Постанова

Іменем України

22 березня 2023 року

місто Київ

справа № 750/13155/21

провадження № 61-9353св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Державний професійно-технічний навчальний заклад «Чернігівський професійний будівельний ліцей»,

особа, яка подавала апеляційну скаргу, - Кабінет Міністрів України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Кабінету Міністрів України на ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 30 серпня 2022 року, постановлену колегією суддів у складі Мамонової О. Є., Висоцької Н. В., Шитченко Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у листопаді 2021 року звернулася до суду з позовом до Державного професійно-технічного навчального закладу «Чернігівський професійний будівельний ліцей» (далі - ДПТНЗ «Чернігівський професійний будівельний ліцей»), у якому просила:

- визнати незаконним та скасувати наказ ДПТНЗ «Чернігівський професійний будівельний ліцей» від 05 листопада 2021 року № 76-к про відсторонення ОСОБА_1 від роботи та поновити її на роботі;

- стягнути з ДПТНЗ «Чернігівський професійний будівельний ліцей» невиплачену заробітну плату за час вимушеного незаконного відсторонення.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що працює вихователем у гуртожитку № 1. Наказом від 05 листопада 2021 року № 76-К ДПТНЗ «Чернігівський професійний будівельний ліцей» відсторонив її від роботи без збереження заробітної плати з 08 листопада 2021 року у зв`язку з ухиленням від профілактичних щеплень від COVID-19.

ОСОБА_1 вважала цей наказ незаконним, оскільки він суперечить положенням статті 43 Конституції України та статті 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 10 грудня 2021 року, з урахуванням додаткового рішення від 13 грудня 2021 року, Деснянський районний суд м. Чернігова частково задовольнив позов ОСОБА_1 .

Суд визнав незаконним та скасував наказ ДПТНЗ «Чернігівський професійний будівельний ліцей» від 05 листопада 2021 року № 76-к у частині відсторонення ОСОБА_1 від роботи без збереження заробітної плати.

Зобов`язав ДПТНЗ «Чернігівський професійний будівельний ліцей» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи.

Відмовив у задоволенні інших позовних вимог.

Здійснив розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції зробив висновок про те, що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому в силу положень пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать постанова Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) та наказ Міністерства охорони здоров`я України (далі - МОЗ). Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України (стаття 76 Конституції України). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 116 Конституції України КМУ вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, втім цей орган не наділений повноваженнями ухвалювати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження цих прав.

Врахувавши те, що рішення про відсторонення працівників прийнято у формі постанови КМУ та в спосіб, що не відповідає вимогам пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», і поза межами конституційних повноважень КМУ, суд зробив висновок про неможливість застосування до спірних правовідносин положень постанови КМУ від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - постанова КМУ № 1236) та необхідність вирішення спору на підставі норм статей 43 92 Конституції України.

З огляду на те, що в Україні не ухвалювалися закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, які відмовилися від вакцинації проти COVID-19, суд першої інстанції вважав обґрунтованими вимоги ОСОБА_1 про визнання незаконним і скасування оспорюваного наказу від 05 листопада 2021 року № 76-к в частині відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати, а також про зобов`язання відповідача виплатити заробітну плату за час незаконного відсторонення.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, КМУ, який не брав участі у справі, звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою.

Ухвалою від 15 червня 2022 року Чернігівський апеляційний суд відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою КМУ на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 10 грудня 2021 року, ухвалою від 21 червня 2022 року призначив справу до розгляду.

Ухвалою від 30 серпня 2022 року Чернігівський апеляційний суд закрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою КМУ на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 10 грудня 2021 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ДПТНЗ «Чернігівський професійний будівельний ліцей» про визнання відсторонення від роботи незаконним і зобов`язання виплатити заробітну плату за час незаконного відсторонення.

Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 10 грудня 2021 року не вирішувалося питання щодо прав, свобод, інтересів чи обов`язків КМУ.Суд першої інстанції надав оцінку постанові КМУ, проте не вирішував питання щодо її скасування чи визнання нечинною, а також не вирішував інших питань щодо прав та обов`язків КМУ, тому немає правових підстав для оскарження ним рішення суду першої інстанції у цій справі.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

КМУ 23 вересня 2022 року із використанням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 30 серпня 2022 року, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

КМУ, наполягаючи на тому, що оскаржуване рішення ухваленез порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначив, що:

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 820/381/16 (провадження № 11-1119апп18), в яких визначено, що справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19

(провадження № 61-17335св20), згідно з якими вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб, з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою, тож у цьому питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави - тобто було виправданим;

- суд апеляційної інстанції не врахував той факт, що суд першої інстанції надав правову оцінку постанові КМУ № 1236, незважаючи на те, що це не входить до повноважень суду цивільної юрисдикції;

- суд апеляційної інстанції порушив вимоги статей 11 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), статей 264 265 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України);

- суд апеляційної інстанції не взяв до уваги ті обставини, які мають істотне значення для вирішення справи по суті.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргувід інших учасників справи до Верховного Суду не надійшли.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 14 жовтня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою КМУ, а ухвалою від 06 березня 2023 року справу призначив до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Норми права, застосовані до спірних правовідносин

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Конституцією України закріплено основні засади судочинства (частина друга статті 129). Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист, зокрема, на забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).

Згідно з частиною першою статті 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.

Статтею 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи. За правовою позицією Конституційного Суду України правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 06 грудня 2007 року у справі «Воловік проти України», заява № 15123/03, зазначив, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов`язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братися до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду (рішення у справі Podbielski and PPU Polpure v. Poland від 26 липня 2005 року, заява № 39199/98).

ЄСПЛ зауважив, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із цим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі De Geouffre de la Pradelle v. France від 16 грудня 1992 року, заява № 12964/87).

Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду та перегляд оскаржуваного рішення в апеляційному порядку, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.

Однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного оскарження судового рішення. Можливість (право) оскарження судових рішень у суді апеляційної інстанції є складовою права особи на судовий захист. Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

У зазначеній статті визначено коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи, - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків.

На відміну від оскарження судового рішення учасниками справи, особа, яка не брала участі у справі, повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Водночас судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов`язки такої особи. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо зазначив про права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між заявником і сторонами спору не може братися до уваги.

Підстави для закриття апеляційного провадження визначені у статті 362 ЦПК України.

Відповідно до пункту 3 частини першої наведеної статті суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження у справі, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Системний аналіз наведених норм процесуального права дає підстави для висновку, що суд апеляційної інстанції в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу. Водночас якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердилися, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті.

Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18).

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції повинен був з`ясувати, чи вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки КМУ рішенням суду першої інстанції від 10 грудня 2021 року, яким частково задоволено позов ОСОБА_1 до ДПТНЗ «Чернігівський професійний будівельний ліцей» про визнання відсторонення від роботи незаконним і зобов`язання виплатити заробітну плату за час незаконного відсторонення.

Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України в мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову.

Суд першої інстанції в мотивувальній частині судового рішення, яке КМУ оскаржив в апеляційному порядку, зробив висновки про те, що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому згідно з положенням пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать постанова КМУ та наказ МОЗ. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 116 Конституції України КМУ вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянами, втім цей орган не наділений повноваженнями ухвалювати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження цих прав. Врахувавши те, що рішення про відсторонення працівників прийнято у формі постанови КМУ та в спосіб, що не відповідає вимогам пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», і поза межами конституційних повноважень КМУ, суд першої інстанції дійшов переконання про неможливість застосування до спірних правовідносин положень постанови КМУ № 1236 та необхідність вирішення спору на підставі норм статей 43 92 Конституції України.

