Історія справи

Постанова КЦС ВП від 22.03.2023 року у справі №202/4407/20
Постанова КЦС ВП від 22.03.2023 року у справі №202/4407/20

Постанова

Іменем України

22 березня 2023 року

м. Київ

справа № 202/4407/20

провадження № 61-773св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Верховецька Валерія Едуардівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 грудня 2022 року в складі колегії суддів: Макарова М. О., Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа,яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Верховецька Валерія Едуардівна, про визнання недійсним договору дарування,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору,- приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Верховецька В. Е., про визнання недійсним договору дарування.

В обґрунтування своїх вимог зазначала, що 20 січня 1973 року між нею та ОСОБА_3 укладений шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_1 її чоловік ОСОБА_3 помер. У липні 2019 року вона звернулася до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Батової Т. С. із заявою про прийняття спадщини після смерті свого чоловіка, де дізналася, що з заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 звернулися також їх діти ОСОБА_2 та ОСОБА_4 . Також нотаріус повідомила позивача про те, що шлюб між нею та її померлим чоловіком ОСОБА_3 розірваний заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 17 листопада 2010 року в справі № 2-3697/2010.

Позивач вказувала на те, що вона з чоловіком постійно проживали разом та ніколи не було приводу для розірвання шлюбу. Отримавши 28 серпня 2019 року копію заочного рішення про розірвання шлюбу, вона звернулася до суду з заявою про його перегляд та закриття провадження у справі № 2-3697/2010 у зв`язку зі смертю ОСОБА_3 . Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 жовтня 2019 року заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 17 листопада 2010 року скасовано та ухвалою цього ж суду від 22 жовтня 2019 року закрито провадження у справі.

Звернувшись до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Батової Т. С. із заявою про отримання спадщини після смерті свого чоловіка на частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира), що була придбана ними у шлюбі, їй було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії у зв`язку з тим, що вказане нерухоме майно не є спадковим майном, оскільки ця квартира належить іншій особі на підставі договору дарування.

Про наявність вказаного договору дарування позивач дізналася 17 грудня 2019 року.

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно позивачу стало відомо, що власником спірної квартири є її дочка ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 19 жовтня 2015 року, укладеного з ОСОБА_3 та посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Верховецькою В. Е. і зареєстрованого в реєстрі за № 547.

Посилаючись на статтю 65 СК України, позивач просила суд визнати недійсним договір дарування спірної квартири, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Верховецькою В. Е. 19 жовтня 2015 року, зареєстрований в реєстрі за № 547.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 12 вересня 2022 року позов задовольнив. Визнав недійсним договір дарування квартири від 19 жовтня 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Верховецькою В. Е. та зареєстрований у реєстрі за № 547. Вирішив питання щодо судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , оскільки майно набуто подружжям під час шлюбу. Оспорюваний договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_3 подарував спірну квартиру, що є спільною сумісною власністю його та позивача, своїй доньці ОСОБА_2 , є недійсним, оскільки укладений із порушенням вимог закону та без отримання згоди позивача, яка є співвласником цього майна.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 13 грудня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 задовольнив. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 вересня 2022 року скасував.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Стягнув із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у сумі 1 261,20 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідно до договору дарування ОСОБА_3 був власником спірної квартири на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 24 листопада 2014 року № 29892379. Оскільки на час укладання спірного договору дарування шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 був розірваний заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 17 листопада 2010 року, то згода іншого з подружжя не була необхідною.

Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі

11 січня 2023 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 грудня 2022 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), у постановах Верховного Суду від 19 січня 2022 року в справі № 509/3010/19 (провадження № 61-17032св21), від 08 липня 2019 року в справі № 205/2696/15 (провадження № 61-25237св18), від 19 вересня 2022 року в справі № 754/12134/19 (провадження № 61-14485св21), від 13 червня 2018 року в справі № 435/1109/12, від 27 березня 2019 року в справі № 367/1315/15-ц, від 15 січня 2020 року в справі № 200/19766/16, від 27 січня 2021 року в справі № 186/599/17 та від 06 лютого 2020 року в справі № 141/176/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання оскаржуваного правочину недійсним, посилався на норми матеріального права, а саме - статтю 229 ЦК України, яка не підлягала застосуванню, оскільки підставою звернення до суду з позовом про визнання правочину недійсним є посилання на статті 60 65 68 СК України та статтю 369 ЦК України, оскільки оскаржуваний правочин вчинений щодо спільного майна подружжя без згоди позивача.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи

із Індустріального районного суду м. Дніпропетровська.

Справа надійшла до Верховного Суду у лютому 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що 20 січня 1973 року був укладений шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , який зареєстрований у Жовтневому відділі реєстрації актів цивільного стану м. Дніпропетровська, актовий запис № 139 (т. 1 а. с. 12).

Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 17 листопада 2010 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано (т. 1 а. с. 59).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер (т. 1 а. с. 7).

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 жовтня 2019 року заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 17 листопада 2010 року про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 скасовано (т. 1 а. с. 13).

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 22 жовтня 2019 року відповідно до частини сьомої статті 255 ЦПК України провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу закрито (т. 1 а. с. 14).

Згідно з договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Верховецькою В. Е. 19 жовтня 2015 року, ОСОБА_3 безоплатно передав у власність ОСОБА_2 спірну квартиру (т. 1 а. с. 121).

Відповідно до акта від 10 вересня 2020 року, який складено ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та посвідчено начальником обслуговуючого кооперативу «ЖБК № 221», ОСОБА_1 з 2000 року не проживає у спірній квартирі (т. 1 а. с. 62).

Згідно з довідкою обслуговуючого кооперативу «ЖБК № 221» № 48 від 20 травня 2010 року ОСОБА_1 з 20 квітня 2004 року не зареєстрована в спірній квартирі (т. 1 а. с. 63).

Відповідно до довідки від 26 жовтня 2011 року № 55 ОСОБА_3 є членом ЖБК 221 та ним повністю сплачено вартість спірної квартири (т. 1 а. с. 65).

Постановою приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу від 17 грудня 2019 року відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на спірну квартиру після смерті її чоловіка ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку з тим, що квартира зареєстрована за ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 19 жовтня 2015 року (т. 1 а. с. 16).

У суді першої інстанції було допитано ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 як свідків, які повідомили суду, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ніколи не припиняли шлюбні відносини, разом відзначали свята, до самої смерті ОСОБА_3 були однією сім`єю та їм не було відомо про те, що шлюб між ними було розірвано. Зазначали, що більшу частину грошових коштів для придбання спірної квартири надали батьки ОСОБА_1 , а інша частина коштів була сплачена подружжям разом. У 2005 році у позивача захворіла мати та вона змушена була переїхала до матері, щоб її доглядати.

Також у судовому засіданні як свідка було допитано ОСОБА_4 , сина позивача, який повідомив суду, що батьки ніколи не припиняли шлюбні відносини та про розірвання шлюбу між ними йому стало відомо після смерті батька. У 2005 році захворіла бабуся та мати змушена була переїхала до неї, щоб її доглядати. Спірна квартира кооперативна, внески сплачували батьки. Батько останні роки зловживав спиртними напоями та ніколи не казав, що подарував квартиру сестрі - ОСОБА_2 .

Також як свідка було допитано ОСОБА_13 , яка повідомила суду, що проживала з ОСОБА_3 однією сім`єю близько 8 років. Вона спілкувалася з ОСОБА_2 та її діти знали про те, що вона проживала спільно з ОСОБА_3 . Їй було відомо, що ОСОБА_3 розлучений, вона ніколи не бачила ОСОБА_1 . Наголошувала, що ОСОБА_3 не зловживав спиртними напоями.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цієї норми на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Звертаючись до суду з позовом про визнання договору дарування спірної квартири недійсним, позивач посилалася на те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя позивача та ОСОБА_3 , згоди ОСОБА_3 на дарування спірної квартири вона не надавала, а тому оспорюваний договір дарування спірного нерухомого майна укладений із порушенням норм статті 65 СК України, статті 215 ЦК України, оскільки укладений без згоди позивача, а тому повинний бути визнаний недійсним.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, відповідно до довідки від 26 жовтня 2011 року № 55 ОСОБА_3 є членом ОК «ЖБК 221» та ним повністю сплачено вартість спірної квартири у сумі 6 050,00 руб. Як зазначено позивачем та не спростовано відповідачем, пай за спірну квартиру повністю сплачено у 1990 році. 24 листопада 2014 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру № НОМЕР_1 .

Згідно зі статтями 15, 17 Закону України «Про власність» член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно. Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Відповідно до статті 16 Закону України «Про власність» та частини першої статті 22 КпШС України, які були чинними на час виникнення правовідносин між подружжям ОСОБА_14 , майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Відповідно до статті 28 КпШС України у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Аналогічні положення закріплені у статтях 60 70 СК України та статті 368 ЦК України.

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Виходячи з вищезазначених норм права, а також враховуючи те, що спірна квартира набута ОСОБА_1 та ОСОБА_3 під час перебування сторін у шлюбі, доказів протилежного матеріали справи не містять, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , право яке набуто під час перебування у шлюбі.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 08 червня 2022 року в справі № 754/2922/19 (провадження № 61-7762св21), від 27 січня 2021 року в справі № 569/12236/17 (провадження № 61-12878св20).

Доводи відповідача про те, що спірна квартира була придбана за особисті кошти її батька, не можуть бути прийняті колегією суддів до уваги, оскільки не містять свого підтвердження.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина перша статті 316 ЦК України).

Частиною першою статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Суди встановили, що 19 жовтня 2015 року ОСОБА_3 подарував спірну квартиру ОСОБА_2 згідно з договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Верховецькою В. Е.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю.

Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

За вимогами частин першої та другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.

Суд першої інстанції, встановивши, що спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , оскільки набута сторонами під час перебування у шлюбі, при відчуженні спірної квартири позивач згоди ОСОБА_3 не надавала, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про те, що договір дарування є недійсним, оскільки укладений із порушенням вимог закону, без отримання згоди позивача.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи правильне рішення суду першої інстанції, виходив із того, що оскільки на час укладання спірного договору дарування шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 був розірваний заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 17 листопада 2010 року, то згода іншого з подружжя не була необхідною.

Такі висновки суду апеляційної інстанції є помилковими, оскільки зазначене заочне рішення суду про розірвання шлюбу скасовано, а провадження у справі закрито.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою відповідно до ЦК України.

Отже, рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону та обставинам справи.

Апеляційний суд не навів обґрунтованих мотивів на спростування висновків суду першої інстанції, покладених в основу рішення, та доказів, наданих сторонами, і помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, яке ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права.

За вказаних обставин Верховний Суд погоджується з аргументами касаційної скарги щодо законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції.

Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 08 червня 2022 року в справі № 754/2922/19 (провадження № 61-7762св21), від 04 березня 2021 року в справі № 343/1294/18 (провадження № 61-14494св20).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки апеляційний суд скасував законне рішення суду першої інстанції, постанова апеляційного суду відповідно до статті 413 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Щодо судових витрат

Згідно з частинами першою, сьомою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, зокрема, із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга підлягає задоволенню, рішення апеляційного суду -скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції, сплачений ОСОБА_1 судовий збір при поданні касаційної скарги у розмірі 1 681,00 грн, що підтверджується відповідною квитанцією, підлягає стягненню з відповідача на її користь.

Керуючись статтями 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 грудня 2022 року скасувати, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 вересня 2022 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 681,00 грн витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: С. О. Карпенко

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

В. В. Пророк