Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 30.03.2020 року у справі №175/4472/17

Постанова

Іменем України

02 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 175/4472/17

провадження № 61-6154св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 26 грудня 2013 року між ним (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) було укладено договір позики, згідно умов якого він передав ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 1 578 696 грн 55 коп., що станом на день укладення договору становить 175 410 доларів США, з кінцевим терміном повернення до 31 грудня 2014 року.

Відповідно до пункту 11 договору договір є укладеним в момент передачі грошей, тобто 26 грудня 2013 року.

Факт отримання вказаних коштів відповідачем підтверджується його розпискою, в якій він визнав, що станом на 01 січня 2015 року має заборгованість перед ним у сумі 2 624 176 грн.

Відповідно до умов вказаного договору позика надається позичальнику під 60 % річних. Також договором передбачено сплату штрафу за прострочення повернення позики у розмірі 10 % від простроченої суми, а також додаткове зобов'язання сплачувати позикодавцю проценти у розмірі 60 % річних від простроченої суми за весь час прострочення.

У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем умов договору позики, на момент звернення до суду утворилась заборгованість у розмірі 7 419 873 грн 78 коп., а саме: 1 578 696 грн 55 коп. - сума боргу за договором позики; 2 841 653 грн 79 коп. - 60 % річних за користування позикою за період з 26 грудня 2013 року по 21 листопада 2017 року; 157 869 грн 65 коп. - штраф 10 % від простроченої суми; 2 841 653 грн 79 коп. - 60 % відсотків річних від простроченої суми за весь час прострочення за період з 31 грудня 2014 року по 21 листопада 2017 року.

Крім того, згідно пункту 6 договору позики сторони домовилися, що у разі збільшення на дату повернення позики (платежу за позикою) офіційного курсу гривні до доларів США більш ніж на 2 % від його офіційного курсу на дату укладання договору, позичальник зобов'язується сплатити позикодавцю "проіндексовану суму позики", що становить 5 233 852 грн 67 коп.

Вказував, що неодноразово звертався як в усній формі, так і в письмовій до відповідача з вимогою повернути вказані кошти та сплатити відсотки за користування ними, однак останній ігнорує його вимоги та жодних дій щодо повернення коштів не вчиняє.

Враховуючи вищевикладене ОСОБА_1 просив суд стягнути на свою користь з відповідача заборгованість у розмірі 12 653 726 грн 60 коп.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2019 року у складі судді Новік Л. М. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судове рішення місцевого суду мотивовано тим, що позивач визнав відсутність заборгованості у відповідача за договором позики від 26 грудня 2013 року, про що зазначив у розписці від 14 вересня 2017 року.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2019 року скасовано та ухвалено нове.

Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму позики у розмірі 409 949 грн 29 коп., проценти за користування позикою у розмірі 962 788 грн 75 коп. та штраф у розмірі 92 880 грн 43 коп., а всього 1 465 618 грн 37 коп.

Скасовуючи рішення місцевого суду, апеляційний суд виходив із того, що розписка, яка на думку суду першої інстанції свідчить про відсутність заборгованості відповідача за договором позики від 26 грудня 2013 року, стосується сплати останнім боргу у розмірі 101 855 грн у 2017 році, а не факту визнання позивачем виконання умов договору позики щодо повернення грошових коштів у повному обсязі.

Задовольняючи позовні вимоги частково, апеляційний суд врахував правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження 14-10цс18), та дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення заборгованості по процентам поза межами строку договору позики від 26 грудня 2013 року.

Враховуючи те, що позивачем було заявлено вимоги щодо одночасного подвійного стягнення неустойки за прострочення повернення позики, апеляційний суд з урахуванням положень статті 61 Конституції України дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача неустойки за пунктом 4 договору позики у вигляді штрафу у розмірі 10 % від простроченої суми.

Також суд дійшов висновку, що вимога позивача про стягнення "проіндексованої суми позики" не підлягає задоволенню, оскільки містить повторне стягнення тіла позики, що є недопустимим, оскільки зумовлює подвійність притягнення відповідача до цивільно-правової відповідальності. Крім того, заявляючи вказану вимогу, позивач не взяв до уваги, що відповідачем заборгованість за позикою частково сплачена у досудовому порядку.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У квітні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верхового Суду надійшли касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за касаційною скаргою ОСОБА_2.

Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 листопада 2020 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судове рішення апеляційного суду скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження судового рішення є застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 2-759/12 (провадження 61-32268св18) та від 13 грудня 2019 року у справі № 263/3799/18, провадження № 61-46653св18 (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Узагальнені доводи касаційної скарги зводяться до того, що пунктом 4 договору позики сторони передбачили, що позичальник зобов'язується сплачувати позикодавцю проценти у розмірі 60 % річних від простроченої суми за весь час прострочення.

Тобто, сторонами в договорі визначено розмір процентів, які має сплачувати позичальник у разі наявності простроченої заборгованості після спливу строку дії договору позики.

Також не згодний із висновком апеляційного суду щодо відсутності підстав для стягнення з відповідача "проіндексованої суми позики".

У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судове рішення апеляційного суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким залишити в силі рішення місцевого суду.

Підставою касаційного оскарження є застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, від 13 грудня 2017 року у справі № 309/3458/14-ц (провадження № 6-996цс17), від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 209/3022/16? ц (провадження № 61-8487св18), від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61 21724св18) (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Узагальнені доводи касаційної скарги зводяться до того, що апеляційним судом не було визначено, у якій саме валюті передавались кошти позичальнику за договором позики від 26 грудня 2013 року. Крім того, посилається на те, що у нього наявні розписки від позивача, що підтверджує належність виконання ним свого обов'язку.

Вказує, що, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Відзив на касаційну скаргу сторонами не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

26 грудня 2013 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) було укладено договір позики, згідно умов якого у момент підписання цього договору позикодавець передав у власність позичальнику готівкові кошти у сумі 1 578 696
грн 55 коп. (175 410 доларів США), а позичальник отримав вказану суму грошей і зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів у строк, що зазначений цим договором; підписанням цього договору позичальник підтверджує факт отримання грошей в зазначеній сумі (а. с. 10).

Згідно пункту 2 договору позики від 26 грудня 2013 року сторони домовились, що позика надається позичальнику під 60 % річних; позичальник зобов'язується сплатити позикодавцю проценти за користування позикою.

У пункті 4 вказаного вище договору погоджено, що за прострочення повернення позики позичальник сплачує позикодавцю штраф у розмірі 10 % від простроченої суми, а також додатково зобов'язується сплачувати позикодавцю проценти у розмірі 60 % річних від простроченої суми за весь час прострочення.

Пунктом 5 договору позики сторони згідно із статтею 259 ЦК України домовилися збільшити строк позовної давності за вимогами про стягнення штрафу та процентів до 3 (трьох) років.

Відповідно до пункту 6 договору позики сторони домовилися, що у разі збільшення на дату повернення позики (платежу за позикою) офіційного курсу гривні до доларів США більш ніж на 2 % від його офіційного курсу на дату укладення договору, позичальник зобов'язується сплатити позикодавцю проіндексовану суму позики (платежу за позикою). Проіндексована сума позики (платежу за позикою) визначається як (А1/А0) х СП = ПСП, де А1 - офіційний курс долара США на дату повернення позики (здійснення платежу за позикою); А0 - офіційний курс долара США на дату укладення договору, СП - сума позики (платежу за позикою); ПСП - проіндексована сума позики в гривнях (платежу за позикою), яку позичальник зобов'язується сплатити позикодавцю.

Договір є укладеним в момент передачі грошей, тобто 26 грудня 2013 року і діє до 31 грудня 2014 року (пункт 11 договору позики).

Згідно наданих відповідачем оригіналів розписок, ОСОБА_1 за договором позики від 26 грудня 2013 року отримав від ОСОБА_2 грошові кошти:

31 грудня 2014 року в сумі 462 555 грн 44 коп. та 187 336 грн 82 коп., а всього 649 892 грн 26 коп. (а. с. 53);

24 листопада 2015 року в сумі 417 000 грн (а. с. 54);

14 вересня 2017 року в сумі 101 855 грн (а. с.57).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина 1 статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 слід задовольнити частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Статтею 1047 ЦК України визначено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Судами встановлено, що 26 грудня 2013 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) було укладено договір позики, згідно умов якого у момент підписання цього договору позикодавець передав у власність позичальнику готівкові кошти у сумі 1 578 696 грн 55 коп. (що еквівалентно 175 410 доларів США), а позичальник отримав вказану суму грошей і зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів у строк, що зазначений цим договором.

Згідно статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлений договором.

Статтею 530 ЦК України визначено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.

Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.

У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи позовні вимоги частково, виходив із того, що відповідач належним чином не виконав умови договору позики щодо повернення грошових коштів, а тому з нього підлягає стягненню на користь позивача заборгованість.

Обраховуючи розмір заборгованості, апеляційним судом було враховано, що ОСОБА_1 за договором позики від 26 грудня 2013 року отримав від ОСОБА_2 31 грудня 2014 року грошові кошти у розмірі 462 555 грн 44 коп. та 187 336 грн 82 коп. Також судом було враховано, що відповідачем на виконання своїх зобов'язань за договором позики було сплачено позивачу 24 листопада 2015 року 417 000 грн та 14 вересня 2017 року 101 855 грн.

Разом з тим, апеляційним судом не були враховані розписки щодо отримання ОСОБА_1 від ОСОБА_2 грошових коштів 27 жовтня 2016 року у розмірі 300 000 грн, від 31 лютого 2017 року у розмірі 100 000 грн.

Відхиляючи надані відповідачем розписки як доказ виконання зобов'язань щодо повернення грошових коштів, апеляційний суд виходив із того, що вказані розписки не доводять факту повернення боргу за договором позики від 26 грудня 2013 року, оскільки такі містять інформацію про виконання умов договору позики від 20 грудня 2013 року.

Разом із тим, колегія суддів вважає вказаний висновок апеляційного суду передчасним.

Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статті 12 ЦПК України.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України).

Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статті 81 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених статті 81 ЦПК України.

Отже, враховуючи вищевказані процесуальні норми, слід зазначити, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Відповідно ~law30~, у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду.

Разом із тим, суд апеляційної інстанції, зазначаючи, що розписки щодо сплати відповідачем позивачу грошових коштів від 27 жовтня 2016 року у розмірі 300 000

грн та від 31 лютого 2017 рок у розмірі 100 000 грн не доводять факту повернення боргу за договором позики від 26 грудня 2013 року, оскільки такі містять інформацію про виконання умов договору позики від 20 грудня 2013 року, не встановив справжню правову природу наданих відповідачем розписок та не перевірив, чи укладались між сторонами будь-які інші договори позики.

Крім того, під час розгляду справи апеляційним судом не було враховано наступного.

Пунктом 4 договору позики було передбачено, що позичальник додатково зобов'язується сплачувати позикодавцю проценти у розмірі 60 % річних від простроченої суми за весь час прострочення.

Суд апеляційної інстанції, врахувавши положення статті 61 Конституції України, відмовив у задоволенні вказаної вимоги, оскільки, на його думку, позивачем було заявлено вимоги про одночасне подвійне стягнення неустойки за прострочення позики, як то передбачено пунктом 4 договору позики.

Разом із тим, сплата вказаних процентів не була визначена сторонами договору в якості пені, що має характер штрафної санкції, а тому колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

За змістом статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17, термін "користування чужими коштами" може використовуватися у двох значеннях.

Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

За змістом частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Тобто положеннями цієї законодавчої норми врегульовано правовідносини щодо сплати процентів за правомірне користування чужими грошовими коштами, коли боржник одержує можливість законно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу.

Плата за прострочення виконання грошового зобов'язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України боржник зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Тобто, у разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 % річних відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України.

Отже, судом апеляційної інстанції належним чином не встановлено характеру спірних правовідносин, які виникли між сторонами щодо сплати 60 % річних від простроченої суми відповідно до пункту 4 договору позики й не враховано, що законодавством встановлені наслідки правомірного користування грошовими коштами протягом певного часу, так і наслідки прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Таким чином, апеляційний суд у порушення статей 12, 89, 263 ЦПК України не перевірив усіх доводів сторін, й не надав належної правової оцінки поданим ними доказам, не сприяв всебічному й повному з'ясуванню дійсних обставин справи, що мають юридичне значення для її вирішення та допустив неповноту у з'ясуванні таких обставин.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що касаційні скарги підлягають задоволенню частково, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасуванню з направленням справи на новий розгляд до апеляційного суду, оскільки таке не відповідає вимогам закону.

Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович