Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 24.06.2018 року у справі №127/6884/17

Постанова

Іменем України

22 травня 2019 року

м. Київ

справа № 127/6884/17

провадження № 61-35153 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Усика Г. І. (суддя-доповідач), Кузнєцова В. О., Олійник А. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Вінницька міська рада, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 грудня 2017 року у складі судді Гуменюк К. П. та постанову Апеляційного суду Вінницької області

від 04 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Рибчинського В. П., Голоти Л. О., Стадника І. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Вінницької міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання частково незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування та визнання недійсним державного акта.

На обгрунтування позовних вимог зазначала, що на підставі договору купівлі-продажу частини житлового будинку, та рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 10 вересня 2015 року, вона спільно із ОСОБА_4 є співвласником 11/20 домоволодіння АДРЕСА_1 .

Рішенням Вінницької міської ради Вінницької області від 25 травня 2006 року

№ 86 земельну ділянку площею 0,0911 га, розташовану по АДРЕСА_1 передано у спільну сумісну власність

ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 На підставі зазначеного судового рішення видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 01 червня 2007 року.

Висновком експерта від 09 березня 2017 року № 15-П, виконаного у межах кримінального провадження, встановлено, що підпис у заяві до Вінницької міської ради Вінницької області від 21 січня 2006 року щодо передачі у приватну власність земельної ділянки виконано не ОСОБА_1 , а іншою особою.

Посилаючись на те, що рішення Вінницької міської ради від 25 травня 2006 року № 86 у частині передачі у спільну сумісну власність ОСОБА_1 ,

ОСОБА_3 та ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,0911 га, по АДРЕСА_1 , прийнято без звернення одного із співвласників житлового будинку, просила визнати незаконним та скасувати його у цій частині, а також визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 , зареєстрований від 01 червня 2007 року за №010700400588.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 21 грудня 2017 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено, вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що підставами для скасування правового акта індивідуальної дії є одночасна наявність двох умов, а саме: його суперечність актам цивільного законодавства та порушення цивільних прав і інтересів власника майна внаслідок видання такого акта.

Позивач не довела, що оскаржуване рішення Вінницької міської ради

від 25 травня 2006 року №86 було прийняте всупереч її волі, зокрема з наявних у матеріалах справи доказів убачається, що до заяви від імені позивача про передачу у власність спірної земельної ділянки були додані правовстановлюючі документи на будинковолодіння, а також копія її паспорта, ідентифікаційний код. Вона особисто отримала оскаржуваний нею державний акт на право власності на земельну ділянку, при поданні декларації про готовність об`єкта до експлуатації, зазначала себе як власника земельної ділянки саме на підставі цього правовстановлюючого документа. Крім того, позивач не навела переконливих доводів та будь-яких доказів на підтвердження того, що оскаржуваним нею рішенням органу місцевого самоврядування порушені її права чи інтереси.

З урахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов висновку, що не підписання позивачем заяви від 27 січня 2006 року про безоплатну передачу земельної ділянки само по собі не свідчить про невідповідність рішення Вінницької міської ради Вінницької області від 25 травня 2006 року № 86 актам цивільного законодавства, оскільки воно прийняте у межах, у спосіб та у порядку передбаченому чинним законодавством, за відсутності порушення прав позивача, як власника земельної ділянки.

З огляду на відсутність підстав для визнання незаконним та скасування рішення Вінницької міської ради Вінницької області від 25 травня 2006 року, суд відмовив у задоволенні її вимоги - визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, а також відмовив у застосуванні позовної давності з тих підстав, що застосування позовної давності є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову за його доведеності.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 04 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 грудня 2017 року залишено без змін, вирішено питання про розподіл судових витрат.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що висновок суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування в частині передачі земельної ділянки у спільну власність, та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку за недоведеністю її позовних вимог, є законним та обюгрунтованим.

Узагальнені вимоги та доводи касаційної скарги

У червні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ОСОБА_1 , у якій вона, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 грудня 2017 року і постанову Апеляційного суду Вінницької області від 04 квітня 2018 року, та ухвалити нове судове рішення про задоволення її позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована посиланням на те, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що оскаржуване нею рішення органу місцевого самоврядування не порушує її законних прав та інтересів. Такі висновки не відповідають обставинам справи, оскільки підпис у заяві від

21 січня 2006 року про передачу у приватну власність земельної ділянки виконано не нею, а іншою особою, що свідчить про відсутність її волевиявлення на передачу земельної ділянки у спільну власність. Додані до заяви документи, у тому числі, що містять її персональні дані, не можуть свідчити про наявність у неї волевиявлення на передачу земельної ділянки у спільну власність, оскільки аналогічні документи надавалися нею та відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_2 при укладенні договору оренди земельної ділянки площею 0,0911 га. для будівництва та обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 , що передував приватизації цієї земельної ділянки.

Суди попередніх інстанцій безпідставно прийняли як допустимий доказ копію витягу з Книги записів реєстрації державних актів на право приватної власності, виданого Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області, у якій міститься її підпис про отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, оскільки вона категорично заперечувала достовірність цього доказу, просила суди витребувати оригінал зазначеного доказу та призначити у справі почеркознавчу експертизу на предмет встановлення виконання підпису ОСОБА_1 чи іншою особою, однак суди необгрунтовано відмовили у задоволенні її клопотання, що призвело до неповноти з`ясування обставин справи та помилкових висновків судів.

Узагальнені доводи відзиву на касаційну скаргу

У серпні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_5 та ОСОБА_3 - ОСОБА_6 , в якому вона просила касаційну скаргу відхилити, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 04 квітня 2018 року залишити без змін, посилаючись на законність та обгрунтованість оскаржуваних судових рішень.

Зазначала, що 01 червня 2007 року ОСОБА_1 особисто отримала державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,0911 га для будівництва та обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 . Зазначена земельна ділянка була передана у спільну власність ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5

06 жовтня 2012 року позивач звернулася до Державної інспекції архітектурно-будівельного контролю Вінницької області для отримання декларації про готовність самовільно спорудженої прибудови, розташованої за адресою:

АДРЕСА_1 , надавши правовстановлюючі документи на частину будинку, а також копію державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, що у сукупності з іншими діями позивача свідчить про наявність її волевиявлення на отримання у власність земельної ділянки та відсутність підстав для визнання оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування незаконним та скасування державного акта про право власності на земельну ділянку.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 червня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.

Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Установлені судами фактичні обставини справи

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є власниками 9/20 частин житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 листопада 1991 року, ОСОБА_1 є власником 11/20 частин житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу частини житлового будинку від 01 березня 2002 року.

05 грудня 2005 року між Вінницькою міською радою Вінницької області та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладено договір оренди землі, відповідно до якого орендодавець надав, а орендарі прийняли в строкове платне користування земельну ділянку площею 0,0911 га. для будівництва та обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 , строком на 4 роки 10 місяців.

27 січня 2006 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до Вінницької міської ради Вінницької області із заявою про безоплатну передачу у приватну власність земельної ділянки площею 911 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Вінницької міської ради Вінницької області від 25 травня 2006 року

№ 88, ОСОБА_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 передано у спільну сумісну власність земельну ділянку площею 911 кв. м для будівництва і обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 та прийнято рішення про видачу державних актів на право приватної власності на землю в установленому порядку.

11 червня 2007 року ОСОБА_1 отримала державний акт на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1 від 01 червня 2007 року.

07 листопада 2012 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Вінницькій області зареєстровано декларацію ОСОБА_7 про готовність об`єкта до експлуатації прибудови до житлового будинку А по АДРЕСА_1 .

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 16 травня 2014 року по цивільній справі №127/18390/13-ц визначено, що розмір частки співвласників земельної ділянки по АДРЕСА_1

ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є рівним і становить 1/3 частку для кожного із співвласників земельної ділянки. Поділено земельну ділянку між співвласниками та стягнуто грошову компенсацію за відхилення від ідеальної долі. Припинено право спільної сумісної власності між співвласниками на зазначену земельну ділянку.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 04 серпня 2014 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 16 травня 2014 року залишено без змін.

Відповідно до висновку експерта від 09 березня 2017 року № 15-П щодо проведення судової почеркознавчої експертизи, в межах кримінального провадження №12015020010001044, підпис у заяві до Вінницької міської ради Вінницької області від 27 січня 2006 року у графі «Підпис» виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 10 вересня

2015 року, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 виділено у спільну часткову власність по 11/40 частки житлового будинку АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Відповідно до частини першої статті 81 ЗК України (зараз і надалі у редакції чинній на дату подання заяви від 27 січня 2006 року про безоплатну передачу у приватну власність земельної ділянки) громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності, приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування, прийняття спадщини, виділення в натурі (на місцевості) належної їм у користування, прийняття спадщини, виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки (частина шоста статті 118 ЗК України).

Відповідно до частини першої статті 16 ЦПК України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом. Звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України, способом захисту цивільних прав та інтересів можуть бути зокрема і визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Порушені права землекористувачів підлягають захисту в порядку, передбаченому статті 152 ЗК України, з урахуванням обов`язкового дотримання норм чинного законодавства. Згідно з цими нормами, захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюються, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову у їх задоволенні.

Щодо визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Вінницької міської ради Вінницької області від 25 травня 2006 року № 86, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, правильно виходив з того, що виконаний від імені

ОСОБА_1 підпис у заяві про безоплатну передачу у власність земельної ділянки спільно із ОСОБА_3 та ОСОБА_5 сам по собі не свідчить про те, що зазначене рішення органу місцевого самоврядування прийнято з порушенням вимог законодавства, оскільки послідуючі після прийняття цього рішення дії позивача, зокрема отримання нею особисто 11 червня 2007 року державного акта на право власності на земельну ділянку, його використання при зверненні до Державної інспекції архітектурно-будівельного контролю у жовтні 2012 року для узаконення самовільних споруд на переданій їй у власність земельній ділянці переконливо свідчать про наявність її волевиявлення на приватизацію земельної ділянки.

Аргументованими є і висновки судів попередніх інстанцій щодо недоведеності позивачем порушення оскаржуваним рішенням органу місцевого самоврядування її прав чи інтересів за відсутності будь-яких доказів на підтвердження зазначених обставин, що є обгрунтованою підставою для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Щодо визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку

Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України у редакції, чинній на час видання державних актів відповідачам, громадяни набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга статті 116 ЗК України).

Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України у редакції, чинній на час видання державних актів, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом.

Державний акт на право власності на земельну ділянку та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою видається на підставі рішення Кабінету Міністрів України, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій (пункт 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року № 43, у редакції, чинній на час видачі державного акта).

Системний аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що державний акт - це документ, що посвідчує право на земельну ділянку, із визнанням недійсним якого без внесення до державного реєстру відповідного запису щодо належного власника або землекористувача, спір про право може бути невирішеним.

Ураховуючи, що підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, за відсутності підстав визнання такого рішення незаконним, суди попередніх інстанцій правильно відмовили у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

Відмова судів першої та апеляційної інстанцій у задоволенні клопотання заявника про призначення у справі почеркознавчої експертизи, не призвела до неправильного вирішення справи по суті, а тому судові рішення не можуть бути скасовані з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Аргументи касаційної скарги є ідентичними аргументам, що були викладені заявником у його апеляційній скарзі, та є такими, що не спростовують встановлені у справі фактичні обставини, а зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обгрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що судами попередніх інстанцій правильно визначено характер правовідносин, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам, а тому відсутні підстави для задоволення касаційної скарги.

Щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу

Відповідно до положень частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Згідно положень частин першої-четвертої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно правил пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови у позові - на позивача.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

При визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських послуг (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхньої вартості, виходячи з конкретних обставин справи.

На підтвердження понесених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу представником ОСОБА_2 - ОСОБА_6 надано договір про надання правової допомоги від 23 липня 2018 року, зі змісту якого вбачається, що адвокат зобов`язалася підготувати відзив на касаційну скаргу, квитанцію до прибуткового касового ордера від 23 липня 2018 року № 11 на суму 600,00 грн, акт виконаних робіт, що містить склад та розрахунок таких витрат, що дає підстави для задоволення заяви про повернення судових витрат та відшкодування ОСОБА_2 понесених нею витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 600,00 грн.

Керуючись статтями 141, 400, 401, 409, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 04 квітня 2018 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на відшкодування судових витрат, понесених на професійну правничу допомогу, 600,00 грн.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

В. О. Кузнєцов

А. С. Олійник