Постанова

Іменем України

14 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 536/1261/17

провадження № 61-17529св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи: Кременчуцька державна нотаріальна контора Полтавської області, приватний нотаріус Сапко Ольга Борисівна

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Кременчуцька державна нотаріальна контора Полтавської області, приватний нотаріус Сапко Ольга Борисівна, про встановлення факту прийняття спадщини, визнання недійсними договору дарування і свідоцтва про право на спадщину, визнання права власності на 1/4 частину будинку в порядку спадкування та витребування її у добросовісного набувача

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 13 лютого 2020 року у складі судді Колотієвського О. О. та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Лобова О. А., Дорош А. І., Триголова В. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила встановити факт прийняття нею спадщини після померлих батьків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 внаслідок спільного проживання з ними;

визнати недійсним договір дарування від 10 листопада 2003 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Сапко О. Б. ;

визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину, видане на ім'я ОСОБА_5 06 грудня 2002 року № 8014, посвідчене Третьою кременчуцькою державною нотаріальною конторою;

витребувати 1/4 частину житлового будинку АДРЕСА_1 у відповідача як добросовісного набувача;

визнати за ОСОБА_1 право власності у порядку спадкування на 1/4 частину цього будинку.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона фактично вступила в спадщину після смерті матері, яка залишила заповіт на неї та її брата в рівних частках на житловий будинок, оскільки на час її смерті та після, до смерті батька у грудні 2002 року, проживала з батьками в с. Омельник у спірному будинку. Однак нотаріус видав свідоцтво про право власності за заповітом тільки на брата та не повідомив її про ці дії. Лише після звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини і отримання відмови їй стало відомо, що спірний будинок успадковано її братом та подаровано ОСОБА_6

Нотаріус, який оформлював спадщину, був зобов'язаний врахувати наявність іншого спадкоємця у заповіті і оформити право власності брата лише на 1/2 частину спірного житлового будинку, оскільки вона набула право власності на спадкове майно внаслідок того, що прийняла його фактично.

Зазначала, що оскільки свідоцтво про право на спадщину є недійсним, то і договір дарування, укладений між її братом і ОСОБА_6, також є недійсним. Як їй стало відомо, реально мав місце договір купівлі-продажу, а не дарування.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Кременчуцький районний суд Полтавської області ухвалою від 10 жовтня 2018 року замінив відповідача у справі ОСОБА_6 на ОСОБА_2.

Кременчуцький районний суд Полтавської області рішенням від 13 лютого 2020 року в задоволенні позову відмовив.

Рішення суду першої інстанції мотивоване відсутністю достатніх доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 відповідно до статті 549 ЦК УССР прийняла спадщину шляхом фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном.

Короткий зміст рішень апеляційного суду

Полтавський апеляційний суд постановою від 26 жовтня 2020 року рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 13 лютого 2020 року залишив без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про недоведеність факту вступ позивача в управління або володіння спадковим майном у розумінні положень частини 1 статті 549 ЦК УРСР є обґрунтованим.

Короткий зміст вимог касаційної скарги її узагальнені аргументи

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 13 лютого 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 жовтня 2020 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди порушили норми процесуального права та неправильно застосували статтю 549 ЦК УРСР.

На день смерті матері, ОСОБА_3, як і на день смерті батька, ОСОБА_4, позивач хоча і була зареєстрована у м. Кременчуці, але фактично проживала у спірному будинку в с. Омельник та доглядала за батьками і допомагала їм у господарстві, що є доказом вступу нею в управління чи володіння спадковим майном.

Ураховуючи наведене, висновок судів про відсутність у неї доказів про вступ в управління спадковим майном є незаконним.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Кременчуцького районного суду Полтавської області.

23 лютого 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_4 і ОСОБА_3 були батьками ОСОБА_1 і ОСОБА_5

18 червня 1997 року ОСОБА_3 склала заповіт, яким заповіла ОСОБА_7 і ОСОБА_5 в рівних частках 1/2 частину житлового будинку та господарські будівлі, що розташовані в селі Омельник Кременчуцького району Полтавської області, і взагалі все те, що належатиме їй на день її смерті.

11 вересня 1998 року ОСОБА_7 уклала шлюб з ОСОБА_8 та змінила прізвище на "ОСОБА_8" (витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб).

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3.

З 08 грудня 1995 року ОСОБА_1 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_2.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4, який за життя склав заповіт на користь ОСОБА_5.

Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 06 грудня 2002 року серії ВАК № 186052 ОСОБА_5 прийняв спадщину після смерті ОСОБА_4, яка складається з житлового будинку та земельної ділянки загальною площею 0,29 га в межах згідно з планом, у тому числі для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд - 0,10 га, для ведення особистого підсобного господарства - 0,19 га, що знаходяться на АДРЕСА_1.

ОСОБА_4 спірний житловий будинок і будівлі належали на підставі свідоцтва про право власності на житловий будинок, виданого Омельницькою сільською радою Кременчуцького району 13 листопада 2002 року № 78, а земельна ділянка - на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії РІ № 511707, виданого Омельницькою сільською радою Кременчуцького району 23 травня 2001 року, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 383.

10 листопада 2003 року на підставі договору дарування ОСОБА_5 подарував ОСОБА_6 спірний житловий будинок, розташований на приватизованій земельній ділянці.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 помер, спадкоємцем є його дочка ОСОБА_10.

Постановою державного нотаріуса Третьої кременчуцької державної

нотаріальної контори Полтавської області від 15 березня 2017 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом з підстав неподання нею у встановлений законом шестимісячний строк заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3.

Відповідно до акта від 22 травня 2017 року, засвідченого секретарем виконавчого комітету Омельницької сільської ради Кременчуцького району Полтавської області Гнєдаш І. В., свідки ОСОБА_11 та ОСОБА_12, які проживають на АДРЕСА_3, ОСОБА_1 проживала разом зі своїм батьком ОСОБА_4 та матір'ю ОСОБА_3.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених Частиною 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши аргументи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність передбачених законом підстав для задоволення

касаційної скарги з огляду на таке.

3. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Відносини спадкування регулюються правилами ЦК, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом.

Відповідно до статті 524 ЦК УРСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.

Згідно зі статтею 525 ЦК УРСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця. Статтею 527 ЦК УРСР визначено, що спадкоємцями можуть бути особи, що були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при його житті і народжені після його смерті.

Відповідно до статей 548, 549 ЦК УРСР для прийняття спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Таким чином, щодо спадщини, яка відкрилася до 01 січня 2004 року, передбачається фактичний вступ у володіння нею, а тому за наявності документів, що підтверджують фактичне прийняття спадщини, нотаріусом може бути видане свідоцтво про право на спадщину. При цьому спадкоємець, який фактично вступив у володіння й управління спадщиною до 01 січня 2004 року, дійсно, не обмежений строком у праві на отримання свідоцтва про право на спадщину, але фактичний вступ у володіння або управління повинен мати місце протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Нотаріусу мають бути повідомлені або ним встановлені відомості про фактичне прийняття спадщини.

Під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, слід мати на увазі різні дії спадкоємця з управління, розпорядження і користування цим майном, підтримання його в належному стані або сплату податків та інших платежів тощо.

Згідно положень статті 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі показань свідків, письмових доказів, речових і електронних доказів, висновків експертів.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Встановивши відсутність доказів вступу позивача в управління або володіння спадковим майном в розумінні статті 549 ЦК УРСР суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.

Позивачу було відомо про існуюче право на спадкове майно з часу відкриття спадщини (понад 18 років), проте не надала доказів вчинення нею дії з управління, розпорядження і користування цим майном, підтримання його в належному стані або сплаті відповідних платежів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Доводи касаційної скарги спростовуються встановленими судами фактичними обставинами справи, що підтверджені доказами, яким надана правова оцінка та нормами матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, є аналогічними доводам, викладеним в апеляційний скарзі, які обґрунтованого відхилені судом апеляційної інстанції, та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло

призвести до неправильного вирішення справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року.

Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної

інстанцій без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 13 лютого 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді В. С. Жданова

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун