хрестителя Тернопільсько-Бучацького Єпархіального Управління Української Православної Церкви Київського Патріархату виникло відповідно до Указу Президента України від 21 березня 2002 року за № 279 «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій»та на підставі рішення засідання правління ВАТ «Тернопільміськгаз» від 06 березня 2004 року про передачу культової споруди за адресою: вул. Шпитальна, 2 у м. Тернополі, договору, укладеного між ВАТ «Тернопільміськгаз» та Єпархіальним Управлінням від 06 вересня 2006 року про передачу в безкоштовне довгострокове користування Єпархіальному Управлінню приміщення ГРП за адресою: вул. Пирогова, 2 у м. Тернополі.

У березні 2018 року Комунальне некомерційне підприємство «Тернопільська міська комунальна лікарня швидкої допомоги», яке не брало участі у справі, подало апеляційну скаргу на вказане судове рішення, мотивуючи тим, що рішення суду порушує його права та законні інтереси.

Постановою Апеляційного суду Тернопільської області від 08 червня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із відсутності достатніх правових підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

У липні 2017 року Комунальне некомерційне підприємство «Тернопільська міська комунальна лікарня швидкої допомоги»подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 січня 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 08 червня 2018 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та закрити провадження у справі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що перебування майна на балансі ВАТ по газопостачанню та газифікації «Тернопільміськгаз» не може вважатись безспірною ознакою права власності, оскільки є лише певною формою бухгалтерського обліку, жодного правовстановлюючого документу на спірне майно позивачем та сторонами у справі не представлено, а судом не здобуто, а відтак, протокол № 6 засідання правління ВАТ «Тернопільміськгаз» від 06 квітня 2004 року та договір укладений між ВАТ «Тернопільобленерго» про передачу спірних приміщень під культову споруду не є доказами, які мають значення для вирішення справи. Приміщення за адресою: вул. Шпитальна, 2 у м. Тернополі, яке є предметом спору ніколи не перебувало у власності ПАТ «Тернопільміськгаз». Крім того, на листи Тернопільсько-Бучацької Єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату від 09 та 15 жовтня 2008 року №№ 55 та 59, згідно з якими священик ОСОБА_6 не є ні штатним ані позаштатним кліриком Тернопільсько-Бучацької Єпархії, а відтак не може мати повноважень на представництво інтересів єпархії. Також, він не є настоятелем каплиці св. Іоанна Хрестителя за адресою: вул. Шпитальна, 2 у м. Тернополі та немає благословення на оформлення приватної власності на приміщення каплиці.

УхвалоюВерховного Суду від 24 липня 2018 року відкрито провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей 213, 214 ЦПК України 2004 року щодо законності та обґрунтованості.

Судом установлено, що рішенням засідання правління ВАТ «Тернопільміськгаз» від 06 березня 2004 року вирішено передати приміщення за адресою: вул. Пирогова, 2 у м. Тернополі під культову споруду церкві Івана Хрестителя Тернопільсько-Бучацького Єпархіального Управління Київського Патріархату, що підтверджується протоколом від 06 вересня 2004 року № 6 засідання правління ВАТ «Тернопільміськгаз».

06 вересня 2004 року між ВАТ «Тернопільміськгаз» та церквою ІванаХрестителя Тернопільсько-Бучацького Єпархіального Управління Київського Патріархату, відповідно до Указу Президента України від 21 березня 2002 року № 279, укладений договір, згідно з яким передало у безкоштовне довгострокове користування Єпархіальному Управлінню приміщення газу регуляторного пункту (ГРП) за адресою: вул. Пирогова, 2 у м. Тернополі (колишня каплиця), про що складено акт прийму-передачі.

13 січня 2006 року Єпархіальне Управління надіслало ТОВ «Тернопільське МБТІ»заяву про реєстрацію права власності на вказане приміщення.

ТОВ «Тернопільське МБТІ»листом від 16 січня 2006 року № 98/07-2 повідомило настоятеля Церкви Івана-Хрестителя ОСОБА_6 про відмову в проведенні реєстрації права власності цього об'єкта у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів.

Згідно інвентарної карточки № 7 приміщення за адресою: вул. Пирогова, 2 м. у Тернополі перебувало у користуванні ВАТ «Тернопільміськгаз» і значилось як приміщення газорегуляторного пункту (ГРП) № 1.

Із листа ВАТ «Тернопільміськгаз» від 17 серпня 2004 року № 1862 убачається, що у листопаді 2002 року демонтовано приміщення газорегуляторного пункту (ГРП), що знаходиться за адресою: вул. Пирогова, 2 у м. Тернополі (колишня каплиця). Станом на сьогоднішній день вказане приміщення-каплиця не використовуються.

Рішенням Виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 10 серпня 2005 року № 926 «Про оформлення права власності Тернопільською міською радою» вирішено оформити право власності за Тернопільською міської радою на будівлі та споруди, що знаходяться у повному господарському віданні міської комунальної лікарні швидкої допомоги згідно з додатком.

Так, відповідно додатку переліку будівель та споруд, що знаходяться у повному господарському віданні міської комунальної лікарні швидкої допомоги за адресою: вул. Шпитальна, 2 у м. Тернополі, знаходяться наступні об'єкти: головний корпус стаціонар літ. «А», лабораторний корпус літ. «Б», господарський корпус киснева літ. «Г», морг літера «Д».

Спірна культова споруда будівля церкви (каплиця), у цьому списку відсутня.

Згідно з листом управління обліку та контролю за використанням комунального майна Тернопільської міської ради Департаменту економіки від 15 грудня 2004 року № 205-у, будівля за адресою: вул. Пирогова - колишня каплиця, не перебувала у власності Тернопільської міської ради.

З урахуванням цієї обставини Тернопільській міській раді ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 листопада 2008 року відмовлено у перегляді у зв'язку із нововиявленими обставинами рішення Тернопільського міськрайонного суду від 30 січня 2006 року, оскільки вона не є власником спірного приміщення та підстав для залучення її до участі в розгляді справи не було.

У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97?ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з частиною першою статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Аналіз норм ЦК України вказує на те, що право власності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усунення третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК Українинабуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на окремі об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК Українивизначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Таким чином, Верховний Суд погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанції про наявність підстав для задоволення позову церква Івана Хрестителя Тернопільсько-Бучацького Єпархіального Управління Київського Патріархату, оскільки відповідач відмовився зареєструвати право власності на будівлю за адресою: вул. Шпитальна, 2 у м. Тернополі у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів. При цьому судом апеляційної інстанції, за наслідками розгляду апеляційної скаргиКомунального некомерційного підприємства «Тернопільська міська комунальна лікарня швидкої допомоги», цілком обґрунтовано встановлено відсутність порушеного права цього підприємства, з огляду на те, що у заявника відсутні будь-які належні та допустимі докази того, що останнє має право на це приміщення.

Статтею 9 Конституції Українипередбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція) гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Порушення пункту першого статті 6 Конвенціїконстатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13.

Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення).

Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (mutatis mutandis, рішення у справі «Олександр Шевченко проти України» (974_256) (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine), заява N 8371/02, п. 27, рішення від 26 квітня 2007 року та «Трух проти України» (Trukh v. Ukraine) (ухвала), заява N 50966/99, від 14 жовтня 2003 року).

У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення у справі «Пономарьов проти України» (заява N 3236/03).

Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (заява N 3236/03).

Крім того, відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553\39 «Совтрансавто-Холдинг» проти України», а також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342\95 «Брумареску проти Румунії» судом встановлено, що існує установча судова практика щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Отже, Верховний Суд приходить до висновку про те, що апеляційна та касаційна скарги Комунального некомерційного підприємства «Тернопільська міська комунальна лікарня швидкої допомоги» подані на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 січня 2006 року є нічим іншим як спробою домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.

Доводи касаційної були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами було дотримано норми матеріального і процесуального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

У відповідності до частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що не відноситься до повноважень Верховного Суду.

Суди першої й апеляційної інстанції забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Комунального некомерційного підприємства «Тернопільська міська комунальна лікарня швидкої допомоги» залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 січня 2006 року та постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 08 червня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак С. О. Погрібний Г. І. Усик