Постанова КЦС ВП від 22.11.2023 року у справі №201/4546/19

Друк

Пошук

301

Переглядів

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

касаційний цивільний суд верховного суду ( КЦС ВП )

Історія справи

Постанова КЦС ВП від 22.11.2023 року у справі №201/4546/19
Постанова КЦС ВП від 22.11.2023 року у справі №201/4546/19

Державний герб України

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 201/4546/19

провадження № 61-2970св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивачі: Фонд державного майна України, ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «КП-Комфорт», товариство з обмеженою відповідальністю «ДП Комфорт», приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Зайченко Ірина Анатоліївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Фонду державного майна України на постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року, прийняту у складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У квітні 2019 року Фонд державного майна України та ОСОБА_1 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «КП-Комфорт» (далі - ТОВ «КП-Комфорт»), товариство з обмеженою відповідальністю «ДП Комфорт» (далі - ТОВ «ДП Комфорт»), приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Зайченко І. А. (далі - приватний нотаріус ДМНО Зайченко І. А.), в якому просили суд:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового приміщення № 1112 гуртожитку літ. «А-12», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 10 травня 2016 року між ОСОБА_2 та ТОВ «КП-Комфорт», посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Зайченко І. А. (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 29593768 від 13 травня 2016 року);

- витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь держави в особі Фонду державного майна України житлове приміщення № 1112 гуртожитку літ. «А-12», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яке належить ОСОБА_4 на підставі договору іпотеки з ОСОБА_2 від 27 листопада 2018 року, а остання придбала це майно на підставі спірного договору купівлі-продажу від 10 травня 2016 року.

Уточнена позовна заява Фонду державного майна України та ОСОБА_1 мотивована тим, що ТОВ «КП-Комфорт» продало, а ОСОБА_2 придбала на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 10 травня 2016 року та посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Зайченко І. А., житлове приміщення № 1112 гуртожитку літ. «А-12», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . ТОВ «КП-Комфорт» було власником спірного майна на підставі рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року у справі № 904/10561/15.

Однак, постановою Вищого господарського Суду України від 19 липня 2016 року рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року скасовано, а провадження у справі припинено.

Таким чином, ТОВ «КП-Комфорт» не мало права відчужувати вищевказане приміщенням, і власником приміщення № 1112 гуртожитку літ. «А-12» після тривалих судових спорів, є держава в особі Фонду державного майна України.

Отже, зміст договору купівлі-продажу від 10 травня 2016 року суперечить інтересам держави, як власника нерухомого майна, а також приймаючи до уваги, що майно за відплатним договором придбано в особи, яка не мала права його відчужувати, про що ОСОБА_2 могла дізнатися, якби проявила обачливість.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 липня 2020 року, ухваленим у складі судді Антонюка О. А., позовні вимоги Фонду державного майна України та ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового приміщення № 1112 гуртожитку літ. «А-12», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 10 травня 2016 року між ТОВ «КП-Комфорт» та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Зайченко І. А., рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 29593768 від 13 травня 2016 року.

Витребувано на користь держави в особі Фонду державного майна України з володіння ОСОБА_4 житлове приміщення № 1112 гуртожитку літ. «А-12», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , належне ОСОБА_4 на підставі договору іпотеки від 27 листопада 2018 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Петренко К. В., реєстровий номер 1901, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 44560367 від 12 грудня 2018 року.

Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь Фонду державного майна України судові витрати зі сплати судового збору з кожного окремо по 2 305,20 грн, а всього в розмірі 4 610,40 грн.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння відмовлено.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що в матеріалах справи містяться належні та допустимі докази належності спірного приміщення гуртожитку державі, тому воно є державною власністю, оскільки із судових рішень вбачається, що ні ЗАТ «Оріль», правонаступником якого стало ДП «Оріль», ні ТОВ «ДП Комфорт», ні ТОВ «КП-Комфорт» не набули у власність будівлю гуртожитку літ. «А-12», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 і це майно залишилося у власності держави.

Таким чином, зміст укладеного 10 травня 2016 року договору купівлі-продажу між ТОВ «КП-Комфорт» та ОСОБА_2 , предметом якого було житлове приміщення № 1112 гуртожитку літ. «А-12», суперечить інтересам держави, оскільки товариство розпорядилося майном, яке не було його власністю, а є власністю держави.

З огляду на викладене, позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 10 травня 2016 року щодо спірного житлового приміщення підлягають задоволенню.

Крім того, оскільки спірне майно: житлове приміщення вибуло з володіння поза волею власника - держави, то позовні вимоги Фонду державного майна України про витребування цього майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 (раніше ОСОБА_2 ) підлягають задоволенню.

Позовні вимоги ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння не підлягають задоволенню, оскільки таке право відповідно до положень статті 387 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) надано лише власникові, яким вона не є.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року апеляційну скаргу ТОВ «КП-Комфорт» задоволено.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 липня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні позову Фонду державного майна України та ОСОБА_1 відмовлено.

Стягнуто з Фонду державного майна України та ОСОБА_1 на користь ТОВ «КП-Комфорт» судовий збір у розмірі 3 458,25 грн з кожного.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спірне приміщення гуртожитку вибуло з володіння власника - держави не за його волею, належним способом захисту прав власника є витребування майна з чужого незаконного володіння, тому, вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності не відновлять порушене право та не є ефективними способами захисту, що є самостійною підставою для відмови в позові.

Натомість, позовна вимога Фонду державного майна України про витребування майна з чужого незаконного володіння є обґрунтованою.

Проте, в апеляційній скарзі третя особа у справі - ТОВ «КП-Комфорт» зазначило про сплив строку позовної давності.

Фонд державного майна України звернувся з позовною заявою в 2019 році. Проте, правочин щодо вибуття будівлі гуртожитку з державної власності був укладений ще 10 вересня 1993 року (договір купівлі-продажу № КП-151). З того часу немає жодних судових рішень, що набрали законної сили, про визнання приватизації гуртожитку незаконною, скасування приватизації та про визнання гуртожитку державною власністю.

Фонд державного майна України був обізнаний, брав участь у судових справах, як сторона, однак, після цього не звертався з позовними вимогами про витребування майна яке, на думку Фонду, вибуло поза волею власника (держави), а в свою чергу, звернувшись в 2019 році з позовом, посилався на те, що про витребування майна стало відомо з реєстру речових прав лише в 2016 році, що не відповідає дійсним обставинам справи.

Отже, Фонд державного майна України ще з 2009 року (протягом 10 років) до 2019 року не звертався до судів з будь-якими позовами про визнання права власності, витребування майна чи з інших підстав, які б захищали право власності держави в особі Фонду державного майна України.

Крім того, посилання Фонду державного майна України на пункт 7 частини першої статті 268 ЦК України, що позовна давність не поширюється на вимогу про визнання недійсним правочину, предметом якого є відчуження гуртожитку, як об`єкта нерухомого майна та/або його частини, на який поширюється дія Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», про визнання недійсним свідоцтва про право власності на такий гуртожиток, як об`єкт нерухомого майна та/або його частини, про визнання недійсним акта передачі такого гуртожитку, як об`єкта нерухомого майна та/або його частини до статутного капіталу (фонду) товариства (організації), створеного у процесі приватизації (корпоратизації) колишніх державних (комунальних) підприємств, є безпідставною, оскільки ця стаття стосується саме вищевказаного Закону, який регулює правові, майнові, економічні, соціальні, організаційні питання щодо особливостей забезпечення реалізації конституційного права на житло громадян, які за відсутності власного житла тривалий час на правових підставах, визначених законом, мешкають у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян або для проживання сімей, жилі приміщення в яких після передачі гуртожитків у власність територіальних громад можуть бути приватизовані відповідно до закону.

Таким чином, позивачем пропущено загальний (трирічний) строк позовної давності, про застосування наслідків спливу якого заявлено ТОВ «КП-Комфорт», що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в позові.

Також, позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового приміщення № 1112 гуртожитку та витребування кімнати з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 не підлягають задоволенню, виходячи з того, що таку вимогу може пред`явити лише власник майна або титульний володілець, який не має можливості здійснювати фактичне володіння, відповідно до вимог статей 387 388 ЦК України, а ОСОБА_1 не є власником спірної кімнати та учасником вчиненого правочину, а також, не надала судам першої та апеляційної інстанцій доказів щодо порушення її прав та інтересів спірним договором.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У березні 2023 року Фонд державного майна України подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга Фонду державного майна України мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не застосовав до спірних правовідносин вимоги пункту 7 частини першої статті 268 ЦК України, відповідно до якого позовна давність не поширюється на вимогу про визнання недійсним правочину, предметом якого є відчуження гуртожитку, як об`єкта нерухомого майна та/або його частини, на який поширюється дія Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», про визнання недійсним свідоцтва про право власності на такий гуртожиток, як об`єкт нерухомого майна та/або його частини, про визнання недійсним акта передачі такого гуртожитку, як об`єкта нерухомого майна та/або його частини до статутного капіталу (фонду) товариства (організації), створеного у процесі приватизації (корпоратизації) колишніх державних (комунальних) підприємств.

Також, суд апеляційної інстанції прийшов до невірного висновку, що договір купівлі-продажу, укладений між ТОВ «КП-Комфорт» та ОСОБА_2 , є правомірним, оскільки гуртожитки як об`єкти державного житлового фонду не підлягали приватизації, відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна». Отже, спірний гуртожиток на АДРЕСА_1 не був приватизований у складі єдиного майнового комплексу Дніпропетровської ВТФ «Оріль» та залишився в державній власності, тому ТОВ «КП-Комфорт» не набуло права власності на нього та не мало право їм розпоряджатися, зокрема продавати.

Підставами касаційного оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема суд в оскаржуваній постанові застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 4-381цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18) та у постанові Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі № 369/4161/17 (провадження № 61-11700св20), а також посилався на необхідність відступити від правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 201/5019/19 (провадження № 61-21466св21).

Крім того, заявник зазначав про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права, зокрема пункту 7 частини першої статті 268 ЦК України, у подібних правовідносинах. У зв`язку з чим Верховний Суд має роз`яснити, чи віднесені позовні вимоги Фонду державного майна України, заявлені у цій справі, до тих, на які не поширюється позовна давність на підставі пункту 7 частини першої статті 268 ЦК України, а також чи є Фонд державного майна України суб`єктом Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків».

Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 06 березня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

У березні 2023 року заявник у встановлений судом строк частково усунув недоліки касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 23 березня 2023 року продовжено Фонду державного майна України строк для усунення недоліків, вказаний в ухвалі Верховного Суду від 06 березня 2023 року.

У квітні 2023 року заявник у встановлений судом строк усунув недоліки касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У квітні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 19 травня 2016 року, яка опублікована в офіційному виданні «Голос України» 02 червня 2016 року, місто Дніпропетровськ перейменовано в місто Дніпро. Отже, адреса розташування спірного об`єкту нерухомості, яка зазначалася в раніше винесених рішеннях, вказується як АДРЕСА_1 .

Укрвзуттям в 1972-1973 роках було виділено і перераховано із фонду соцкультзаходів на житлове будівництво 1397,7 тис. карбованців. За рахунок зазначених капіталовкладень в 1974 році на Дніпропетровському взуттєвому об`єднанні будувався гуртожиток на 620 місць (т. 1, а. с. 15-17).

Рішенням Дніпропетровської міської ради народних депутатів трудящих від 29 березня 1974 року № 191 параграф 12 затверджено акт державної комісії від 28 березня 1974 року про прийняття до експлуатації гуртожитку на 682 місця зі столовою на 133 посадочних місця, збудованого СУ-1 треста «Дніпроміськбуд» для Дніпропетровського взуттєвого об`єднання та дозволено ввести даний гуртожиток в експлуатацію (т. 1, а. с. 18).

У 1993 році організацією орендарів, створеною трудовим колективом Дніпропетровської виробничо-торгівельної взуттєвої фірми «Оріль», здійснена приватизація цілісного майнового комплексу даного підприємства шляхом викупу.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2007 року у справі № 14/51-07 (41/36-07) визнано за ДП «Оріль», яке створено шляхом перереєстрації ДП ЖКП «Комфорт» АТ «Оріль», що в свою чергу було створено правонаступником АТ «Оріль» - ЗАТ «Оріль», право власності на будівлю гуртожитку літ. «А-12», розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , з урахуванням виконаної реконструкції, загальною площею 7500 кв. м., без додаткових актів введення в експлуатацію (т. 1, а. с. 19-25).

Постановою Вищого господарського суду України від 13 листопада 2008 року касаційна скарга Фонду державного майна України задоволена, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2007 року у справі № 14/51-07 (41/36-07) скасовано. Матеріали справи скеровано для нового розгляду до Господарського суду Дніпропетровської області (т. 1, а. с. 26-28).

Скасовуючи рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2007 року у справі № 14/51-07 (41/36-07), Вищий господарський суд України зазначив, що укладений між Фондом державного майна України та ЗАТ «Оріль» договір купівлі-продажу КП-151 від 08 вересня 1993 року не є підставою для набуття останнім права власності на будівлю гуртожитку, розташовану за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Набережна Перемоги, 46, оскільки розшифровка основних засобів по залишковій вартості на 28 жовтня 1993 року, як невід`ємна частина договору, не підписана Фондом держмайна України, а відтак спірний об`єкт залишився в державній власності.

При новому розгляді справи № 14/51-07 (41/36-07), ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 21 квітня 2009 року провадження у справі припинено, у зв`язку із припиненням державної реєстрації ДП «Оріль», оскільки його визнано банкрутом (т. 1, а. с. 29, 30).

Під час дії рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2007 року у справі № 14/51-07 (41/36-07) 13 листопада 2007 року між ДП «Оріль» та ТОВ «ДП Комфорт» укладено в простій письмовій формі договір купівлі-продажу частини будівлі гуртожитку літ. «А-12», що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 26 лютого 2008 року у справі № 39/97-08 визнано дійсним договір купівлі-продажу частини будівлі, укладений 13 листопада 2007 року між ДП «Оріль» та ТОВ «ДП Комфорт» в простій письмовій формі.

Визнано за ТОВ «ДП Комфорт» право власності на частину будівлі гуртожитку літ. «А-12», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 31-33).

Постановою Вищого господарського суду України від 18 лютого 2009 року касаційну скаргу Фонду державного майна України задоволено, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 26 лютого 2008 року у справі № 39/97-08 скасовано і справу та передано на новий розгляд до Господарського суду Дніпропетровської області (т. 1, а. с. 34-36).

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 15 квітня 2009 року припинено провадження у справі № 16-91-09 (39/97-08) (т. 1, а. с. 37, 38).

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 вересня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2013 року, у справі № 22-ц/490/5791/12 ТОВ «ДП Комфорт» відмовлено в задоволені позову про визнання права власності на частину будівлі гуртожитку літ. «А-12» (в тому числі і житловим приміщенням № 810), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 46-56).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 26 листопада 2013 року у справі № 906/10830/13, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 27 вересня 2016 року та постановою Вищого господарського суду України від 06 грудня 2016 року, встановлено, що спірний гуртожиток за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Набережна Перемоги, 46, згідно з матеріалами приватизаційної справи не увійшов до складу цілісного майнового комплексу Дніпропетровської виробничо-взуттєвої фірми «Оріль» під час його приватизації (т. 1, а. с. 57-81).

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року у справі № 904/10561/15 за ТОВ «КП-Комфорт» визнано право власності на передану йому, як внесок до статутного капіталу, будівлю гуртожитку літ. «А-12», за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 5750 кв. м. (т. 1, а. с. 82-87).

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12 травня 2016 року апеляційні скарги Фонду державного майна України і заступника прокурора Дніпропетровської області задоволено, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року у справі № 904/10561/15 скасовано. У задоволенні позову ТОВ «КП-Комфорт» до ТОВ «ДП Комфорт» про визнання права власності відмовлено (т. 1, а. с. 88-96).

Постановою Вищого господарського суду України від 19 липня 2016 року постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12 травня 2016 року та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року у справі № 904/10561/15 скасовані повністю та припинено провадження у справі (т. 1, а. с. 97-101).

10 травня 2016 року між ТОВ «КП-Комфорт» та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу житлового приміщення № 1112 гуртожитку літ. «А-12», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Зайченко І. А.

Посвідчуючи 10 травня 2016 року договір купівлі-продажу, приватний нотаріус ДМНО Зайченко І. А. зазначила, що право власності ТОВ «КП-Комфорт» належить на підставі рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року (справа № 904/10561/15) та зареєстровано за № 29593768 державним реєстратором - приватним нотаріусом ДМНО Зайченко І. А. 13 травня 2016 року.

З зазначених судових рішень судів вбачається, що ні ЗАТ «Оріль», правонаступником якого стало ДП «Оріль», ні ТОВ «ДП Комфорт», ні ТОВ «КП-Комфорт» не набули у власність будівлю гуртожитку літ. «А-12», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 і це майно залишилося у власності держави.

Отже, держава, інтереси якої в цій справі представляє Фонд державного майна України, є власником спірного приміщення гуртожитку літ. «А-12», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується відміткою в копії паспорту. З наданих доказів вбачається, що в житловому приміщенні № 1112 гуртожитку літ. «А-12», розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 зареєстрована з 26 вересня 1989 року.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 11 березня 2019 року № 158980141 власником приміщення № 1112 гуртожитку літ. «А-12» на АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 13, 14).

ТОВ «КП-Комфорт» в апеляційній скарзі, поданій 17 серпня 2021 року, заявляв про застосування строку позовної давності (т. 2, а. с. 33-36).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга Фонду державного майна Українипідлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не повною мірою відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Щодо позовної давності

Суд апеляційної інстанції зазначив, що позовна вимога Фонду державного майна України про витребування майна з чужого незаконного володіння є обґрунтованою, однак позивачем пропущено строк позовної давності, про який заявлено ТОВ «КП-Комфорт» в своїй апеляційній скарзі, що є підставою для відмови в задоволенні позову.

Однак, колегія суддів Верховного Суду не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції, з огляду на таке.

Питання позовної давності регламентовано Главою 19 ЦК України.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2010 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз`яснено, що, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Тобто у випадку обґрунтованості позовних вимог суд відмовляє у їх задоволенні у зв`язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не одночасно застосовує наслідки пропуску позовної давності.

Отже, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, пред`явлених позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Такі правові висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) та інших.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що в доводах апеляційної скарги ТОВ «КП-Комфорт» міститься обґрунтування щодо застосування до спірних правовідносин строку позовної давності, оскільки з 2009 року Фонд державного майна України знав про порушення свого права.

Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі його учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

Однак про застосування позовної давності заявлено не стороною у спорі, а третьою особою ТОВ «КП-Комфорт», на що не звернув уваги суд апеляційної інстанції.

З огляду на це, у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності.

Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

Такі правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі № 391/1217/14-ц (провадження № 61-11197сво18).

У справі, яка переглядається Верховним Судом, Фонд державного майна України звернувся до суду з позовом до двох відповідачів, з окремими позовними вимогами до кожного з них.

Однак матеріали справи не містять заяв відповідачів про застосування строку позовної давності.

Щодо вирішення спору по суті

Згідно з частинами першою, другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Фонд державного майна України, звертаючись до суду з позовом, просив визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового приміщення № 1112 гуртожитку літ. «А-12», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь держави в особі Фонду державного майна України зазначене майно.

Обґрунтовуючи позов, Фонд державного майна України зазначав, що ТОВ «КП-Комфорт» не мало законних підстав для укладання оскаржуваного договору купівлі-продажу, оскільки не було власником спірного майна. Крім того, спірне майно вибуло з власності держави поза її волею.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, не спростовано матеріалами справи та сторонами те, що постановою Вищого господарського суду України від 13 листопада 2008 року касаційна скарга Фонду державного майна України задоволена, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2007 року у справі № 14/51-07 (41/36-07), яким визнано за ЗАТ «Оріль» право власності на будівлю гуртожитку літ. «А-12», розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , з урахуванням виконаної реконструкції, загальною площею 7500 кв. м, без додаткових актів введення в експлуатацію, скасовано. Матеріали справи скеровано для нового розгляду до Господарського суду Дніпропетровської області.

Скасовуючи рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2007 року у справі № 14/51-07 (41/36-07), Вищий господарський суд України зазначив, що укладений між Фондом державного майна України та ЗАТ «Оріль» договір купівлі-продажу КП-151 від 08 вересня 1993 року не є підставою для набуття останнім права власності на будівлю гуртожитку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки розшифровка основних засобів по залишковій вартості на 28 жовтня 1993 року, як невід`ємна частина договору, не підписана Фондом держмайна України, а відтак спірний об`єкт залишився в державній власності.

Визнано за ТОВ «ДП Комфорт» право власності на частину будівлі гуртожитку літ. «А-12», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 15 квітня 2009 року припинено провадження у справі № 16-91-09 (39/97-08).

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у визначених у законі випадках (частина перша статті 388 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2023 року у справі № 373/326/17 (провадження № 14-201цс21), пославшись на свою сталу та сформовану судову практику, вказала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) та багатьох інших.

У пункті 11.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 607/15052/16-ц (провадження № 14-58цс22) зазначено, що у даному випадку мала місце помилкова з огляду на обставини справи юридична кваліфікація позивачем і судами першої й апеляційної інстанцій позовної вимоги про витребування спірного приміщення на підставі статті 388 ЦК України, оскільки особу не можна вважати добросовісним набувачем цього майна. Вказане передбачає захист права власності територіальної громади шляхом витребування нежитлового приміщення із застосуванням припису статті 387 ЦК України.

Таким чином, та обставина, що суд першої інстанції задовольнив позовну вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового приміщення, що є неефективним способом захисту порушеного права, на правильність вирішення спору по суті не впливає, оскільки судом першої інстанції також задоволена і вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, що є ефективним способом захисту порушеного права у цій справі та призводить до поновлення порушеного права позивача.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що спірне приміщення гуртожитку вибуло з володіння власника - держави не за його волею.

Інших доводів щодо рішення суду першої інстанції касаційна скарга не містить, відзиву на касаційну скаргу немає, а тому Верховний Суд переглядає касаційну скаргу в межах її доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Щодо доводів касаційної скарги Фонду державного майна України про застосування до спірних правовідносин вимог пункту 7 частини першої статті 268 ЦК України

Відповідно до пункту сьомого частини першої статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється: на вимогу про визнання недійсним правочину, предметом якого є відчуження гуртожитку як об`єкта нерухомого майна та/або його частини, на який поширюється дія Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», про визнання недійсним свідоцтва про право власності на такий гуртожиток як об`єкт нерухомого майна та/або його частини, про визнання недійсним акта передачі такого гуртожитку як об`єкта нерухомого майна та/або його частини до статутного капіталу (фонду) товариства (організації), створеного у процесі приватизації (корпоратизації) колишніх державних (комунальних) підприємств.

Тобто за змістом пункту 7 частини першої статті 268 ЦК України на вимоги про витребування майна ця норма не поширюється, тому доводи касаційної скарги в цій частині є необґрунтованими.

Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 201/5019/19 (провадження № 61-21466св21).

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

За викладених обставин постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до статті 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У зв`язку з цим із ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь Фонду державного майна України підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 9 220,80 грн у рівних частках, по 4 610,40 грн з кожного.

Керуючись статтями 141 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Фонду державного майна України задовольнити.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року скасувати, а рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 липня 2020 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь Фонду державного майна України судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 9 220, 80 грн, по 4 610, 40 грн. з кожного.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець