Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 03.07.2019 року у справі №172/129/17

Постанова

Іменем України

19 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 172/129/17

провадження № 61-9750св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Журавель В. І., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - фермерське господарство "Агрофірма "Віктор",

третя особа - Васильківська селищна рада Дніпропетровської області,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року складі колегії суддів: Варенко О. П., Лаченкової О. В., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до фермерського господарства "Агрофірма "Віктор" (далі - ФГ "Агрофірма "Віктор"), третя особа - Васильківська селищна рада Дніпропетровської області, про визнання договору оренди землі недійсним.

Позов мотивований тим, що на підставі державного акту серія ДП № 000821 на право власності на земельну ділянку він є власником земельної ділянки площею 7,630 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

10 листопада 2005 року між ним та відповідачем був укладений договір оренди землі строком на п'ять років, тобто до 10 листопада 2010 року.

Однак, 19 жовтня 2009 року без його відома був укладений новий договір оренди землі строком на п'ятнадцять років. Даний договір він не підписував.

Просив суд, з урахуванням уточнених позовних вимог визнати вказаний договір оренди земельної ділянки недійсним та стягнути судові витрати по справі.

Короткий зміст судового рішення першої інстанції

Рішенням Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 27 липня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки площею 7,630 га, укладений між ФГ "Агрофірма "Віктор" та ОСОБА_1 19 жовтня 2009 року, зареєстрований у Васильківському відділі Дніпропетровської регіональної філії ДП "ЦДЗК" 12 січня 2010 року за № 041011800002.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірний договір оренди землі був укладений без волевиявлення ОСОБА_1, в договорі не зазначено всіх істотних умов, встановлених статтею 15 Закону України "Про оренду землі". Строк позовної давності суд вважав не пропущеним, оскільки примірник оскаржуваного договору було отримано позивачем тільки в грудні 2016 року.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року апеляційну скаргу ФГ "Агрофірма "Віктор" задоволено.

Рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 27 липня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що з моменту отримання орендної плати в 2010 році позивач довідався про продовження користування відповідачем земельною ділянкою та в разі незгоди або порушення такими діями відповідача його цивільних прав, орендодавець міг звернутися до суду з позовом протягом трьох років з цього часу. Однак, отримуючи орендну плату до 2016 року включно, ОСОБА_1 звернувся з позовом про визнання договору недійсним лише в січні 2017 року, тобто з пропуском позовної давності.

Короткий зміст вимог наведених у касаційній скарзі

У травні 2019 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв'язку подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року та залишити в силі рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 27 липня 2018 року.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що позивач повинен довести той факт, що він не міг довідатися про порушення свого цивільного права, а відповідач, навпаки, що інформацію щодо порушеного права позивач мав можливість отримати раніше. Факт отримання орендної плати не є визначальним в обчисленні строків позовної давності, якщо особа, права якої порушено вважала, що правовідносини виникли з інших підстав. Саме таку правову позицію висловлено у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі 6-48цс15. Велика палата Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-306цс18) не знайшла підстав для відходу від такої правової позиції. Також у постанові Верховного суду України від 18 грудня 2013 року № 6-127цс13 зазначено, що вільне волевиявлення учасника правочину, передбачене статтею 203 ЦК України, є важливим чинником, без якого неможливо укладення договору оренди земельної ділянки. Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа. Установивши під час розгляду справи факт відсутності волевиявлення ОСОБА_1 (орендодавця) на укладення оспорюваного договору оренди земельної ділянки, оскільки згідно з вказаними експертними висновками цей договір останнім не підписано, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову та визнання такого договору недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України. Суд першої інстанції установив, що позивач звертався до відповідача з вимогою про повернення земельної ділянки з метою самостійного її обробітку, а плату отримував як компенсацію за використання своєї землі, оскільки орендар обіцяв повернути землю, а потім кожен рік ухилявся від цього, позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність оспорюваного договору оренди, лише у грудні 2016 року коли отримав від ФГ "Агрофірма "Віктор" зареєстрований примірник договору, що в розумінні частини 1 статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу позовної давності.

Аргументи учасників справи

У серпні 2019 року представник ФГ "Агрофірма "Віктор" - Колінько Н. О. через засоби поштового зв'язку подав відзив, у якому просить постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року залишити без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення.

Відзив мотивований тим, що позивач об'єктивно міг довідатись та довідався у 2010 році про спірний договір оренди земельної ділянки, який він не укладав. Будь-які докази, що позивач отримав спірний договір оренди землі саме у грудні 2016 року відсутні. Позивачем також не доведено той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права раніше. Крім того, не можна вважати висновок повторної судово-почеркознавчої експертизи № 19/12188 від 23 травня 2018 року належним та допустимим доказом.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу.

У серпні 2019 року матеріали цивільної справи № 172/129/17 надійшли до Верховного Суду та 02 жовтня 2019 року передані судді-доповідачу Дундар І. О.

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX.

Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2020 року справу призначено до розгляду.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 належить земельна ділянка площею 7,630 га на підставі Державного акта на право власності на землю серії ДП № 000821, що знаходиться на території Васильківської селищної ради Дніпропетровської області та призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

19 жовтня 2009 року між ОСОБА_1 та ФГ "Агрофірма "Віктор" укладено договір оренди вказаної земельної ділянки строком на 15 років, який зареєстровано у Васильківському відділі Дніпропетровської регіональної філії ДП "ЦДЗК" 12 січня 2010 року за № 041011800002.

З висновку експерта Дніпропетровського НДІСЕ № 1886-17 від 21 липня 2017 року за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи по цивільній справі № 172/129/17 встановлено, що підписи від імені ОСОБА_1, що розміщені у загальній графі "Підписи сторін" у графі "Орендодавець" на останній сторінці договору оренди землі від 19 жовтня 2009 року, у загальній графі "Земельну ділянку здав" акту приймання-передачі земельної ділянки від 19 жовтня 2009 року, у графі "Орендодавець" акту визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 19 жовтня 2009 року виконані не ОСОБА_1, а іншою особою.

Висновком повторної судово-почеркознавчої експертизи, проведеної експертами Харківського НДІСЕ ім. Заслуженого проф. М. С. Бокаріуса № 19/12188 від 23 травня 2018 року по цивільній справі № 172/129/17 встановлено, що підписи від імені ОСОБА_1 у договорі оренди землі від 19 жовтня 2009 року, укладеному між ОСОБА_1 та ФГ "Агрофірма "Віктор", розташовані на зворотному боці другого аркуша документа у розділі "Підписи сторін ", у графі "Орендодавець", у акті приймання-передачі земельної ділянки від 19 жовтня 2009 року, у рядку "Земельну ділянку здав", у акті визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 19 жовтня 2009 року, у рядку "Орендодавець" виконані рукописним способом без попередньої технічної підготовки та використання технічних засобів не ОСОБА_1, а іншою особою.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно частини 1 статті 15, частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Згідно із частиною 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Частиною 3 статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини 1 статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині 1 статті 215 ЦК України, так і у статтях 229, 230, 231, 232, 233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За частиною 1 статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину.

Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно із частиною 1 статті 627 ЦК України і відповідно до частиною 1 статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог частиною 1 статті 627 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина 1 статті 638 ЦК України).

За частиною 1 статті 14 Закону України "Про оренду землі" (тут і далі - у редакції, чинній на дату, зазначену в спірних договорах) договір оренди землі укладається в письмовій формі, а за частиною 1 статті 14 Закону України "Про оренду землі" договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.

За частиною 1 статті 15 Закону України "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог частиною 1 статті 15 Закону України "Про оренду землі" є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті).

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам 2 , 3 статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) зазначено, що: "такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Разом з цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів. В даному позові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що слід відмовити не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності, а з підстав неналежно обраного способу захисту, яким, на думку суддів є усунення перешкод у користуванні належним позивачу майном. Оскільки така вимога останнім не пред'являлася у позові належить відмовити. Разом із цим Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, зазначивши, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено".

При зверненні із позовом ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір оренди землі, посилаючись на те, що 19 жовтня 2009 року без його відома був укладений новий договір оренди землі строком на 15 років, даний договір не підписував, умови їх не погоджував, тож відповідач безпідставно відмовляє в поверненні використовуваній земельній ділянці позивачу як власнику цієї земельної ділянки, посилаючись до умов договору, підписаною невстановленою особою замість ОСОБА_1.

Суди встановили, що спірний договір позивач не підписував та, відповідно, з істотними умовами цього договору не погоджувався.

Оскільки позивачем оспорюється факт укладання правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а при вирішенні спору про захист права, яке позивач вважав порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Зайняття земельної ділянки фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не пов'язане із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку.

У цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельної ділянки, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимог про повернення такої ділянки. Отже, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок.

Аналогічний висновок міститься в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97).

Отже, власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсності змісту правовідносин, які склалися у зв'язку з фактичним використанням земельної ділянки.

Враховуючи підстави позову, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спірний договір позивач не підписував та, відповідно, з істотних умов цього договору не погоджується, тому у задоволенні позовних вимог необхідно відмовити саме із зазначеної підстави, а тому постанова апеляційного суду підлягає зміні в мотивувальній частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена з порушенням норм матеріального та без додержання норм процесуального права.

У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Оскільки Верховний Суд змінює рішення апеляційного суду, але виключно у частині мотивів його прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400 та 412 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409,416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: І. О. Дундар

В. І. Журавель

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук