Історія справи

Постанова КЦС ВП від 22.05.2023 року у справі №307/3632/20
Постанова КЦС ВП від 22.05.2023 року у справі №307/3632/20

Постанова

Іменем України

22 травня 2023 року

м. Київ

справа № 307/3632/20

провадження № 61-8234св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 серпня 2022 року в складі колегії суддів Мацунича М. В., Кожух О. А., Кондора Р. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення.

Позовна заява мотивована тим, що з 01 березня 2017 року до 28 квітня 2020 він з відповідачем перебували у шлюбі. В період шлюбу позивачем за договором купівлі-продажу від 10 березня 2017 року було придбано квартиру АДРЕСА_1 . В подальшому позивач подарував дану квратиру відповідачу. Після розлучення в квартирі продовжує проживати колишня дружина (відповідач), яка змінила замки на вхідних дверях квартири та у господарських спорудах (гараж, сарай, погріб, літня кухня) та не допускає позивача у квартиру.

Позивач неодноразово звертався до відповідача з пропозицією щодо спільного користування зазначеним майном, але остання відмовляється і взагалі ігнорує всі його пропозиції та вимоги. Відповідач не визнає його право на проживання у спірній квартирі, оскільки остання належить лише їй, разом з позивачем проживає невідома йому особа, яка також заважає позивачу користуватися спірним майном. Відповідачне тільки категорично відмовляється встановити порядок користування зазначеним майном за взаємною домовленістю, не надає позивачу можливості фактично користуватися спірним майном та проживати у квартирі. Іншого житла у позивача немає.

ОСОБА_1 просив суд зобов`язати ОСОБА_2 не чинити йому перешкоди у користуванні житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 та вселити його у квартиру.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 21 грудня 2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вважав, що позивачем не доведено вчинення йому зі сторони відповідача перешкод у користуванні спірною квартирою.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 11 серпня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 21 грудня 2021 року скасовано та постановлено нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1

ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 .

Вселено ОСОБА_3 у квартиру АДРЕСА_1 . Розподілено судові витрати.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що сам факт припинення сімейних відносин з власником квартири не позбавляє ОСОБА_1 права користування займаним приміщенням. Враховуючи баланс захисту права власності позивача на квартиру та права користування цим житлом відповідачем, який вже не є членом її сім`ї, проте був зареєстрований у спірній квартирі та проживав в ній з 2017 року та іншого житла немає, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для вселення позивача спірного житла. Установивши, що відповідач чинить позивачу перешкоди у користування спірним житловим приміщенням, апеляційний суд дійшов висновку про те, що право ОСОБА_1 підлягає захисту та зобов`язав ОСОБА_2 не чинити перешкод у користуванні ОСОБА_1 цією квартирою.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

18 серпня 2022 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 серпня 2022 року.

У касаційній скарзі вона просить скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 серпня 2022 року і залишити в силі рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 21 грудня 2021 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 05 вересня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 серпня 2022 року та витребував справу із суду першої інстанції.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження постанови Закарпатського апеляційного суду від 11 серпня 2022 року у справі ОСОБА_2 вказує про застосування в оскаржуваному рішенні норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 25 лютого 2021 року у справі № 761/26620/16-ц, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18. Крім того, зазначає, що апеляційний суд порушив норми процесуального права, а саме, не дослідив зібрані у справі докази.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників

Відзив на касаційну скаргу у визначений судом строк не надходив.

Фактичні обставини, встановлені судами

01 березня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був зареєстрований шлюб у м. Тячів, Закарпатської області, за актовим записом № 56.

10 березня 2017 року між ОСОБА_5 (як продавцем) та ОСОБА_1 (як покупцем) був укладений договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Русин Н. І. та зареєстрований в реєстрі за № 1166. За цим правочином ОСОБА_1 купив квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно довідки про реєстрацію місця проживання від 12 грудня 2018 року ОСОБА_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .

За договором дарування квартири від 14 лютого 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Гундою А. М. та зареєстровано в реєстрі за № 304 позивач ОСОБА_1 , подарував відповідачу ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1192693921244).

Згідно з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14 лютого 2020 року № 200414268 від 14 лютого 2020 року квартира АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1192693921244) належить на праві власності ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 14 лютого 2020 року посвідченого приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Гундою А. М. та зареєстрованого в реєстрі за № 304.

За рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 квітня 2020 року в справі № 307/458/20 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

Відповідно до акту обстеження матеріально-побутових умов сім`ї № 05-27/03 від 14 січня 2021 року відповідач ОСОБА_2 проживає у квартирі АДРЕСА_1 ; до складу її сім`ї входять: дві дочки - ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , які проживають разом з нею за вказаною адресою. Власником житлового приміщення є ОСОБА_2 .

Згідно із витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань від 21 січня 2021 року слідчим СВ Тячівського ВП ГУНП у Закарпатській області Гасинець В. М. здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12020075160000216 від 28 грудня 2020 року, за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 125 Кримінального кодексу України (далі - КК України), а саме, за нанесення позивачем ОСОБА_1 відповідачу ОСОБА_2 на ґрунті особистих неприязних відносин легких тілесних ушкоджень. За постановою старшого дізнавача інспектора СД Тячівського ВП ГУНП в Закарпатській області Гасинець В. М., від 28 грудня 2020 року ОСОБА_2 , залучено до участі в досудовому розслідуванні у цьому кримінальному провадженні в якості потерпілої.

Ухвалою Тячівського районного суду Закарпатської області від 05 липня 2021 року кримінальне провадження № 12020075160000216 за обвинуваченням позивача ОСОБА_1 у вчиненні кримінального проступку, передбаченого частиною другою статті 125 КК України, призначено до судового розгляду (справа № 307/1953/21). Розгляд справи триває.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, постанова суду апеляційної інстанції, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Як зазначено у частині першій статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України. Право вибору способу захисту, передбаченого законом, належить особі, яка звернулася за захистом свого права.

У справі, яка переглядається, спір виник з приводу користування жилим приміщенням між колишнім подружжям, одному з яких - відповідачу ОСОБА_2 наразі належить на праві особистої приватної власності квартира, а інший з подружжя - позивач ОСОБА_1 вселився до квартири та проживав як власник, а потім (після дарування квартири дружині - відповідачу) - як член сім`ї власника і продовжував користуватися цією квартирою після розірвання шлюбу між сторонами (припинення сімейних відносин).

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії»(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82).

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом з тим у спірних правовідносинах права ОСОБА_2 як власника спірного жилого приміщення - квартири захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

В даному випадку спір виник між власником будинку, яка є одночасно і його користувачем, та користувачем цього будинку з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбних відносин з власником житла.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391 395 405 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК України.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами статті 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно з частинами другою, третьою статті 64 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

У статті 162 ЖК України вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватися житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житловим приміщенням допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК України був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше в часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим відносини, які регулюються ЖК України, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України.

У Рішеннях Конституційного Суду України від 03 жовтня 1997 року № 4-зп у справі за конституційним зверненням ОСОБА_8 щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) та від 13 березня 2012 року № 5-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_9 щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина перша статті 402 ЦК України).

Право користування чужим майном може бути визначено й щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

При порівнянні норм ЖК України та ЦК України можна зробити такі висновки.

У частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Статтею 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Особливістю вирішення цього спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, в тому числі житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом з тим відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише - з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц, у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16 та у справі № 523/12186/13-ц зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.

Суд апеляційної інстанції, дотримуючись балансу захисту права власності позивача на квартиру та права користування цим житлом відповідачем, який вже не є членом її сім`ї, проте був зареєстрований у спірній квартирі, проживав там з 2017 року, іншого житла не має, а відповідач перешкоджає проживанню позивача та не може самостійно (в позасудовому порядку) вселитися та проживати у спірній квартирі, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення вимоги позивача про вселення. Апеляційний суд також врахував, що негативні наслідки для власника квартири, які зазначені відповідачем та можуть бути при проживанні позивача, нею не доведені на час розгляду цієї справи. Відповідач не позбавлена права на звернення до суду за захистом своїх прав як власника майна у разі їх порушення позивачем.

Також установивши, що ОСОБА_2 чинить ОСОБА_1 перешкоди у користуванні спірним житлом, апеляційний суд дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про зобов`язання ОСОБА_2 не чинити йому перешкод у користуванні спірним житлом (квартирою).

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14 червня 2022 року в справі № 345/796/21.

За статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Суд апеляційної інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та надав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права, про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 25 лютого 2021 року у справі № 761/26620/16-ц, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 638/13030/13-ц Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення, вважав, що висновки судів є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону. Право власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 було набуто останнім на законних підставах, за договором купівлі-продажу, а тому, з урахуванням положень статей 317 319 383 ЦК України позовна вимога ОСОБА_2 про виселення ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є обґрунтованою. Позивач є новим власником квартири на законних підставах, згоди на вселення та реєстрацію у ній відповідачів, які не є членами його сім`ї не надавав, останні проживають у квартирі зі згоди колишнього власника, чим порушують права позивача щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном.

У справі № 695/2427/16-ц Верховний Суд погодився із судом апеляційної інстанції по суті вирішення спору щодо необхідності усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом виселення з вказаного будинку ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без надання іншого жилого приміщення. ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2. ОСОБА_2 спільним побутом із ОСОБА_1 не пов`язаний, тому її право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі пункту 4 частини першої, частини другої статті 406 ЦК України. Однак, змінюючи мотивувальну частину рішення апеляційного суду Верховний Суд вказав, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин частини першої статті 116 ЖК Української РСР.

У справі № 523/12186/13-ц Верховний Суд, скасовуючи рішення апеляційного суду та змінюючи мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, вказав, що ОСОБА_4, ОСОБА_10, який діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_9, постійно проживали у спірній квартирі за згодою колишнього власника (спадкодавця) і набули право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. ОСОБА_4 , ОСОБА_10 та ОСОБА_9 не є членами сім`ї позивачів, спільним побутом із ними не пов`язані, тому їх право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власників цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України. ОСОБА_6 вселилася у спірну квартиру без згоди власників, має інше житло за адресою: АДРЕСА_2 , де і зареєстрована. У зв`язку з наведеним ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_10 та ОСОБА_9 підлягають виселенню з вищевказаних підстав. Суд апеляційної інстанції зазначених обставин і норм чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, не врахував, унаслідок чого помилково відмовив у виселенні цих відповідачів. Рішення апеляційного суду про відмову у виселенні ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_10, який діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_9, було скасовано, а рішення суду першої інстанції в частині виселення цих відповідачів - змінено в мотивувальній частині.

У справі № 447/455/17 Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного суду та змінюючи мотивувальну частину рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині щодо позовних вимог за первісним позовом про визнання припиненим права користування житлом, вказав, зокрема. Велика Палата Верховного Суду врахувала вимоги ОСОБА_1 про визнання припиненим права користування спірним будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції. Вважає, що припинення права користування відповідача спірним житлом відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що між сторонами спору склалися вкрай неприязні стосунки, ОСОБА_2 має постійне зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 , спірний житловий будинок має дві житлові кімнати, в одній з яких проживає син сторін, якому на час перегляду справи у касаційному порядку виповнилося 13 років, вона з дитиною змушена проживати у батьків, оскільки окрім спірного житлового будинку іншого житла не має, однак змушена забезпечити належні житлові умови не лише для себе, але і для малолітнього сина, який проживає разом з нею. Разом із тим, встановивши, що права позивача порушені у контексті статті 8 Конвенції, необхідно зазначити, що порушено і її права, як власниці житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивачки, з якою після розірвання шлюбу залишився проживати син, тому відповідач як колишній член її сім`ї втратив право на користування будинком, оскільки він вже не є членом її сім`ї, не зареєстрований у спірному житловому будинку. Таким чином, у справі, що переглядається, інтереси позивача, як власниці житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном, та який, за доводами позивача, забезпечений іншим житловим приміщенням, що ним не спростовано.

У справі № 761/26620/16-ц Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення в частині в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Орган опіки та піклування Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації, про виселення, погодився із судами, які встановивши, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не є членами сім`ї нового власника ОСОБА_4, на ім`я малолітнього ОСОБА_2 зареєстровано власне житло, судом не встановлено наявності спору чи інших перешкод для вселення ОСОБА_1 разом з малолітнім сином до квартири АДРЕСА_3, з урахуванням принципів застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення зустрічних позовних вимог в частині виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

У справах № 916/1415/19, № 925/642/19, № 200/606/18 та у справі, яка переглядається, правовідносини не є подібними, оскільки різні предмети та підстави позовів. Зокрема, у справі № 916/1415/19 - визнання договорів іпотеки припиненими; у справі № 925/642/19 - визнання незаконним та скасування рішення Уманської міської ради від 08 квітня 2014 року № 5.16-52/6; у справі № 200/606/18 - визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку.

Отже, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмети позовів та встановлені фактичні обставини.

Верховний Суд також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що судове рішення апеляційного суду ухвалене з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваного рішення апеляційного суду. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не дослідив належним чином зібрані у справі докази та не встановив всі обставини у справі, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст рішення суду апеляційної інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційним судом ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та підстав вийти за їх межі судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Судом апеляціної інстанції повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 серпня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук