Історія справи

Постанова КЦС ВП від 22.11.2018 року у справі №225/882/17

Постанова

Іменем України

22 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 225/882/17

провадження № 61-34068св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Журавель В. І.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_4,

заінтересовані особи: орган опіки та піклування Торецької міської ради Донецької області, управління Пенсійного фонду України в м. Дзержинську Донецької області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4, яка підписана представником ОСОБА_5, на рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 16 червня 2017 року у складі судді: Довженко О. В. та присяжних: Величко Г. М., Верстюк А. М., та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 12 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Курило В. П., Мальованого Ю. М., Жданової В. С.,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду із заявою, заінтересовані особи: орган опіки та піклування та Служба у справах дітей Торецької міської ради Донецької області, управління Пенсійного Фонду України в м. Дзержинську Донецької області, про визнання особи безвісно відсутньою.

Заява мотивована тим, що 19 серпня 2001 року вона зареєструвала шлюб з ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, від якого у них народився син - ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2.

20 вересня 2004 року, на підставі рішення Ленінського районного суду м. Донецька від 20 вересня 2004 року, шлюб між подружжям був розірваний.

На початку проведення АТО в м. Донецьк, а саме, 04 липня 2014 року, ОСОБА_8 на прохання заявниці оформив нотаріально посвідчений дозвіл на виїзд сина - ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2, з території України.

При цьому в бесіді з заявницею ОСОБА_8 повідомив останній, що збирається поїхати на заробітки до Росії. З цього моменту заявниця його більше не бачила. Будь-який зв'язок з колишнім чоловіком також було загублено, з серпня 2014 року від нього не було ніяких повідомлень.

За місцем постійного мешкання за адресою: АДРЕСА_1, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, не мешкає.

З червня 2015 року заявниця намагалась знайти ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, для того щоб взяти нотаріально посвідчену згоду на виїзд з дитиною за кордон на новий період, але її намагання залишились марними. Визнання ОСОБА_8 безвісно відсутнім необхідно заявнику для можливості вільного пересування з дитиною за межі країни.

Заявник просила визнати ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, безвісно відсутнім.

Рішенням Дзержинського міського суду Донецької області від 16 червня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 12 вересня 2017 року, в задоволенні заяви відмовлено.

Рішення судів мотивоване тим, що заявник не надала суду належних доказів відсутності особи в місці постійного проживання протягом встановленого законом строку, а тому суди зробили висновок про недоведеність заявником факту відсутності ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, в місці його постійного проживання понад один рік, та відсутність правових підстав для задоволення заяви.

У жовтні 2017 року ОСОБА_4 через представника ОСОБА_5 подала касаційну скаргу на рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 16 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 12 вересня 2017 року, в якій просить скасувати оскаржені рішення і ухвалити нове, яким заяву задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що зібрані у справі письмові докази, а також показання свідків підтверджують факт відсутності ОСОБА_8 і обґрунтованість заяви про визнання особи безвісно відсутньою.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справу передано до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що 19 серпня 2001 року заявник зареєструвала шлюб з ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, від якого у них народився син - ОСОБА_9, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 17 травня 2002 року, виданим Донецьким міським відділом реєстрації актів цивільного стану Донецького обласного управління юстиції, актовий запис №188.

20 вересня 2004 року, на підставі рішення Ленінського районного суду м. Донецька від 20 вересня 2004 року, шлюб було розірвано, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 від 20.09.2004 року, виданим відділом реєстрації актів цивільного стану Ленінського районного управління юстиції м. Донецька, актовий запис №312.

На початку проведення АТО в м. Донецьк, а саме - 04 липня 2014 року, ОСОБА_8 на прохання заявниці оформив нотаріально посвідчений дозвіл на виїзд сина - ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2, з території України.

При відмові у задоволенні заяви суди зробили висновок про недоведеність заявником факту відсутності ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, в місці його постійного проживання понад один рік, та відсутність правових підстав для задоволення заяви, оскільки заявник не надала суду належних доказів відсутності особи в місці постійного проживання протягом встановленого законом строку.

Колегія суддів погоджується із цим висновком судів з таких підстав.

Згідно абзацу 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 травня 2018 року у справі № 225/1297/17 зроблено висновок, що

«безвісна відсутність - це посвідчення в судовому порядку тривалої відсутності фізичної особи в місці її постійного проживання за умов, що не вдалося встановити місця її знаходження (перебування). При визнанні особи безвісно відсутньою застосовується презумпція, що особа є живою, однак встановити її місце знаходження у цей час неможливо, причому вказана презумпція має спростовний характер.

Підставами для визнання фізичної особи безвісно відсутньою є сукупність юридичних фактів, тобто юридичний склад, до якого включаються:

а) відсутність відомостей про перебування фізичної особи у місці її постійного проживання;

б) відсутність відомостей про дійсне перебування особи і неможливість отримати такі відомості;

в) сплив річного строку з дня одержання останніх відомостей про місце перебування фізичної або з дня, визначеного відповідно до частини другої статті 43 ЦК України;

г) наявність у заявника правової зацікавленості у вирішенні питання про визнання особи безвісно відсутньою».

За таких обставин суди правильно відмовили в задоволенні заяви.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального та процесуального права, і зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Оскільки оскаржені рішення залишено без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4, яка підписана представником ОСОБА_5, залишити без задоволення.

Рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 16 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 12 вересня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

Н. О.Антоненко

В. І. Журавель