Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 05.06.2019 року у справі №200/5013/17
Постанова КЦС ВП від 23.02.2022 року у справі №200/5013/17

Постанова

Іменем України

23 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 200/5013/17

провадження № 61-4050св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , головне управління Національної поліції в Дніпропетровської області,

третя особа - ОСОБА_5 ,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 25 травня 2018 року в складі судді Шевцова Т. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року в складі колегії суддів Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю.,

ВСТАНОВИВ :

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ГУ НП в Дніпропетровській області, про визнання квартири АДРЕСА_1 спільною частковою власністю подружжя та визнання за нею та за ОСОБА_2 права особистої приватної власності на Ѕ частини зазначеної квартири за кожним; визначення порядку володіння та користування квартирою; усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом вселення; визнання недійсним договору дарування квартири, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 10 серпня 2015 року; визнання за нею права власності на автомобілі «Toyota Rav 4», державний номерний знак НОМЕР_1 , та «Volkswagen Eos», державний номерний знак НОМЕР_2 .

Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року роз`єднано позовні вимоги ОСОБА_1 та виділено в самостійне провадження позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Рудкевич Є. В., про визнання недійсним договору дарування квартири, визнання квартири спільною частковою власністю, визнання права особистої власності на частину квартири, усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення та визначення порядку користування квартирою.

Остаточно уточнивши позовні вимоги щодо транспортних засобів, які підлягали вирішення в межах цивільної справи № 200/5013/17, ОСОБА_1 просила суд ухвалити рішення, яким:

визнати недійсним та скасувати договір купівлі-продажу автомобіля марки «Toyota Rav 4», кузов № НОМЕР_3 , 2010 року випуску, колір білий, укладений 03 жовтня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

визнати за нею право особистої власності на зазначений автомобіль;

витребувати автомобіль з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 ;

скасувати державну реєстрацію прав на рухоме майно за ОСОБА_4 на зазначений автомобіль.

Указані позовні вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що з 02 вересня 2011 року до 30 вересня 2013 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , за час якого сторони придбали рухоме майно (два автомобілі): 05 липня 2012 року - автомобіль «Toyota Rav 4», право власності на який зареєстровано за нею, та 08 липня 2012 року - автомобіль «Volkswagen Eos», право власності на який зареєстровано за ОСОБА_2 30 вересня 2013 року шлюб між сторонами розірвано, а сторони дійшли згоди про те, що автомобіль «Toyota Rav 4» залишається в користуванні позивачки, а автомобіль «Volkswagen Eos» - в користуванні відповідача.

Вказувала, що з метою протиправного заволодіння автомобілем марки «Toyota Rav 4» ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про поділ спільного майна подружжя, унаслідок чого рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 29 липня 2015 року у цивільній справі № 175/2655/15-ц визнано за ОСОБА_2 право власності на автомобіль «Toyota Rav 4», припинено за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину вказаного автомобіля та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості Ѕ частини транспортного засобу. Крім того, заочним рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 02 лютого 2015 року в цивільній справі № 175/3395/15-ц зазначений автомобіль витребувано від ОСОБА_1 та передано ОСОБА_2 .

Зазначала, що заочне рішення суду про витребування автомобіля було скасовано 02 жовтня 2015 року із залишенням позову без розгляду, а рішення суду про визнання за ОСОБА_2 права особистої власності на автомобіль «Toyota Rav 4» скасовано 22 грудня 2015 року з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову. Разом із тим 03 жовтня 2015 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу автомобіля «Toyota Rav 4», на підставі якого ОСОБА_3 зареєструвала за собою право власності на цей автомобіль.

Позивачка посилалася на те, що відчуження спірного рухомого майна її чоловіком відбулося за відсутності її згоди як співвласника майна, а тому вважала укладений договір купівлі-продажу недійсним з підстав, передбачених положеннями статей 203 215 330 369 ЦК України та статей 68 70 СК України. Зазначала також про те, що відповідач ОСОБА_3 , дізнавшись про існування спору щодо зазначеного автомобіля, відчужила його ОСОБА_4 , який у лютому 2016 року зареєстрував право власності на автомобіль на своє ім`я.

Вказувала, що інший автомобіль марки «Volkswagen Eos», який теж належав подружжю на праві спільної сумісної власності, відповідач відчужив третій особі ОСОБА_5 також без згоди позивачки, а тому вважала, що має право на зміну рівності часток в спільній власності на автомобіль «Toyota Rav 4», визнання за нею права особистої власності на зазначений автомобіль в цілому та його витребування з чужого незаконного володіння останнього власника.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 травня

2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Скасовано вжиті заходи забезпечення позову.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним мотивовано тим, що на момент відчуження спірного автомобіля було чинним рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 29 липня 2015 року, яким за ОСОБА_2 визнано право власності на автомобіль, а доказів того, що він був придбаний за спільні кошти, позивачкою не надано. У задоволенні позовної вимоги про визнання за позивачкою права особистої власності на спірний транспортний засіб суд першої інстанції відмовив з посиланням на те, що позивачка доказів на підтвердження придбання автомобіля за її особисті кошти не надала, а на підстави відступу від рівності часток у спільній сумісній власності подружжя, передбачені частиною другою статті 70 СК України, не посилалася. Оскільки ОСОБА_4 є добросовісним набувачем, суд уважав, що не підлягають задоволенню позовні вимоги про витребування від нього автомобіля зі скасуванням реєстрації права власності на майно.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові, апеляційний суд дійшов висновку про те, що при вирішенні спору суд першої інстанції неправильно встановив обставини справи та надав їм неправильну правову оцінку. Апеляційний суд виходив із того, що суду не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 діяли недобросовісно, зокрема, що ОСОБА_3 знала, чи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Колегія суддів також указала, що не може бути підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля «Toyota Rav 4», укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , скасування апеляційним судом Дніпропетровської області 22 грудня 2015 року рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 29 липня 2015 року у справі № 175/2655/15, яким за ОСОБА_2 визнано право власності на автомобіль, оскільки автомобіль було придбано позивачем та відповідачем у період шлюбу, що дає йому право на відчуження належної йому частини у спільному сумісному майні подружжя. Обґрунтовуючи відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за нею в цілому права власності на спірний автомобіль, апеляційний суд зазначив, що вказане суперечить вимогам статті 70 СК України.

Постановою Верховного Суду від 05 лютого 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів зазначила, що вказівка апеляційного суду на обов`язковість установлення того, що обидві сторони договору купівлі-продажу транспортного засобу діяли недобросовісно з посиланням на правову позицію, викладену Верховним Судом України у постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, є помилковою, оскільки у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц Велика Палата Верховного Суду відійшла від вказаної правової позиції. Суд касаційної інстанції зазначив, що апеляційний суд не врахував, що відчуженням одним із подружжя спільного майна без отримання згоди іншого з подружжя порушує права позивачки як співвласника майна. Колегія суддів указала, що наявність у діях ОСОБА_2 волі на передачу майна іншій особі (укладення договору купівлі-продажу) автоматично не означає наявність волі іншого співвласника на відчуження автомобіля, оскільки з матеріалів справи вбачається, що воля позивачки не була спрямована на відчуження майна, а навпаки - позивач користувалась спірним автомобілем, який вибув з її володіння поза її волею.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 травня 2018 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, пред`являючи позов у справі, що переглядається, ОСОБА_1 не порушувала питання про поділ майна подружжя (автомобіля «Toyota Rav 4») та визнання за кожною із сторін по Ѕ частки в праві спільної власності на майно. Оскільки належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна, апеляційний суд уважав, що позивачка не довела факт порушення своїх прав укладенням ОСОБА_2 оспорюваного договору купівлі-продажу транспортного засобу. При цьому колегія суддів також зазначила, що позивачка не довела того факту, що отримані відповідачем від продажу автомобіля кошти були витрачені не в інтересах сім`ї. Встановивши, що ОСОБА_1 не є власником автомобіля марки «TOYOTA RAV 4», колегія суддів уважала відсутніми правові підстави для витребування спірного автомобіля у його останнього набувача ОСОБА_4 , оскільки віндикаційний позов може бути пред`явлений лише власником майна.

Аргументи учасників справи

12 березня 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду скаргу на вказані судові рішення й просила їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, й ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

- апеляційний суд не виконав указівки, що містяться в постанові Верховного Суду, якою справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, та не надав належної оцінки тому, що спірний автомобіль вибув з власності позивачки без її згоди та поза її волею;

- суд зробив помилковий висновок про непред`явлення позивачкою вимог про поділ майна подружжя, оскільки в остаточній редакції позову пред`явлено вимогу про визнання автомобіля «Toyota Rav 4» особистою приватною власністю позивачки в порядку відступу від розміру ідеальних часток подружжя в праві спільної сумісної власності;

- апеляційний суд допустився помилки, встановивши, що позивачка не є власником спірного автомобіля, оскільки судове рішення про визнання за ОСОБА_2 права власності на автомобіль було скасовано, а в свідоцтві про реєстрацію транспортного засобу власником значиться саме ОСОБА_1 ;

У липні 2021 року від ОСОБА_2 надійшов підписаний представником відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач просить залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

Посилається на те, що спірний автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя, а тому визнання права власності на нього за позивачкою порушуватиме його права. Вказує, що ОСОБА_1 просить визнати за нею право власності на автомобіль, не пред`являючи вимог про поділ майна подружжя та припинення частки відповідача у спільній сумісній власності. Зазначає, що відсутність згоди одного з подружжя на відчуження спільного майна не є підставою для визнання правочину з його відчуження недійсним, а може бути підставою для виплати одному з подружжя компенсації вартості його частки в спільній сумісній власності. При цьому суду необхідно встановити недобросовісність усіх сторін за договором купівлі-продажу спільного майна подружжя, вчиненого за відсутності згоди одного з подружжя.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2021 року відкрито касаційне провадження в справі.

Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 09 червня 2021 року зазначено, що заявник оскаржує судові рішення з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зазначаючи, що суди при вирішенні спору не застосували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року в справі № 761/17142/15-ц, від 19 червня 2019 року в справі № 643/17966/14-ц.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що з 02 вересня 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 30 вересня 2013 року.

05 липня 2012 року сторони придбали автомобіль «Toyota Rav 4», державний номерний знак НОМЕР_1 , право власності на який було зареєстровано за ОСОБА_1 , а 08 липня 2012 року - автомобіль «Volkswagen Eos», право власності на який зареєстровано за ОСОБА_2 .

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 29 липня 2015 року в справі № 175/2655/15-ц визнано за ОСОБА_2 право власності на автомобіль «Toyota Rav 4», припинено право власності на Ѕ частку в праві спільної власності за ОСОБА_1 , стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості Ѕ частки в праві спільної власності на автомобіль «Toyota Rav 4».

Заочним рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 02 вересня 2015 року у справі № 175/3395/15-ц указаний автомобіль витребувано від ОСОБА_1 та передано ОСОБА_2

02 жовтня 2015 року заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 02 вересня 2015 року у справі № 175/3395/15-ц скасоване судом першої інстанції, а позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про витребування автомобіля з незаконного володіння залишено без розгляду.

03 жовтня 2015 року право власності на автомобіль «Toyota Rav 4» зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного нею з ОСОБА_2 .

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року скасовано рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 29 липня 2015 року у справі № 175/2655/15, у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання за ним права особистої власності на автомобіль «Toyota Rav 4» відмовлено.

16 лютого 2016 року на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу право власності на спірний автомобіль «Toyota Rav 4» зареєстровано за ОСОБА_4 .

Позиція Верховного Суду

Згідно частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Тобто, у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України). При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї (частина друга статті 70 СК України).

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (частина третя статті 70 СК України).

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі.

Крім того, положення статей 60 70 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

У справі, що переглядається, суди встановили, що під час перебування у шлюбі сторони придбали рухоме майно, а саме: 05 липня 2012 року - автомобіль «Toyota Rav 4», державний номерний знак НОМЕР_1 , право власності на який було зареєстровано за ОСОБА_1 , а 08 липня 2012 року - автомобіль «Volkswagen Eos», право власності на який зареєстровано за ОСОБА_2 .

За загальним правилом указане майно належить сторонам саме на праві спільної сумісної власності в рівних частках за умови неспростування одним із подружжя презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Відповідач не заперечує щодо поширення на автомобіль «Toyota Rav 4» правового режиму спільної сумісної власності подружжя. На придбання вказаного майна сторонами в шлюбі за спільні кошти посилається в позовній заяві і ОСОБА_1 .

За таких обставин суди попередніх інстанцій зробили помилковий висновок про те, що позивачка не є власником (співвласником) спірного автомобіля та не наділена правом на звернення до суду з цим позовом.

Суди, не спростувавши доводи позивачки про ненадання нею згоди на відчуження автомобіля, помилково послалися на те, що позивачка не довела, що отримані від продажу вказаного автомобіля кошти були використані не в інтересах сім`ї, оскільки відчуження автомобіля мало місце в жовтні 2015 року, в той час як шлюб між сторонами та, відповідно, сімейні відносини за встановленими судами обставинами припинені з вересня 2013 року.

Пред`являючи позовні вимоги про визнання договору купівлі-продажу спірного автомобіля недійсним, ОСОБА_1 посилалася на те, що транспортний засіб «Toyota Rav 4» як об`єкт спільної сумісної власності подружжя був відчужений без її згоди як співвласника.

Суди встановили, що на момент відчуження спірного транспортного засобу (03 жовтня 2015 року) було чинним рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 29 липня 2015 року у справі № 175/2655/15 про визнання за ОСОБА_2 права особистої власності на автомобіль «Toyota Rav 4». Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 .

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) зазначено, що: «скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року в справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) зроблено висновок про те, що: «презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя».

У справі, що переглядається, судами не встановлено недобросовісність ОСОБА_3 як набувача спірного рухомого майна та її обізнаність про його належність на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 і ОСОБА_2 . При цьому в позовній заяві ОСОБА_1 сама вказує про те, що ОСОБА_3 вже після придбання транспортного засобу дізналася про наявність спору між подружжям щодо поширення на нього правового режиму спільної сумісної власності, у зв`язку з чим відчужила автомобіль ОСОБА_4 .

За таких обставин у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу спірного автомобіля недійсним слід було відмовити в зв`язку з відсутністю даних про те, що контрагент за договором відчуження транспортного засобу (покупець) діяв недобросовісно, тобто знав чи не міг не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (позивачки).

У цивільному законодавстві не передбачено можливості скасування договору купівлі-продажу транспортного засобу. В ЦК України закріплено тільки можливість пред`явити позовну вимогу про визнання правочину недійсним. З огляду на викладене взадоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про скасування договору купівлі-продажу спірного автомобіля слід було відмовити з огляду на обрання позивачкою неефективного способу захисту в цій частині.

Суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог, проте як на підставу відмови в задоволенні позову послалися як на добросовісність набувача майна, так і на відсутність у позивачки права на звернення до суду з цим позовом з огляду на непорушення її прав, у зв`язку з чим судові рішення підлягають зміні з викладенням їх мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

З урахуванням установлених судами обставин відчуження ОСОБА_2 рухомого майна, на яке поширюється правовий режим спільної сумісної власності подружжя, без згоди позивачки як співвласника такого майна, а також добросовісності набувача такого майна (контрагента за договором купівлі-продажу), права ОСОБА_1 підлягають захисту шляхом стягнення компенсації вартості її частки в праві спільної сумісної власності, вимог про що в межах справи, яка переглядається, нею не пред`явлено.

Пред`являючи позовну вимогу про визнання автомобіля «Toyota Rav 4» особистою приватною власністю, позивачка посилалася на те, що у зв`язку з перебуванням у спільній сумісній власності двох транспортних засобів, які відповідач реалізував у власних інтересах, вона має право на відступ від рівності часток у праві спільної сумісної власності та претендувати на право власності на весь автомобіль «Toyota Rav 4». Тобто, позовна вимога про визнання права особистої приватної власності на транспортний засіб пред`явлена ОСОБА_1 у порядку поділу спільного майна подружжя.

Суд першої інстанції, встановивши, що позивачка, вказуючи про придбання спірного рухомого майна за спільні кошти подружжя, а не за її особисті кошти, не посилалася на наявність передбачених частиною другою статті 70 СК України обставин, які є підставою для відступу від принципу рівності часток подружжя у праві спільної сумісної власності, зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про визнання транспортного засобу особистою приватною власністю ОСОБА_1 .

За таких обставин у задоволенні позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування державної реєстрації прав на рухоме майно слід було відмовити саме з огляду на їх похідний характер від вирішення позовної вимоги про визнання транспортного засобу особистою приватною власністю позивачки.

Суди правильно відмовили в задоволенні вказаних позовних вимог, проте, пославшись на їх недоведеність, помилилися з мотивами такої відмови, в зв`язку з чим судові рішення підлягають зміні з викладенням їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.

Належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Тобто, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи з урахуванням установлених судами попередніх інстанцій обставин справи свідчать, що спір виник між колишнім подружжям та набувачами транспортних засобів з приводу права власності на рухоме майно.

З огляду на викладене головне управління Національної поліції в Дніпропетровської області є неналежним відповідачем у справі, а тому в задоволенні пред`явлених до нього позовних вимог слід було відмовити в зв`язку з їх пред`явленням до неналежного відповідача.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) та від 29 червня 2021 року в справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), дають підстави для висновку про те, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, а оскаржені судові рішення - змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, а в іншій частині залишити без змін.

Оскільки Верховний Суд змінює судові рішення, але виключно у частині мотивів їх прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 25 травня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук