Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.07.2018 року у справі №201/5565/17

Постанова

Іменем України

21 листопада 2018 року

місто Київ

справа № 201/5565/17

провадження № 61-38312св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), СтупакО.В., УсикаГ.І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК»,

третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Істейтглобал»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2017 року у складі судді Антонюка О. А. та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2018 року у складі колегії суддів: Максюти Ж. І., Демченко Е. Л., Куценко Т. Р.,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 у квітні 2017 року звернулася до суду з позовом, у подальшому уточненим, до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» (далі - ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», банк), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Істейтглобал» (далі - ТОВ «Істейтглобал»), про визнання недійсним кредитного договору від 20 березня 2011 року № КП461-Г, укладеного між ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ТОВ «Істейтглобал», та визнання припиненими зобов'язання за договором іпотеки (майнової поруки) від 30 серпня 2013 року № КП46-Г-ДИ5, укладеним між ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_3

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що між ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ТОВ «Істейтглобал» 20 березня 2011 року укладено кредитний договір № КП461-Г, за умовами якого ТОВ «Істейтглобал» отримало від банку кредитні кошти у розмірі 32 900 000, 00 грн з кінцевим терміном повернення 19 березня 2041 року. Позивач вважає, що укладений кредитний договір укладений з порушенням норм діючого законодавства України, порушує її законні права та інтереси та підлягає визнанню недійсним, оскільки не відповідає вимогам статті 1056-1 ЦК України.

Кредитний договір № КП461-Г від 20 березня 2011 року, на думку позивача, порушує її права та обов'язки, оскільки на забезпечення виконання зобов'язань ТОВ «Істейтглобал» за цим кредитним договором між позивачем та відповідачем укладено договір іпотеки (майнової поруки) від 30 серпня 2013 року № КП 461-Г-ДИ5. Договір іпотеки є змішаним договором, який містить у собі елементи договорів застави і поруки. Елементи договорів поруки і майнової поруки не суперечать один одному, а навпаки, об'єднують умови, які є необхідними для формування забезпечувальних зобов'язань. Згідно з пунктом 29 договору сторони встановили, що термін дії цього договору до повного виконання позичальником та зобов'язань за кредитним договором та всіма договорам про внесення змін до нього, але умова договору поруки про припинення поруки після повного виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором не може вважатися встановленим сторонами договору поруки строком її припинення. Отже, зазначення замість строку, обчисленого датою, терміну припинення договору поруки (події, з якою пов'язується таке припинення) не дає підстав не застосовувати частину четверту статті 559 ЦК України. ТОВ «Істейтглобал» з 2012 року не виконує свої зобов'язання за кредитним договором, а тому відповідач пропустив строк позовної давності для стягнення основного боргу.

Окрім цього відповідачем без згоди позивача до кредитного договору після укладення договорів поруки підписані з позичальником додаткові угоди, а саме: додаток від 20 березня 2011 року № 1, додаткова угода від 01 січня 2012 року № 7, додаткова угода від 05 січня 2012 року № 8, додаткова угода від 19 грудня 2012 року № 9, додаткова угода від 10 січня 2012 року № 10, додаткова угода від 11 січня 2012 року № 11, договір від 25 липня 2016 року про внесення змін до кредитного договору №КП461-Г від 20 березня 2011 року, якими збільшено обсяг відповідальності за кредитним договором, що є підставою для припинення майнової поруки відповідно до частини першої статті 559 ЦК України.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2018 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково, визнано припиненими (припинено правовідносини) за договором іпотеки (майнової поруки) від 30 серпня 2013 року № КП46-Г-ДИ5, укладеним між ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_3 В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції зробив висновки, що під час укладення кредитного договору дотримано всі передбачені законом істотні умови, котрі були обумовлені згодою сторін, як узгоджені сторонами, так і прийняті ними. На момент укладення зазначених договорів обидві сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників було вільним та відповідало їхній внутрішній волі, що підтверджено власноручними підписами та печаткою банку. Договори укладені на власний розсуд кредитора і позичальника та з урахуванням вимог цивільного та банківського законодавства. Під час укладення договорів позичальнику надано всю необхідну інформацію, про що свідчить власноручний підпис позивача на договорах.

Припиняючи іпотеку, суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин правила частин першої та четвертої статті 559 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що договір іпотеки є змішаним договором, який містить елементи договорів застави і поруки. Елементи договорів поруки і майнової поруки не суперечать один одному, а навпаки, об'єднують умови, які є необхідними для формування забезпечувальних зобов'язань. Умова договору поруки про припинення поруки після повного виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором не може вважатися встановленим сторонами договору поруки строком припинення поруки. Зазначення замість строку, обчисленого датою, терміну припинення договору поруки (події, з якою пов'язується таке припинення) не дає підстав не застосовувати частину четверту статті 559 ЦК України. Закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов'язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя. Також зміни, внесені до кредитного договору без згоди майнового поручителя, значно збільшують обсяг прав поручителя, що є підставою для припинення договору поруки відповідно до частини першої статті 559 ЦК України.

У касаційній скарзі, поданій у червні 2018 року до Верховного Суду, ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» просило скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2018 року в частині визнання припиненою іпотеки, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. Касаційна скарга обґрунтовувалась порушенням судами норм матеріального права.

Заявник зазначає що майновий поручитель є заставодавцем або іпотекодержателем. Відповідно до статті 546 ЦК України застава (іпотека) та порука є різними забезпеченнями, а тому норми, що регулюють поруку (статті 553-559 ЦК України) на застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем. Таким чином, за твердженнями банку, суди неправильно застосували частину першу та четверту статті 559 ЦК України. Суд апеляційної інстанції, не змінюючи рішення суду першої інстанції, визнав іпотечний договір припиненим з інших підстав, які не були підставою позову, зокрема у зв'язку з припиненням зобов'язань за кредитним договором. Проте відповідно до умов кредитного договору позичальнику відкрито відновлювальну кредитну лінію зі строком повернення кредиту 19 березня 2041 року. Тобто за умовами кредитного договору передбачено багаторазове використання кредитних коштів позичальником у межах строку кредитування.

Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 зазначила, що судами правильно застосовано правила статті 559 ЦК України. Оскаржувані судові рішення є законними, ґрунтуються на вимогах закону, підстави для їх скасування відсутні. Доводи касаційної скарги за твердженнями позивача, є надуманими, зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів та особистого тлумачення заявником норм матеріального права.

Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що між ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ТОВ «Істейтглобал» 20 березня 2011 року укладено кредитний договір № КП461-Г. За умовами договору ТОВ «Істейтглобал» отримало від ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» кредитні кошти у розмірі 32 900 000, 00 грн з кінцевим терміном повернення 19 березня 2041 року.

Між банком та ОСОБА_3 30 серпня 2013 року укладено договір іпотеки № КП461-Г-ДИ5 квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу КрючковоюТ.В., за реєстровим номером № 8288, згідно з умовами якого позивач поручилася відповідати за виконання боржником своїх зобов'язань.

Відповідно до доказів, які містяться в матеріалах справи, а саме: розрахунку за кредитним договором, апеляційним судом встановлено, що боржник свої зобов'язання з погашення кредиту, які були забезпечені позивачем, виконав належним чином, заборгованість в розмірі 25 005 327, 55 грн погашена повністю.

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував таке.

Згідно з частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За правилами статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець - це особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов'язання або зобов'язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель.

Майновий поручитель - це особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника.

Відповідно до положень статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

За частиною першою статті 575 ЦК України та частиною першою статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Правовідносини, що виникають з договору поруки, врегульовані § 3 розділу І книги п'ятої ЦК України, коли правовідносини, що виникли з договору іпотеки, врегульовані § 6 розділу І книги п'ятої ЦК України.

У постанові Верховного Суду України від 16 жовтня 2012 року у справі

№ 3-43гс12 зроблено висновок, що оскільки підстави припинення іпотеки, як окремого виду забезпечення виконання зобов'язання, безпосередньо врегульовані окремими нормами цивільного закону, суд не може вдаватися до аналогії закону і застосовувати норми, які регулюють підстави припинення інших видів забезпечення виконання зобов'язання незалежно від ступеня їх подібності в суті відносин чи найменуванні сторін. Крім того, сприйняття положення частини першої статті 583 ЦК України про те, що заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель), як підстави для застосування статті 559 ЦК України, суперечить змісту статті 8 ЦК України щодо аналогії закону. Правові статуси поручителя і майнового поручителя врегульовані окремо, з суттєвими видовими відмінностями, достатніми для їх розрізнення і для вирішення спорів з їх участю шляхом безпосереднього застосування відповідних норм цивільного закону.

Таким чином, до спірних правовідносин правила статті 559 ЦК України щодо умов припинення поруки не можуть бути застосовані.

Умови та підстави припинення іпотеки передбачені у спеціальному Законі України «Про іпотеку». У статті 17 цього Закону передбачено, що іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Правила припинення зобов'язання сформульовані в главі 50 «Припинення зобов'язання» розділу І книги п'ятої «Зобов'язальне право» ЦК України. Норми цієї глави передбачають, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), переданням відступного (стаття 600 ЦК України), зарахуванням (стаття 601 ЦК України), за домовленістю сторін (стаття 604 ЦК України), прощенням боргу (стаття 605 ЦК України), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (стаття 606 ЦК України), неможливістю виконання (стаття 607 ЦК України), смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи (статті 608 та 609 ЦК України).

Відповідно до пунктів А.1, А.3 кредитного договору вид кредиту - відновлювальна кредитна лінія зі строком кредитування до 19 березня 2041 року.

Таким чином, умовами договору передбачено право позичальника на багаторазове користування грошовими коштами до закінчення строку кредитування, а тому доводи, що іпотека припинена у зв'язку із припиненням основного зобов'язання, є необґрунтованими.

Зважаючи на наведене, судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права до спірних правовідносин.

Щодо підстави позову та дотримання принципу диспозитивності

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 1 ЦПК України 2004 року завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (частина перша статті 3 ЦПК України 2004 року).

За змістом частини першої статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У законодавстві закріплена конструкція позовного провадження як певна процедура розгляду і вирішення цивільних справ зі спорів про право цивільне (стаття 15 ЦПК України 2004 року).

Позовному провадженню притаманна позовна форма як модельна, узагальнююча конструкція процедури позовного провадження. Для неї характерні такі ознаки, як наявність матеріально-правової вимоги, яка випливає із порушеного або оспорюваного права сторони і яка підлягає в силу закону розгляду в певному порядку, встановленому законом; наявність спору про суб'єктивне право; наявність двох сторін із протилежними інтересами, які наділені законом певними правомочностями щодо захисту своїх прав, свобод чи інтересів у суді.

Цивільні процесуальні правовідносини персоніфікують учасників цивільного судочинства, визначають їхні права і обов'язки відповідно до процесуальних функцій і гарантії справедливого судочинства.

Отже, провадження цивільного процесу - це специфічна конструкція, морфологічна модель розгляду цивільної справи, що відбиває предметну характеристику цивільного судочинства з точки зору матеріально-правової природи справ, що розглядаються, специфіку доказування фактів як юридико-фактологічної основи справи та результатів розгляду справи, які відбиваються у процесуальних актах - документах.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд має ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права.

Матеріально-правова вимога позивача повинна спиратися на підставу позову.

Підставою позову визнають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (стаття 119 ЦПК України 2004 року). Цими обставинами можуть бути лише юридичні факти, тобто такі факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Тому до підстави позову не можуть входити обставини, що виступають доказами у справі. З ними закон не пов'язує виникнення, зміну або припинення прав чи обов'язків. Вони лише підтверджують наявність чи відсутність юридичних фактів, які входять у підставу позову.

У підставу позову може входити як один, так і декілька юридичних фактів. Однак для обґрунтування вимоги позивач повинен наводити завжди повний комплекс фактів. Відсутність одного з них може зробити вимогу необґрунтованою.

ОСОБА_3, звертаючись до суду із позовом до ПАТ КБ«ПРИВАТБАНК», вважала правовідносини за договором іпотеки припиненими у зв'язку зі збільшенням обсягу її відповідальності, оскільки зміна основного зобов'язання відбулася без згоди, поручителя, на підставі частини першої статті 559 ЦК України, а також у зв'язку зі спливом строку пред'явлення вимоги майновому поручителю за правилами частини четвертої статті 559 ЦК України.

На обґрунтування своїх вимог вона навела виключно юридичні факти, які стосувалися зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг її відповідальності, а також припинення поруки у зв'язку зі спливом строку пред'явлення вимоги майновому поручителю. Позивач на власний розсуд визначила специфіку доказування цих фактів юридико-фактологічної основи позову.

Таким чином, розглянувши позов за визначеними фактичними та правовими підставами, суди не врахували, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки правила статті 559 ЦК України до спірних правовідносин не застосовуються, що доводить безпідставність вимог ОСОБА_3

Верховний Суд враховує, що на суд покладається обов'язок встановити спірні правовідносини й застосувати до них відповідні норми матеріального права.

Натомість такий обов'язок не може порушувати гарантію прав відповідача на захист проти позову в контексті правильного визначення судом підстав позову та меж його доказування.

Висновки суду апеляційної інстанції про припинення іпотеки у зв'язку з припиненням основного зобов'язання зроблені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Позивач під час подання позову таких правових підстав для припинення майнової поруки не заявляла, а тому апеляційний суд, керуючись принципом диспозитивності, не вправі був змінювати підстави позову, визначені позивачем.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом частин першої-третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, і з нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про відмову у задоволенні позову, то судові витати, понесені у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції, покладаються на позивача.

Судові витрати, понесені банком у зв'язку із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, підлягають перерозподілу пропорційно задоволеним вимогам заявника. Враховуючи, що банк оскаржував рішення в частині позовних вимог про припинення іпотеки, то судовий збір за подання апеляційної скарги підлягає стягненню з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» в розмірі 704, 00 грн.

Судові витати, понесені у зв'язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції підлягають стягненню пропорційно задоволеним вимогам та складають 768, 00 грн.

Керуючись статтями 389, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» задовольнити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2018 року в частині вирішення позовних вимог про визнання припиненими правовідносин за договором іпотеки (майнової поруки) від 30 серпня 2013 року № КП46-Г-ДИ5 скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» про визнання припиненими правовідносин за договором іпотеки від 30 серпня 2013 року № КП46-Г-ДИ5 відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» судові витрати, понесені у зв'язку із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, у розмірі 704, 00 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» судові витрати, понесені у зв'язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 768, 00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді В. О. Кузнєцов

С.О.Погрібний

О.В.Ступак

Г.І.Усик