Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 01.08.2019 року у справі №428/7521/17

Постанова

Іменем України

20 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 428/7521/17

провадження № 61-13545 св 19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Кривцової Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Луганського апеляційного суду у складі суддів: Дронської І. О., Єрмакова Ю. В., Стахової Н. В., від 05 червня 2019 року,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання гаражу об'єктом права спільної сумісної власності та визнання права власності.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що з 18 жовтня 1980 року по 20 серпня 2002 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2. За час шлюбу ОСОБА_2, уклав з Сєвєродонецьким підприємством МЖК "Мрія" договір, згідно з яким МЖК "Мрія" передала пайовику ОСОБА_2 у власність гараж в двоповерховому гаражному комплексі по вул. Лисичанська, 1-г у 36-му мікрорайоні міста Сєвєродонецька Луганської області. Під час шлюбу сторони повністю оплатили фінансування будівництва гаражу, який добудований в 1995 році, однак право власності на гараж не було оформлено. Сторони користувались зазначеним гаражем для стоянки їх автомобіля, який залишився відповідачу після розірвання шлюбу.

У серпні 2017 року вона дізналася, що відповідач продає гараж за 5 000,00 дол. США, що складає 129 824,00 грн. Вважала, що у цьому випадку її доля складає 64
912,00 грн, тобто Ѕ частки. Також вказувала на те, що відповідач ввів її в оману та приховав той факт, що у 2014 році він звертався до суду з позовом про визнання права власності за ним на спірний гараж, тим самим заволодів спільно нажитим майном, яке належить їй та відповідачу на праві спільної сумісної власності.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила визнати гараж НОМЕР_3 у двоповерховому гаражному комплексі по вул. Лисичанська, 1-г у мікрорайоні 36 міста Сєвєродонецька Луганської області, загальною площею 19,4 кв. м. об'єктом права спільної сумісної власності її та ОСОБА_2. Визнати за нею право власності на Ѕ частку цього гаража. Визнати за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частку вказаного гаража.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області у складі судді Юзефовича І. О. від 05 березня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не надала жодного належного та допустимого доказу стосовно того, що саме 07 липня 2017 року дізналася про наявність порушень свого цивільного права, при цьому, наявна в матеріалах справи роздруківка оголошення не може бути прийнята судом в якості доказу у справі з огляду на те, що з неї неможливо встановити достовірну інформацію, оскільки вона не має відповідних реквізитів. Позивач після розірвання шлюбу більше 12 років спірним гаражем не користувалась, як співвласник спірного майна, та в повній мірі не реалізовувала своє право власності на нього. А в період шлюбу сторонами було набуто право спільної сумісної власності лише на будівельні матеріали, про поділ яких сторони не заявляли.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Луганського апеляційного суду від 05 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано гараж НОМЕР_3 у двоповерховому гаражному комплексі по вул.

Лисичанска,1-г в мікрорайоні 36 міста Сєвєродонецька Луганської області, загальною площею 19,4 кв. м., об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частку гаража НОМЕР_3 у двоповерховому гаражному комплексі по вул. Лисичанска,1-г в мікрорайоні 36 міста Сєвєродонецька Луганської області, загальною площею 19,4 кв. м.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частку гаража НОМЕР_3 у двоповерховому гаражному комплексі по вул. Лисичанска,1-г в мікрорайоні 36 міста Сєвєродонецька Луганської області, загальною площею 19,4 кв. м.

Вирішено питання щодо судового збору.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачем не пропущено строк звернення до суду із даним позовом, оскільки спірний гараж є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1, а розірвання шлюбу не тягне за собою припинення даного права. Строк позовної давності обчислюється від дня коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що висновки суду апеляційної інстанції не відповідають обставинам справи, оскільки сплив строку позовної давності, про застосування якого заявлено у спорі, є підставою для відмови у позові. Також вказував на те, що не можна вважати спільною сумісною власністю оспорюваний гараж, оскільки на період проживання у шлюбі цього гаража ще не було, що встановлено судами першої та апеляційної інстанції.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У серпні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в яких просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

18 жовтня 1980 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрований шлюб, який розірваний 20 серпня 2002 року.

20 грудня 1994 року між "МЖК "Мрія" та ОСОБА_2 укладено договір пайової участі, предметом якого є будівництво та передача у власність одного гаражу у двоповерховому гаражному комплексі по вул. Лисичанська в 36-му мікрорайоні міста Сєвєродонецьк.

Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 24 січня 2014 року у цивільній справі № 428/9627/13-ц, за ОСОБА_2 визнано право приватної власності на гараж НОМЕР_3, розташований у місті Сєвєродонецьк, вул.

Лисичанська, 1-г, загальною площею 19,4 кв. м.

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта № 104763013 від 23 листопада 2017 року, об'єкт нерухомості (гараж з підвалом, Г, Пд), розташований за адресою: Луганська область, місто Сєвєродонецьк, вул.

Лисичанська, 1-г, гараж НОМЕР_3 належить ОСОБА_2 на підставі рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області № 428/9627/13-ц, від 24 січня 2014 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судове рішення суду апеляційної інстанцій ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Відповідно до статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Аналогічні положення передбачені й діючими Сімейним Кодексом України (далі - СК України) та Цивільним Кодексом України (далі - ЦК України).

Згідно з частиною 3 статті 368 ЦК України та частиною 1 статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до частини 1 статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічний висновок зроблений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843 цс 17.

Відповідно до статті 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, відповідно до частин 2 та 3 статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором, стаття 70 СК України.

Відповідно до положень частини 1 статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Частиною 4 статті 65 СК України визначено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.

Установивши, що будівництво гаражу до повного завершення проведено сторонами за спільні кошти за час перебування у зареєстрованому шлюбі, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що спірне майно є спільною сумісною власністю сторін та підлягає поділу між колишнім подружжям у рівних частиках. При цьому відповідачем не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними у період шлюбу.

З огляду на це, безпідставними є доводи заявника стосовно того, що оспорюваний гараж не можна вважати спільною сумісною власністю, оскільки на період проживання у шлюбі цього гаража ще не було.

Також суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач не пропустила строк звернення до суду з цим позовом.

Статтями 256, 257 та 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У частині 2 статті 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Таким чином, визначальним у вирішенні питання про початок перебігу позовної давності є день, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Аналогічні висновки зазначені Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15, а також Верховним Судом у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 759/12058/15-ц, провадження № 61-495св18, від 21 березня 2018 року у справі № 576/2447/15-ц, провадження № 61-8081св18, від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц, провадження № 61-19445св18.

Тобто, звертаючись до суду із даним позовом 19 липня 2017 року, позивач не порушила передбачені законом строки позовної давності для звернення до суду, оскільки ОСОБА_1 звернулась до суду до спливу трирічної позовної давності з моменту, коли дізналася про своє порушене право та виникнення спору між сторонами.

Відповідачем не надано доказів своєчасної обізнаності ОСОБА_1 щодо наявності рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 24 січня 2014 року про визнання за ОСОБА_2 права власності на спірний гараж, подальшу державну реєстрацію цього права ОСОБА_2 27 листопада 2015 року та намір останнього одноособово продати спірний гараж.

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивачем не пропущено строк звернення до суду із даним позовом, оскільки спірний гараж, побудований в період шлюбу є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1, а розірвання шлюбу не тягне за собою припинення даного права. Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними.

Перевіряючи доводи касаційної скарги заявника щодо не застосування судом апеляційної інстанції строків позовної давності, Верховний Суд дійшов висновку про їх безпідставність, оскільки зазначені заявником обставини справи обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанцій.

Доводи заявника зводяться до переоцінки доказів, незгоди з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанцій.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Луганськогоапеляційного суду від 05 червня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. В. Кривцова Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник