Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 24.07.2018 року у справі №2-329/11

Постанова

Іменем України

22 травня 2019 року

м. Київ

справа № 2-329/11

провадження № 61-38793 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , неповнолітні ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , в інтересах яких діє ОСОБА_7 , треті особи: орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, ОСОБА_8 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 червня 2014 року у складі судді Кравчук Т. С. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2018 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Калараш А. А., Погорєлової С. О.,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2009 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , яка діє в інтересах неповнолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , треті особи: орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, ОСОБА_8 , про визнання недійсною довіреності, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна у добросовісного набувача, усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, виселення та вселення.

На обгрунтування позовних вимог зазначала, що відповідно до договору купівлі-продажу від 15 квітня 1992 року, вона набула у власність квартиру АДРЕСА_1 .

У подальшому належна їй квартира АДРЕСА_1 вибула з її законного володіння поза її волею, оскільки вона не мала наміру її продавати, довіреності на ім`я ОСОБА_3 , який у подальшому розпорядився квартирою без її дозволу, уклавши угоду купівлі-продажу з ОСОБА_2 , вона не видавала.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 20 лютого 2008 року скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від

25 лютого 2003 року, яким визнано дійсною угоду купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_1 та визнано право власності на зазначену квартиру за ОСОБА_2 . У подальшому суд залишив зазначені позовні вимоги без розгляду, а тому ОСОБА_2 не мав повноважень на відчуження спірної квартири ОСОБА_8 за договором дарування від 21 червня 2014 року, а вона у свою чергу, - ОСОБА_9 , яка діяла від свого імені та від імені своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

Посилаючись на наведене, позивач, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила: визнати недійсною угоду купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_1 , укладену між ОСОБА_2 та

ОСОБА_1 , від імені якої діяв ОСОБА_3 ; визнати недійсною довіреність від 17 січня 2003 року, яка складена від її імені на ім`я

ОСОБА_3 ; витребувати у ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та

ОСОБА_6 в особі опікуна ОСОБА_7 із незаконного володіння квартиру АДРЕСА_1 ; виселити із указаної квартири ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , а також вселити її у зазначену квартиру.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 27 червня 2014 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсною довіреність на ім`я ОСОБА_3 від імені ОСОБА_1 від 17 січня 2003 року, посвідчену директором Повного товариства «Міар» Платоновою А. А.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у простій письмовій формі у вигляді розписки від 17 січня 2003 року.

Витребувано у ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 із незаконного володіння квартиру АДРЕСА_1 .

Виселено з квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6

Вселено ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у ОСОБА_1 не було волевиявлення на укладення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 з ОСОБА_2 , вона не уповноважувала на укладення цього правочину ОСОБА_3 , оскільки довіреність, видану 17 січня 2003 року від її імені, посвідчено не уповноваженою на це особою, про що свідчить відсутність у трудовій книжці позивача записів про її трудову діяльність у Повному товаристві «Міар» (далі - ПТ «Міар»). Крім того, текст оспорюваної довіреності не вказує на те, що ОСОБА_3 було уповноважено саме на розпорядження належною ОСОБА_1 . квартирою шляхом укладення від її імені договору купівлі-продажу. Зазначене дає підстави для висновку про обгрунтованість обраного позивачем речово-правового способу захисту її права власності на спірну квартиру, визначеного статтею 388 ЦК України, шляхом її витребування у нинішніх власників - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , виселення їх зі спірної квартири та вселення у неї позивача.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 14 квітня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 червня 2014 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 14 квітня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 28 квітня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 червня 2014 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 березня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 28 квітня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 червня 2014 року в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 17 січня 2003 року, виселення з квартири неповнолітніх ОСОБА_5 , ОСОБА_6 скасовано, ухвалено у цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції у частині вимог про визнання недійсною довіреності від 17 січня 2003 року, складеної від імені ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_3 , витребування квартири АДРЕСА_1 із незаконного володіння ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , виселення із указаної квартири ОСОБА_4 та вселення у неї позивача, правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду у цій частині є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для його скасування.

З огляду на недотримання при укладенні між ОСОБА_2 та

ОСОБА_1 вимог щодо форми правочину, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 17 січня 2003 року є недійсним в силу вимог закону (нікчемним), а тому визнання такого договору недійсним діючим законодавством не передбачено.

Установивши, що неповнолітні ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у зв'язку з встановленням над ними опіки у спірній квартирі не проживають, суд першої інстанції безпідставно вирішив питання про їх виселення.

Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи

У липні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ОСОБА_4 , у якій заявник просила скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 червня 2014 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2018 року, і ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга обгрунтована посиланням на те, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про наявність правових підстав для витребування спірної квартирі у спадкоємців добросовісного набувача ОСОБА_9 - ОСОБА_6 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на підставі статті 388 ЦК України, за відсутності доказів на підтвердження того, що квартира АДРЕСА_1 вибула з володіння ОСОБА_1 проти її волі, а також не врахували, що розписка ОСОБА_1 від 17 січня 2003 року щодо отримання нею оплати за продану квартиру у розмірі 25 000,00 грн, комерційна пропозиція від 17 січня 2003 року щодо викупу належної їй квартири ОСОБА_2 , заяви ОСОБА_1 про прийняття її на роботу у ПТ «Міар» та звільнення із займаної посади касира, а також її заява від 17 квітня 2003 року щодо відстрочення сплати орендної плати за квартиру АДРЕСА_1 , у своїй сукупності підтверджують волевиявлення позивача на продаж спірної квартири ОСОБА_2 . Залишення без розгляду позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про визнання угоди купівлі-продажу дійсною та визнання права власності на квартиру саме по собі не свідчить про те, що вказана квартира вибула із власності ОСОБА_1 поза її волею.

Крім того апеляційний суд під час нового розгляду не сприяв всебічному та повному з`ясуванню обставин справи, з урахуванням висновків, викладених в ухвалі Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 березня 2017 року, зокрема щодо з`ясування достовірності підписів ОСОБА_1 на заяві про прийняття її на роботу у ПТ «Міар» на посаду касира та звільнення її із займаної посади, а відтак обгрунтованості її доводів про невідповідність вимогам закону посвідченої від її імені довіреності на

ім`я ОСОБА_3

Задовольнивши вимоги про виселення її із спірної квартири разом із неповнолітніми ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , унаслідок чого їх позбавлено єдиного житла, суди не звернули увагу на неприпустимість зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо користування жилими приміщеннями.

Відзиви на касаційну скаргу на момент розгляду справи не надійшли.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 15 квітня 1992 року.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 лютого 2003 року визнано дійсною угоду купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладену 17 січня 2003 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Визнано за ОСОБА_2 право власності на вказану квартиру.

21 червня 2004 року ОСОБА_2 подарував спірну квартиру ОСОБА_8 , що підтверджується договором дарування, який посвідчено державним нотаріусом Першої Одеської державної нотаріальної контори Сімаченко С. Л.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 30 грудня 2004 року ОСОБА_8 продала, а ОСОБА_9 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 придбали у рівних частинах квартиру АДРЕСА_1 .

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 20 лютого 2008 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 лютого 2003 року скасовано та передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16 червня 2009 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про визнання угоди купівлі-продажу дійсною та визнання права власності на квартиру залишено без розгляду.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 померла, належну її частку у спірній квартирі успадкували у рівних частинах доньки - ОСОБА_6 ,

ОСОБА_5 та ОСОБА_4 .

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає задоволенню з наступних підстав.

За змістом положень статей 42, 43, 44 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК Української РСР), чинного на дату укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_1 , визначалося, що угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній); письмові угоди повинні укладатись в письмовій формі; у письмовій формі повинні укладатись угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та інших угод, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР; інші угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми, письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають.

Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі (стаття 45 ЦК Української РСР).

Відповідно до частини першої статті 227 ЦК Української РСР, договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу).

Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , апеляційний суд виходив з того, що такий правочин є недійсним (нікчемним) в силу вимог закону, та не з`ясував чиє ефективним обраний позивачем спосіб захисту порушеного права.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України.

У статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

Оскільки за загальним правилом наслідком встановлення судом недійсності правочину є реституція, обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом визнання недійсним оспорюваного договору не є ефективним засобом відновлення порушеного права ОСОБА_1 , адже визнання недійсним договору щодо відчуження спірного майнасаме по собі не має наслідком його витребування у особи, яка заволоділа ним без відповідної правової підстави.

Права особи, яка вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, підлягають захисту з використанням правового механізму, передбаченого статтями 387, 388 ЦК України.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14.

Відповідно до статті 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Основним речово-правовим способом захисту права власності є віндикаційний позов.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

При цьому, чинний ЦК України розрізняє два види незаконного володіння чужою річчю, що породжує різні цивільно-правові наслідки. Умови задоволення віндикаційного позову залежать від характеру незаконного володіння, в якому перебуває річ. Набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

У випадку, якщо набувач речі знав чи, принаймні, повинен був знати, що здобуває річ в особи, що не мала права на її відчуження, він вважається недобросовісним.

Виникнення права власника на витребування майна від добросовісного набувача врегульовано частиною першою статті 388 ЦК України, якою передбачено вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача, а саме:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Аналіз положень зазначеної норми закону дає підстави для висновку, що наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Вирішуючи питання чи є володінням набувача добросовісним судам належить виходити з презумпції його добросовісності. Власник має право спростувати заперечення набувача про його добросовісність, довівши, що під час вчинення правочину набувач повинен був засумніватися у праві відчужувача на відчуження майна.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 10, 60 ЦПК України 2004 року, яким кореспондують положення статей 12, 81 чинного ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Ураховуючи наведене, а також виходячи з приципу процесуальної рівності сторін, суд зобов`язаний оцінити належність допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності за правилами статті 212 ЦПК України 2004 року, якій кореспондує стаття 89 чинного ЦПК України.

При цьому жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Задовольняючи позов про витребування із незаконного володіння

ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 квартири АДРЕСА_1 , суд першої інстанції, з висновками якого у відповідній частині погодився апеляційний суд, не урахував, що наявність у діях ОСОБА_1 волі щодо передачі належної їй квартири

АДРЕСА_1 у володіння ОСОБА_2 виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, та надавши оцінку відсутності у трудовій книжці позивача відомостей про роботу у ПТ «Міар», не звернув увагу, чи підтверджується рештою зібраних у справі доказів у їх сукупності відсутність волевиявлення позивача на продаж спірного житлового приміщення, зокрема: довіреністю від 17 січня 2003 року, посвідченою директором ПТ «Міар» Платоновою С. Н., неправомірність посвідчення якої ОСОБА_1 не довела, оскільки не спростувала написання нею заяви про прийняття на роботу в

ПТ «Міар» від 17 січня 2003 року; неправомірність наказу № 27а від 17 січня

2003 року про прийняття її на посаду касира в ПТ «Міар», написання нею заяви від 18 січня 2003 року про звільнення з посади касира в ПТ «Міар», а також розписки ОСОБА_3 від 17 січня 2003 року про отримання від ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 25 000,00 грн, її розписки від 17 січня 2003 року про продаж ОСОБА_2 належної їй квартири АДРЕСА_1 , та її комерційної пропозиції ОСОБА_2 щодо викупу належної їй квартири за ціною 4 600 дол. США.

Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обгрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Тягар доказування обставин покладених в основу позовних вимог, покладається на позивача, яка і має довести обгрунтованість заявлених вимог. За таких обставин, ураховуючи принцип змагальності сторін та зміст положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦПК України, позивач зобов`язана була довести, що квартира АДРЕСА_1 вибула з її володіння чи володіння ОСОБА_3 , який мав право розпорядження зазначеним майном, не з їхньої волі, одночасно спростувавши докази надані стороною відповідача, що свідчать про протилежне.

Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року та 15 березня 2017 року, висновки і мотиви яких, згідно положень частини четвертої статті 338 ЦПК України

2004 року, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції, вказано на необхідність з`ясування обставин підписання ОСОБА_1 розписки від

17 січня 2003 року, з якої вбачається, що вона продала належну їй квартиру

АДРЕСА_1 та отримала від

ОСОБА_3 як оплату вартості її продажу 25 000,00 грн, комерційної пропозиції від 17 січня 2003 року, у якій ОСОБА_1 просила

ОСОБА_2 викупити у неї належну їй квартиру та після підписання розписки щодо продажу просила укласти з нею договір оренди вказаної квартири з правом її викупу, а також заяви від 17 квітня 2003 року, згідно якої

ОСОБА_1 просила відстрочити їй плату за орендовану нею квартиру АДРЕСА_1 .

На підтвердження доводів заявленого позову, ОСОБА_1 не скористалася фактично роз`ясненим їй судом касаційної інстанції правом на призначення судової почеркознавчої експертизи на спростовування достовірності її підпису у вищенаведених документах, які у своїй сукупності переконливо свідчать про спрямованість її дій на досягнення правового результату на відчуження спірної квартири, що у свою чергу дає підстави для висновку про наявність у неї волі на передачу зазначеного нерухомого майна у власність

ОСОБА_2 по собі невідповідність розписки від 17 січня 2003 року щодо продажу квартири АДРЕСА_1 вимогам щодо форми договору купівлі-продажу нерухомого майна, згідно установлених судами попередніх інстанцій обставин справи, не може свідчити про вибуття зазначеного майна з володіння ОСОБА_1 поза її волею, з огляду на усвідомлення нею обставин переходу права власності до ОСОБА_2 , що підтверджується підписаною нею комерційною пропозицією від 17 січня

2003 року щодо викупу вказаної квартири, та укладення між нею та новим власником договору оренди спірної квартири з правом її викупу, а також заявою від 17 квітня 2003 року щодо відстрочення їй плати за орендовану нею квартиру АДРЕСА_1 .

Ураховуючи наведене, а також те, що ОСОБА_9 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 придбали спірне нерухоме майно за відплатним правочином і є добросовісними його набувачами, оскільки згідно встановлених судами обставин, не знали і не могли знати про те, що придбавають його в особи, якій не належить право на його відчуження, висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для витребування у добросовісних набувачів квартири АДРЕСА_1 , не грунтуються на встановлених судами обставинах справи та вимогах закону.

За наведених обставин не можуть вважатись законним та обгрунтованим судові рішення судів попередніх інстанцій і у частині вирішення похідних від зазначених вимог - про виселення з квартири відповідачів та вселення у неї позивача.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частинами першою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Оскільки суди попередніх інстанцій правильно встановили фактичні обставини справи, але неправильно застосували норми матеріального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції у незмінній після його апеляційного перегляду частині, та постанови апеляційного суду, з ухваленням у справі нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 за їх недоведеністю.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 415ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 червня 2014 року у незмінній після апеляційного перегляду частині та постанову Апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2018 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , яка діє в інтересах неповнолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , треті особи: орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, ОСОБА_8 , про визнання недійсною довіреності, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна у добросовісного набувача, усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, виселення та вселення, відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді: В. О. Кузнєцов

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик