Історія справи

Постанова КЦС ВП від 21.09.2020 року у справі №488/93/17

Постанова

Іменем України

16 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 488/93/17

провадження № 61-18454св19

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Ігнатенка В. М.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на рішення Корабельного районного суду м.

Миколаєва від 03 квітня 2019 року у складі судді Лазаревої Г. М. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Самчишиної Н. В., Крамаренко Т. В., Серебрякової Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та виселення без надання іншого жилого приміщення.

На обґрунтування позовних вимог зазначали, що вони є співвласниками домоволодіння АДРЕСА_1. У 1996 році, після реєстрації шлюбу ОСОБА_2 з ОСОБА_3, відповідач зі згоди власника вселився до вказаного житлового будинку, як член сім'ї, а 22 грудня 1998 року був зареєстрований в ньому.

12 квітня 2011 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвано та між ними склалися неприязні стосунки.

Посилаючись на те, що відповідач з 2011 року не є членом їх сім'ї, у спірному жилому будинку з липня 2015 року не проживає, орендує інше житло, не приймає участі у сплаті комунальних послуг, проте добровільно знятися з реєстраційного обліку відмовляється, чим здійснює перешкоди у вільному розпорядженні власним майном, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування жилим приміщенням в будинку АДРЕСА_1 та виселити його із вказаного будинку без надання іншого жилого приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 03 квітня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги позивачі обґрунтовували посиланням на норми статей 71, 72 ЖК України, які регулюють користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду і не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а тому позов є безпідставним та задоволенню не підлягає.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 03 квітня 2019 року змінено в частині мотивів відмови в задоволенні позовних вимог.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідач вселився до спірного жилого будинку на законних підставах, як член сім'ї власника, не проживає в ньому з поважних причин, а саме через неприязні стосунки с колишньою дружиною, а тому відсутні визначені нормами житлового законодавства підстави для визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням та виселення із спірного будинку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять ухвалені у справі судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій неповністю враховано обставини, які мають значення для справи, неналежно досліджені та оцінені докази позивачів, надані на підтвердження позовних вимог.

Так судами не надано належної оцінки акту про непроживання відповідача у спірному будинку, не взято до уваги що останній з липня 2015 року проживає в орендованій квартирі; взагалі не враховано, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 неодноразово виникали сварки та конфлікти по факту пошкодження майна, нанесення тілесних ушкоджень, що підтверджується чисельними відповідями правоохоронних органів; залишено поза увагою покази свідків, які підтвердили факт тривалого непроживання відповідача у спірному будинку, унаслідок чого ухвалили незаконні та необґрунтовані рішення про відмову в задоволенні позовних вимог і не захистили права позивачів, як власників спірного жилого будинку на розпорядження майном.

Ухвалою Верховного Суду від 25 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Станом на час розгляду справи Верховним Судом відзив на касаційну скаргу не надходив.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанову апеляційного суду - без змін.

Фактичні обставини справи встановлені судами

Встановлено, що ОСОБА_1 на підставі договору забудови, посвідченого Миколаївською державною нотаріальною конторою 07 липня 1967 року за реєстровим № 3835 та зареєстрованого в Миколаївському міжміському бюро технічної інвентаризації 17 грудня 1988 року за реєстровим № 15716 був власником домоволодіння за АДРЕСА_1.

Відповідно до договору дарування від 01 березня 2002 року, ОСОБА_1, який є батьком ОСОБА_2, подарував останній 42/100 частин зазначеного домоволодіння.

Після реєстрації шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 16 березня 1996 року, відповідач вселився до спірного будинку, як член сім'ї власника. При вселенні відповідача між сторонами була відсутня домовленість щодо умов проживання відповідача.

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 12 квітня 2011 року, яке набрало законної сили 25 квітня 2011 року, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвано.

У спірному жилому будинку зареєстровані з правом на проживання позивачі, як власники та відповідач з 22 грудня 1998 року, як чоловік (колишній чоловік) ОСОБА_2.

Відповідач ОСОБА_3 у будинку АДРЕСА_1 постійно не проживає з липня 2015 року через неприязні стосунки с колишньою дружиною ОСОБА_2 та її батьком ОСОБА_1, що унеможливлює спільне проживання в одному будинку.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до частини 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно із частиною 1 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина 1 статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина 4 статті 9 ЖК Української РСР).

Апеляційний суд, змінюючи мотиви відмови в задоволенні позовних вимог, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, виходячи з того, що сам по собі факт припинення сімейних відносин з власником квартири (будинку) не позбавляє колишніх членів його сім'ї права користування займаним приміщенням і не є підставою для їх безспірного виселення з цього жилого приміщення, дійшов обґрунтованого висновку щодо відсутності правових підстав для визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 та виселення з нього.

Як встановлено судами, відповідач набув право користування спірним житлом згідно із законом, оскільки вселився до нього за згодою власника майна.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, дійшла висновку, що втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном та таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло повинно здійснюватися з дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар (принцип пропорційності).

Суд апеляційної інстанції встановивши, факт неприязних стосунків між сторонами, що унеможливлює спільне проживання, дійшов обґрунтованого висновку про вимушене непроживання ОСОБА_3 у спірному будинку.

Наведені в касаційній скарзі доводи переважно зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі та незгоди із обставинами встановленими судами, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції по суті вирішення спору та не дають підстав вважати, що судом неправильно застосовано норми матеріального права або допущено порушення норм процесуального права, які б могли бути підставою для скасування оскаржуваного рішення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

З огляду на вищевикладене доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Ухвалене у справі судове рішення апеляційного суду відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанову апеляційного суду - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 03 квітня 2019 року у незміненій частині та постанову Миколаївського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. О. Кузнєцов В. С. Жданова В. М. Ігнатенко