Постанова

Іменем України

20 червня 2018 року

м. Київ

справа № 161/17119/16-ц

провадження № 61-11268св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Журавель В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 жовтня 2017 року у складі судді: Рудської С. М. та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 14 грудня 2017 року у складі суддів: Карпук А. К., Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І.,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання заповіту недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що її сестра ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з 1990 року мала незадовільний стан здоров'я і постійно проходила лікування в медичних установах Волинської області. Основним її захворюванням був психічний розлад, до якого, в подальшому, додався ще ряд інших захворювань.

В 1990 році ОСОБА_6 була визнана інвалідом першої групи загального захворювання, пов'язаного з психічним розладом здоров'я. Весь час вона надавала сестрі посильну допомогу, як матеріальну, так і фізичну. Сестра проживала за адресою: АДРЕСА_2 у належному їй на праві власності будинку. В 2004 році вона забрала сестру проживати до себе в квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Для того, щоб здійснювався догляд за будинком вона (позивач) подала оголошення в газету, щоб поселити в будинку сестри квартирантів. На оголошення відгукнувся відповідач ОСОБА_5 і за усною домовленістю з нею оселився у будинку сестри. Згідно з домовленістю відповідач мав право користуватися будинком, натомість здійснювати за ним нагляд, допомагати здійснювати догляд за сестрою.

Проте, свої зобов'язання відповідач не виконав, скориставшись її (позивача) відсутністю в квартирі за місцем проживання, він 11 жовтня 2012 року привів до квартири приватного нотаріуса Моравецького В. Р. і використавши безпорадний стан сестри, вмовив ОСОБА_6 скласти на його користь заповіт на будинок і земельні ділянки, які належали сестрі на праві власності. Не розуміючи значення своїх дій та перебуваючи у той час у загостреному хворобливому стані, ОСОБА_6 підписала вказаний заповіт. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 померла. Посилаючись на статтю 225 ЦК України, просила суд визнати недійсним заповіт, складений 11 жовтня 2012 року ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5

Рішенням Луцького міськрайонного суду від 02 жовтня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 14 грудня 2017 року, позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено. Визнано недійсним заповіт складений ОСОБА_4 11 жовтня 2012 року, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Моравецьким В. Р., реєстровий № 1912. Стягнуто з ОСОБА_5 судовий збір на користь держави в сумі - 551,20 грн.

Рішення судів мотивовані тим, що спадкодавець ОСОБА_6 на час вчинення оспорюваного заповіту не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

При цьому апеляційний суд, на підставі висновку посмертної судово-психіатричної експертизи № 145 від 21 червня 2017 року, вказав, що ОСОБА_6 виявляла ознаки хронічного психічного захворювання у вигляді шизотипового розладу з тривалою декомпенсацією психотичного характеру, спричиненою важкою соматичною патологією. В силу свого психічного захворювання ОСОБА_6 не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними в момент вчинення оспорюваного заповіту 11 жовтня 2012 року. Предметом дослідження експертів була не тільки медична документація, яка містить відомості про наявність у спадкодавця ОСОБА_6 психічного захворювання, встановленої групи інвалідності, а й показання свідків, які підтвердили наявність поведінкових розладів у спадкодавця протягом останнього періоду її життя. Крім того, ні в суді першої інстанції, ні в апеляційному суді відповідач та його представник не заявляли клопотання про проведення повторної посмертної судово-психіатричної експертизи. З ухвали Луцького міськрайонного суду від 30 березня 2017 року вбачається, що проведення експертизи доручено експертам Волинської обласної психіатричної лікарні і саме цей медичний заклад проводив експертизу. Це відповідає положенням Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08 жовтня 2001 року № 397 та статті 7 Закону України «Про судову експертизу».

У березні 2018 року ОСОБА_5 подав касаційну скаргу, в якій просить оскаржені рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушені норми процесуального права. Суди при вирішенні справи проігнорували той факт, що експертиза була проведена неналежною експертною комісією, а тому висновок експертизи є недопустимим доказом у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 14 травня 2018 року у справі відкрито касаційне провадження.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що на праві власності ОСОБА_6 належали житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2, земельна ділянка, на якій він розташований, а також земельна ділянка, площею 3500 кв.м., розташована в с. Боголюби Луцького району Волинської області

Позивач ОСОБА_4 є рідною сестрою ОСОБА_6 і її єдиним спадкоємцем за законом.

11 жовтня 2012 року ОСОБА_6 було складено заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області МоравецькимВ.Р., реєстровий номер 1912, відповідно до якого ОСОБА_6 заповіла все належне їй на праві приватної власності майно відповідачу ОСОБА_5 У зв'язку з похилим віком заповідача, заповіт складено та посвідчено за адресою: АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 померла.

Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Тлумачення статті 225 ЦК України свідчить, що правила цієї статті поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Аналогічний висновок зроблений і в постанові Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 523/14606/13-ц.

Встановлення неспроможності особи в момент вчинення заповіту розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними такого стану на момент вчинення заповіту відбувається з урахуванням як висновку посмертної судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент вчинення заповіту особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.

З позовом про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 225 ЦК України звертається:

(а) або сторона правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;

(б) або в разі її смерті - інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені. До інших осіб відносяться, зокрема, спадкоємці сторони правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 березня 2017 року призначено посмертну судово-психіатричну експертизу, проведення якої доручено експертам Волинської обласної психіатричної лікарні №1. На вирішення експертів поставлено запитання: 1) Чи страждала ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, психічним захворюванням? 2)Чи могла ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 в силу свого психічного захворювання усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними в момент вчинення оспорюваного заповіту 11 жовтня 2012 року?

Суди встановили, що згідно висновку посмертної судово-психіатричної експертизи № 145 від 21 червня 2017 року ОСОБА_6 виявляла ознаки хронічного психічного захворювання у вигляді шизотипового розладу з тривалою декомпенсацією психотичного характеру, спричиненого важкою соматичною патологією. В силу свого психічного захворювання ОСОБА_6 не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними в момент вчинення оспорюваного заповіту 11 жовтня 2012 року.

Встановивши, що ОСОБА_6 не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними в момент вчинення оспорюваного заповіту 11 жовтня 2012 року, суди зробили правильний висновок про задоволення позову.

Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги, що експертиза була проведена неналежною експертною комісією з таких мотивів.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про судову експертизу» (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень) судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи, а також у випадках і на умовах, визначених цим Законом, судові експерти, які не є працівниками зазначених установ.

У пункті 3 Порядку проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08 жовтня 2001 року № 397 (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень) експертизу в експертній установі (підрозділі) виконує лікар - судово-психіатричний експерт (далі - експерт) одноособово або у складі амбулаторних (стаціонарних) судово-психіатричних експертних комісій.

Апеляційним судом встановлено, що експертизу проводив експерт Мочарський І. Ф., який включений до реєстру атестованих судових експертів та до складу комісії включена лікар Прокопюк Л. П.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв'язку із наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Оскільки оскаржені судові рішення залишені без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 жовтня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 14 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

Н. О. Антоненко

В.І. Журавель