Отже, рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 10 грудня 2021 року встановлено, що рішення про відсторонення працівників ухвалено у формі постанови КМУ та у спосіб, що не відповідає вимогам пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», і поза межами конституційних повноважень КМУ. Спір стосувався виключно визнання відсторонення від роботи незаконним і зобов`язання виплатити заробітну плату за час незаконного відсторонення, а не питання щодо повноважень КМУ та відповідності постанови КМУ № 1236 Конституції України та Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

КМУ оскаржив в апеляційному порядку зазначене рішення суду першої інстанції як суб`єкт владних повноважень та обґрунтовував порушення своїх інтересів як органу державної влади формулюванням висновку судом першої інстанції про невідповідність його постанови нормам права, що містяться в Конституції України, та неналежністю КМУ повноважень на врегулювання правових питань щодо відсторонення працівників. КМУ не обґрунтовував право на апеляційне оскарження зазначеного рішення доводами про порушення його цивільних (приватних) інтересів щодо вирішення спору по суті.

Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України, що прямо передбачено у частині другій статті 19 Конституції України.

Згідно зі статтею 170 Цивільного кодексу України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

У частинах першій та другій статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» зазначено, що Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 2 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» до основних завдань Кабінету Міністрів України належать вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості; забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров`я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.

Відповідно до частин першої та другої статті 37 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» КМУ може бути позивачем та відповідачем у судах, зокрема звертатися до суду, якщо це необхідно для здійснення його повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Згідно зі статтею 117 Конституції України КМУ в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.

КМУ діє у цивільному процесі передусім як суб`єкт, наділений владними повноваженнями. Як найвищий орган державної виконавчої влади КМУ не тільки видає правові акті нормативного характеру, а й організовує та контролює їх виконання, дотримання вимог, викладених у цих актах тощо. Тобто як правотворчий та управлінський орган КМУ має правову зацікавленість у виконанні його нормативних приписів усіма суб`єктами правозастосування - у цьому реалізується принцип побудови та функціонування правової держави, а також принцип державного суверенітету.

Тож у спірних правовідносинах КМУ звернувся з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції як орган державної виконавчої влади, суб`єкт владних повноважень.

Визначення законодавства, відповідно до якого суд першої інстанції вирішував цю справу

1. Частиною сьомою статті 10 ЦПК України передбачено, що у разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили.

Тобто принцип верховенства права полягає, зокрема у забезпеченні дотримання принципів ієрархічності законодавчих актів, у тому числі й підзаконних нормативних актів.

Відповідно до змісту частини сьомої статті 10 ЦПК України суди, які вирішують спори в порядку цивільної юрисдикції, за наведених умов мають право не застосовувати правовий акт нижчої юридичної сили за наявності акта вищої юридичної сили. Проте підставою для такого правомірного незастосування певного правового акта має бути виключно висновок суду про невідповідність правового акта іншому правовому акту, що має вищу юридичну силу.

Такі висновки суд цивільної юрисдикції вправі зробити під час вирішення конкретної справи, при цьому не скасовуючи такий правовий акт, не визнаючи його протиправним або нечинним.

У справі, що переглядається, суд першої інстанції зробив висновок про невідповідність постанови КМУ конкретному Закону України. Не вдаючись в оцінку обґрунтованості висновку в цій частині, Верховний Суд керується тим, що право давати таку оцінку відповідає змісту правила, викладеного в частині сьомій статті 10 ЦПК України.

2. Водночас у справі, що переглядається, суд першої інстанції також вдався до оцінки реалізації повноважень КМУ, порядку прийняття ним постанов, а також зазначив про невідповідність постанови КМУ № 1236 Конституції України, чим фактично вийшов за межі повноважень суду цивільної юрисдикції.

У пункті 1 частини першої статті 7 Закону України «Про Конституційний Суд України» передбачено, що до повноважень цього Суду належить вирішення питань про відповідністьКонституції України(конституційність) законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Отже, вирішення питання про невідповідність правового акта КМУ віднесено до повноважень Конституційного Суду України.

Щодо вирішення іншого правового питання - надання оцінки повноваженням суб`єкта владних повноважень, зокрема під час ухвалення правового акта КМУ, потрібно застосовувати правила КАС України.

Так, згідно з пунктами 1, 3 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; у спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

За приписами статті 27 КАС України оскарження нормативно-правових актів КМУ вирішується окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

Розгляд справ щодо законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень КМУ здійснюється за правилами статті 264 КАС України.

Нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду (частина друга статті 265 КАС України).

Отже, надання оцінки законності нормативно-правових актів КМУ та його повноважень як органу державної влади - суб`єкта владних повноважень відноситься до компетенції окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ. На цей час, після ліквідації Окружного адміністративного суду міста Києва та до створення Київського міського окружного адміністративного суду, такими повноваженнями наділений Київський окружний адміністративний суд.

Оцінка права КМУ на оскарження рішення суду першої інстанції в цій справі

У касаційній скарзі КМУ посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 820/381/16 (провадження № 11-1119апп18), про те, що справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є характер спору. Публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спір між учасниками публічно-правових відносин, що стосується саме цих відносин.

Суд апеляційної інстанції, зазначивши, що оскаржуваним рішенням суду першої інстанції питання про інтереси КМУ не вирішувалося, не перевірив доводів апеляційної скарги про те, що на час ухвалення судом першої інстанції рішення по суті спору Окружний адміністративний суд міста Києва не визнавав протиправною та нечинною постановуКМУ № 1236.

У випадку якщо постанова КМУ № 1236 не визнана у встановленому порядку протиправною або нечинною, вона є обов`язковою для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України.

Суд на підставі частини сьомої статті 10 ЦПК України у разі невідповідності правового акта нижчої юридичної сили правовому акту вищої юридичної сили застосовує норми правового акта вищої юридичної сили. Проте, суд цивільної юрисдикції не вправі робити висновки про невідповідність акта КМУ Конституції України, оскільки вирішення цього питання віднесено до повноважень Конституційного Суду України, а також давати оцінку повноваженням суб`єкта владних повноважень в межах розгляду цивільної справи, оскільки правосуб`єктність органу влади визначається сферою управлінських відносин, а відтак, це питання належить до компетенції суду адміністративної юрисдикції та вирішується в порядку, встановленому КАС України.

З наведених підстав Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що положення чинного ЦПК України не наділяють суд цивільної юрисдикції компетенцією надавати оцінку повноваженням КМУ як органу державної влади та суб`єкта владних повноважень.

Щодо створення для заявника судової преюдиції оскаржуваним рішення суду першої інстанції

Під час вирішення питання про те, чи порушено інтереси КМУ висновками суду першої інстанції про невідповідність його постанови нормам права, що містяться в Конституції України, та неналежністю КМУ повноважень на врегулювання правових питань щодо відсторонення працівників, а відтак, чи має такий заявник право на оскарження рішення суду першої інстанції, потрібно також враховувати, що згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У статті 18 ЦПК України зазначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Отже, рішення суду першої інстанції, в разі набрання ним законної сили, буде обов`язковим для КМУ як органу державної влади. Втім, на той випадок, коли судовим рішенням вирішено питання про інтереси особи, яка не брала участі у справі, зокрема органу державної влади, законодавець надав право такій особі (у цій справі КМУ) оскаржити таке судове рішення та спростувати висновки, що порушують його правомірні інтереси як органу державного управління, викладені у цьому рішенні.

Верховний Суд дійшов переконання, що рішення суду першої інстанції у справі, що переглядається, стосується публічно-правових інтересів КМУ як суб`єкта владних повноважень, оскільки в ньому зроблено висновок про те, що рішення про відсторонення працівників прийнято у формі постанови КМУ та в спосіб, що не відповідає Конституції України, за відсутності у КМУ відповідних повноважень. Тобто суд першої інстанції надав оцінку повноваженням КМУ на врегулювання правових питань щодо відсторонення працівників та порядку прийняття суб`єктом владних повноважень постанов, чим фактично вийшов за межі повноважень суду цивільної юрисдикції. Тож доводи касаційної скарги про те, що КМУ має право на оскарження такого рішення підтвердилися.

Верховний Суд наголошує, що КМУ обґрунтовував право на апеляційне оскарження порушенням не його цивільного права, а порушенням його публічно-правових інтересів як органу державної влади у сфері управління. Позбавлення права на апеляційне оскарження в такій ситуації становить істотне порушення права на доступ до правосуддя. Тож очевидним є, що апеляційну скаргу КМУ має бути розглянуто по суті.

Верховний Суд виходить з того, що КМУ безумовно брав би участь у розгляді відповідної справи в Конституційному Суді України під час вирішення правового питання конституційності нормативного акта заявника як учасник справи, а так само мав бути залучений до участі у справі відповідним адміністративним судом під час вирішення адміністративного позову, предметом якого було б вирішення дотримання компетенції КМУ під час ухвалення такого акта нормативного характеру.

Суд апеляційної інстанції зазначеного не врахував та зробив помилковий висновок про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою КМУ, чим фактично позбавив його права на перегляд оскаржуваного рішення, що свідчить про порушення права на доступ до суду,гарантованого статтею 6 Конвенції.

Водночас, враховуючи те, що суд апеляційної інстанції не переглянув рішення суду першої інстанції, висновків по суті спору щодо законності відсторонення позивача не зробив, а лише закрив апеляційне провадження за касаційною скаргою КМУ, вважаючи, що оскаржуваним рішенням суду питання про інтереси КМУ не вирішувалося, тому Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 (провадження № 61-17335св20). Згідно з цими висновками вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб, з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою, тож в цьому питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави, тобто було виправданим.

Крім того, КМУ як орган державної влади може оскаржувати судове рішення лише в тій частині, яка порушує його публічно-правові інтереси. У цьому конкретному випадку інтересів заявника стосуються лише висновки суду першої інстанції щодо повноважень КМУ на врегулювання правових питань щодо відсторонення працівників та порядку прийняття суб`єктом владних повноважень постанов, а також невідповідності постанови КМУ № 1236 Конституції України. Інші висновки суду першої інстанції з приводу суті спору стосуються виключно прав, обов`язків та інтересів учасників справи, яким КМУ не є, а також не може мати приватно-правового інтересу у вирішенні спору щодо законності відсторонення ОСОБА_1 та оскаржувати рішення суду першої інстанції в цілому, зокрема в тій частині, в якій не вирішувалось питання про інтереси КМУ.

Правові висновки, викладені в цій постанові Верховного Суду, поширюються на випадки, коли суд цивільної юрисдикції за умови незалучення органу, який видав певний правовий акт, як учасника справи, зробив висновок про неконституційність, порушення порядку прийняття такого акта чи про перевищення повноважень суб`єкта владних повноважень у справі, вирішуваній у порядку цивільного судочинства.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд не погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що рішенням суду першої інстанції не вирішувалося питання щодо інтересів КМУ, та, відповідно, з висновком про закриття апеляційного провадження, що призвело до порушення права КМУ на доступ до правосуддя.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу потрібно задовольнити, ухвалу суду апеляційної інстанції про закриття апеляційного провадження скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Розподіл судових витрат

У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України зазначено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З урахуванням приписів цієї норми права підстав для розподілу судових витрат на цій стадії розгляду спору не встановлено.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України задовольнити.

Ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 30 серпня 2022 року про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою Кабінету Міністрів України на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 10 грудня 2021 рокускасувати, справу за позовом ОСОБА_1 до Державного професійно-технічного навчального закладу «Чернігівський професійний будівельний ліцей» про визнання відсторонення від роботи незаконним і зобов`язання виплатити заробітну плату за час незаконного відсторонення направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко